Розділ 12

Під стогом сіна

— Для чого тобі це потрібно? — спитала чи радше засичала тітка Рут. Коли йдеться про тітку Рут, завжди належить уявляти собі те неповторне сичання, що виходить з її вуст, — навіть тоді, як авторка твору не згадує цієї подробиці.

— Хочу поповнити мою убогу скарбничку кількома доларами, — відповіла Емілі.

Канікули промайнули, книжку про сад було написано. Емілі читала її, мірою того, як вона поставала, кузенові Джиммі, на превелику його радість. Надійшов вересень, а з ним повернення до школи, до праці, до Країни Висот і… до тітки Рут. Емілі носила вже трохи довшу сукню, зачіска ж була такою високою, що скидалася на вежу. Тепер вона як школярка належала до молодших класів. Власне, хвилину тому вона розповідала тітці Рут, що збирається робити в ті суботи, які проводитиме поза Шрусбері.

Річ у тім, що редактор місцевого «Часу» мав намір видати спеціальне, багато ілюстроване число, а Емілі зобов’язалася знайти передплатників. На те вона не без труду отримала дозвіл тітки Елізабет — дозвіл, якого ніколи б не домоглася, коли б тітка Елізабет сама одна давала кошти на освіту Емілі. Але ж Воллес платив за підручники й зошити, тому він переконав Елізабет, що, як вона дозволить Емілі самотужки заробити кілька доларів, то це буде з її боку вельми шляхетно. Елізабет у глибині душі не дуже любила свого брата Воллеса і ставила йому на карб зарозумілі міни, які почали з’являтися на його обличчі, відколи він долучився до освіти Емілі. Коли ж почула аргумент, мовляв, Емілі може заробити на всі підручники й посібники, що будуть їй потрібні упродовж цілого навчального року, — здалася. Треба сказати, Воллес охоче прийняв би кошти, витрачені на навчання Емілі, якби їх вертала йому сама небога. Від Елізабет він прийняв би їх вкрай неохоче — Мурреївська пиха! — до того ж, на кожному кроці повторював, що молоде покоління взагалі повинно бути самостійнішим, а дочка Стара — і поготів.

Тітка Рут не могла не дати свого дозволу, якщо вже дозволила тітка Елізабет, але в кожному разі не схвалювала цього починання.

— Що за ідея така — мандрувати самотою по всій околиці!

— Я не буду сама — Ільза піде зі мною.

Тітка Рут, вочевидь, не вважала, що це може виправити становище.

— Вирушаємо у вівторок, — вела далі Емілі. — У п’ятницю уроків не буде, бо вмер батько пана Гарді, а в четвер уроки скінчуються о третій годині.

— А можна дізнатися, де ви збираєтесь ночувати? Невже посеред битого шляху?

— Звісно, ні. Переночуємо в Ільзиної тітки у Вілтні, другу ніч проведемо в родичів Мері Карсвел у Сент-Клері, а в суботу вертатимемось назад уздовж річки.

— Дурість несосвітенна! — оцінила план Емілі тітка Рут. — Жодна Мурреївна не вчиняла нічого подібного. Дивуюся Елізабет! Це ж просто непристойно, аби дві молоденьких дівчини мандрували самі від селища до селища аж три дні.

— А що може статися? — наївно спитала Емілі.

— Трапитись може що завгодно! — суворо відказала тітка Рут.

І вона мала рацію. Багато що могло й насправді трапилося під час тієї подорожі. Та Емілі й Ільза вирушили в путь у піднесеному настрої, з твердим рішенням спостерігати все, що зустрічатиметься дорогою, — здебільшого під гумористичним кутом зору. Емілі почувалася особливо втішеною. Того дня вона отримала листа від редакції третьорядного часопису, що платив їй трьома наступними числами за поезію «Ніч у саду», яку вона і кузен Джиммі вважали коронною в її книжці про сад Місячного Серпа. Емілі залишила «книжку» вдома, але зараз, уже в дорозі, вирішила переписати з неї низку фрагментів та розіслати по різних часописах. Це добрий знак, що так швидко взяли до друку перший надісланий твір!

— Ну, Ільзо, ми вільні! Нарешті вирушили! — мовила Емілі. — Цікаво, що нас чекає дорогою?

— Без сумніву, зберемо силу матеріалу для наших вправ, — відповіла практична Ільза.

Пан Гарді оголосив молодшим класам, що зажадає від них у першому кварталі навчального року цілої низки вправ-нарисів. Емілі з Ільзою постановили, що теми для кількох принаймні нарисів братимуть зі «скарбнички» своїх дорожніх вражень. Буде вельми цікаво порівняти різне бачення тих самих предметів і явищ! Отже, мандрівка мала подвійну мету: передплата й літературні вправи.

Було чудове вересневе пообіддя — таке чудове, як буває лиш ранньої осені. Дівчата йшли зачаровані, хоч незабаром їм доведеться пересвідчитись, що «вербувати» передплатників — справа нелегка. Щоправда, побіжно вони, як мовила Ільза, робили психологічні відкриття, та все одно — їхня праця була доволі важкою і не завжди приємною.

Один старий, наприклад, водно повторював «гм» на все, що вони говорили. Коли ж, кінець кінцем, вони попросили його поставити свій підпис, відповідь була простою і категоричною:

— Ні.

— Як добре, що ви хоч цього разу не сказали «гм», — не витримала Емілі, — бо це вже, далебі, ставало надокучливим.

Старий поглянув на неї здивовано і раптом зареготав.

— А ви, панно, либонь, із роду пихатих Мурреїв. Замолоду я наймитував у садибі, що зветься Місячний Серп. Одна з тамтешніх панянок, на ймення Елізабет, мала звичку так само, як ви, дивитися на людей — згорда.

— Моя мати була Мурреївною.

— О, я так і подумав. На вашому обличчі — явний відбиток вашого роду. Ось, панно, маєте два долари — напишіть на вашому аркуші моє прізвище. Та, перш ніж поставлю свій підпис, я волів би побачити отой спеціальний номер. Не люблю, знаєте, купувати кота в мішку. Однак це, далебі, варте двох доларів — уздріти пихату Мурреївну, що просить старого Біллі Скотта розписатися на папері!

— Скажи: чому ти не розчерепила йому голову? — спитала Ільза трохи перегодя.

Емілі крокувала з піднятою головою, роздимаючи ніздрі.

— Я вирушила в дорогу, щоб шукати передплатників, а не на те, щоб побільшити на світі армію вдів. Сумніваюсь, аби від того комусь була б хоч якась користь.

Інший старий все бурчав і ремствував, поки Емілі пояснювала йому суть справи, і врешті-решт, коли вже приготувалася почути відмову, підписав аж п’ять замовлень.

— А цей любить викликати розчарування чи робити приємні несподіванки, — мовила до Ільзи, як вийшли з його домівки. — Воліє справити комусь приємність — аби лиш уздріти на людському обличчі подив чи спантеличення.

Один селянин аж сипав міцною, добірною лайкою, інший ось-ось мав поставити свій підпис, коли до кімнати буквально вдерлася його дружина.

— Я, тату, не брала б того номеру на твоєму місці. Адже видавець є безвірником!

— У такому разі він, безсумнівно, є типом огидним, — виснував «тато» з усією поважністю і сховав гроші до кишені.

— Блискуче! — пошепки проказала Емілі. — Мушу описати цю сцену у «книзі Джиммі».

Загалом жінки приймали їх люб’язніше, як чоловіки, проте чоловіків легше було умовити на передплату. Єдиною жінкою, що підписала угоду про передплату, була вже літня дама, невтішна по втраті свого улюбленого кота. Емілі підкорила її серце, щиро перейнявшись її горем і виявляючи непідробне співчуття.

Найгірші враження мали вони від розмови з одним грубіяном, який добряче їх вилаяв, оскільки його політичні переконання не збігалися з політичними переконаннями редактора «Часу». Нечема вважав обох дівчат особисто відповідальними за ту несумісність поглядів.

— От бестія! — вирвалося в Ільзи, коли подруги віддалилися від негостинної оселі. — Вже маю тему для першого нарису: «Людська натура з погляду газетного агента». Опишу того типа й на папері викажу йому все, чого не виказала у вічі!

Емілі розреготалася і вмить повернула собі добрий настрій.

— Ти можеш собі це дозволити. А я навіть права не маю на подібний реванш. Я-бо зв’язана обіцянкою, даною тітці Елізабет. І мушу дотримуватись фактів — реальних життєвих фактів. Але забудьмо вже про того брутальника. Ну, принаймні ми назбирали чимало підписів. А тепер нам варто звернути увагу на захід сонця — щоб не опинитися у скруті.

— А все ж я залюбки стерла б отого вампіра на порох! — оголосила незаспокоєна Ільза.

У наступній, одначе, господі зустріли їх приязно, ще й запросили на вечерю. Повечерявши, дівчата вирішили задовольнитися на сьогодні тими підписами, які назбирали. Відтак рушили на Вілтні. Мусили перейти через густий ліс або прямувати довшою дорогою — полем. Ільза голосувала за довшу, проте надійнішу путь. Емілі, що завжди марила романтикою, воліла йти лісом: на тлі буйного зела дерев так гарно вирізнятиметься ясноволоса голівка Ільзи. Ільза мусила поступитися. Крокували вперто і мовчки: Ільза неабияк стомилася, до того ж (легко, щоправда) підвернула ногу, спіткнувшись об камінь. Емілі марила, снувала мислені образи — як зазвичай у подібних обставинах. Врешті-решт, добулися вони до узлісся, де стояло кілька халуп, але й сліду не вгледіли міста, до якого, власне, прямували.

— Куди ми зайшли? — з тривогою запитала Ільза. — Вілтні не видно ніде.

Емілі відігнала від себе всі мрії про майбуття, всі марення про незвідане і таємниче — насилу зібрала докупи розпорошені думки. Відтак роззирнулася довкола…

— Он баня церковна видніє — це, вочевидь, церква в Індіан Хед, — визначила вона. — Це означає, що ми рушили у хибному напрямку. Вийшли з лісу східною стороною, а мали вийти північною.

— Отже, ми віддалилися од Вілтні на цілих п’ять миль, — у розпачі виснувала Ільза. — Я вже не годна здолати ці милі, за жодних обставин! Та й лісом іти поночі — це справжній безум. Що ж нам, до лиха, робити?

— Якщо заблукали, то можна знайти у тім щось гарне, — стримано відповіла Емілі.

— Ще й як заблукали! — простогнала Ільза, знеможено опускаючись на густий смарагдовий мох. — Не розумію, втім, що гарного можна у тому знайти. Заночувати тут, на місці, ми не можемо. Єдиний вихід — ночувати в одній з тих халуп. Мусимо проситися на нічліг! Хоч мені це не до вподоби: тутешні люди є надто вбогими і брудними.

— Але чому не можемо заночувати просто тут? — поцікавилася Емілі.

Ільза глянула на Емілі з недовірою, одначе зразу переконалася, що подруга питає цілком серйозно.

— Де ж маємо спати? Хіба завісимося на дереві?

— Спатимем просто на сіні, — впевнено відказала Емілі. — Ось стіг, до нього, як бачиш, приставлено драбину, сіно, вочевидь, сухе і чисте, ніч тепла, комарів о цій порі року ще нема, а накриємось нашими плащиками. Чим не нічліг?

Ільза подивилася на стіг, на драбину, потім на Емілі, відтак зайшлася сміхом, який нехибно свідчив про її згоду.

— Уявляю, що тобі скаже тітка Рут!

— Тітці Рут необов’язково про це знати. Один раз я насправді буду хитрою та підступною — покараю її за нескінченні підозри. А зрештою, я завжди мріяла переночувати просто неба. Це одна з моїх найпотаємніших, щоб ти знала, мрій. І нині вона здійсниться. Дар богів — не інакше!

— А як пуститься дощ? — запитала Ільза, котрій ідея спати на сіні подобалася менше, ніж Емілі.

— Дощу не буде, на небі ані хмаринки.

Отже, піднялися на верх стогу, повалилися на м’яке запашне сіно й аж тоді зітхнули з полегкістю і насолодою. Понад ними простиралося небо — ясне, ще літнє небо, що ледь рожевіло від призахідного сонця. Ластівки пурхали над їхніми головами. Вдалині малювалася темна смуга лісів. Навколо ні душі. Настрій у подруг був прегарний (заборонена насолода виявилась надзвичайно сильною), почувалися несказанно щасливими й сміялися просто так, без видимої причини.

— Це здається мені неймовірним, — пошепки говорила Емілі. — Так мені добре, так розкішно, аж хвилинами серце проймає біль. Боюся мовити голосно, щоб не сполохати цих чарів. Удень ми гнівалися на того зануду, на того незносного буркуна з його політичними теоріями. Дурненькі! Адже він не існує — не існує, і квит. Принаймні у цьому, у теперішньому світі… Ось я чую, як Велителька Вітрів легкими, майже нечутними кроками вибігає на узгір’я. Вона є справдешньою відьмою, коли налітає з півночі; самотнім шукачем долі-щастя, коли з’являється зі сходу; усміхненою вродливою дівчиною, коли прилітає з заходу; а нині я відчуваю її повіви з півдня — повіви крилатої доброї чарівниці.

— Слухай, звідки у тебе такі думки, такі образи? — спитала захоплена уявою подруги Ільза.

Подібні запитання щоразу, невідомо чому, справляли Емілі прикрість.

— Не знаю, самі на розум приходять, — відказала вона лаконічно, ледь не брутально.

Ільзу розсердив її тон.

— На Бога, Емілі, не будь уразливою бабою! — вигукнула вона.

Тож на хвилину затремтів, захитався в своїх підвалинах той чарівний світ, у якому перебувала нині Емілі. Однак…

— Не сварімося тут, — попросила вона. — Щоб одна із нас не скинула другу зі стогу.

Ільза пирснула зо сміху.

Сміятися щиро і бути при тому розгніваним — річ неможлива. Таким чином, ця неповторна, розкішна ночівля просто неба не була зіпсована сваркою. Розмовляли стиха про шкільні секрети, звіряли одна одній свої мрії та острахи. Розмовляли навіть про своє майбутнє заміжжя. Не повинні були — звісна річ! — а все ж розмовляли. Ільза песимістично оцінювала свої шлюбні перспективи.

— Хлопці люблять мене як товариша, друга, однак сумніваюсь, аби хтось закохався в мене.

— Дурниці, — втішала подругу Емілі. — З десяти хлопців дев’ятеро закохані в тебе.

— А мені до душі припаде отой десятий, — замислено відказала Ільза.

Гомоніли чи не про все, про що лиш можна гомоніти. Кінець кінцем, заприсяглися одна одній, що яка з них помре першою, то вернеться на землю до другої, якщо це буде хоч трохи здійсненним. О, скільки подібних обітниць пролунало на землі, відколи на ній живе людина! Та чи бодай одну з них було виконано?

Врешті-решт Ільзу зморило на сон. Та Емілі сон не брав — не відчувала навіть потреби у сні. Відчувала потребу лежати отак, горілиць, і споглядати зорі, насолоджуватись чарами цієї розкішної ночі. Коли ж виплив місяць — округлий, величезний, променистий — захват Емілі посилився до такої міри, аж сльози потекли з очей, сльози щастя і вдячності Творцеві. Як добре, що Ільза спить. Жива, активна присутність найдорожчої навіть людини їй, Емілі, зараз небажана. Нині вона самодостатня — не тужить ні за любов’ю, ні за дружбою, ні за іншими почуттями, що зв’язують людину з людиною. Її щастя, її блаженство є досконалими, замкненими у власному просторі. Такі хвилини трапляються в людському житті надзвичайно рідко, та, коли вже трапляються, є невимовно прекрасними — неначе дочасне й скінченне враз вивищується до вічного й нескінченного, мовби людство на мить підноситься до Божественних високостей, а всяка бридота зникає зі світу, поступаючись місцем красі, самій лиш красі. О, краса! Емілі аж тремтіла, вимовляючи це чарівне слово. Любила красу понад усе, а нині була нею виповнена, як ніколи. Боялася зайвий раз поворухнутись чи дихати глибше, щоб не перервати цей плин краси, який поймав усю її істоту. Життя уявлялося їй чарівним інструментом, що на ньому душа її вигравала небесні мелодії.

— Боже, сподоб мене стати гідною цієї краси, сподоб мене, Господи! — молилася вона. Чи стане вона колись достойною свого покликання, чи спроможеться передати людям, бодай приблизно, зміст «Божественного діалогу»? Передати — мусить, не має вона права поховати його в собі. А світ — чи дослухається… чи зрозуміє… чи відчує? Лиш тоді відчує, коли вона подужає точно відтворити правду життя, іншим переказати те, що було їй сповірено. І байдуже, хвала від людей чи хула, слава чи неслава! Вона-бо жриця краси, лиш йому, божеству краси, вона у житті слугуватиме.

Заснула в піднесеному, безжурному настрої. Снилося їй, наче вона є Сафо, славетною еллінською поеткою, що стрибає в море зі скелі. Відтак пробудилася і з подивом зауважила, що лежить попід стогом, а нагорі, на стозі, сидить Ільза і дивиться на неї допитливими очима. На щастя, доволі багато сіна сповзло донизу разом із Емілі, тож Емілі не постраждала. Мала підстави промовити зі сміхом:

— Бачу, попри все, я таки вціліла!