Радикальний засіб
(сумне оповідання)
— Проходьте. Що вас турбує?
— Розумієте, мені якийсь голос…
- Чуєте голоси?
— Ні-ні, тільки один голос.
- І що ж він говорить?
- Та різне. Частіше ставить запитання.
- І це вас непокоїть?
— Так. Бо я не завжди можу дати відповідь.
— Ну, наприклад, сьогодні про що він питав?
— Питав про європейськість. Мовляв, мої земляки під час революції продемонстрували європейськість.
— Так, абсолютно правильно.
— А він запитує, в чому це проявилося.
— Хіба ви не пам’ятаєте? Це ж було не так давно.
— Та забув. Це, мабуть, від недоїдання. І ще так провокаційно ставить запитання: що для тебе важливіше, європейськість чи ковбаса?
— А ви що?
— Я кажу, звичайно, європейськість. Тим більше, придбати ковбасу я не можу собі дозволити.
- І голос тоді замовкає?
— Та де там! Починає знову мучити запитаннями.
— Про що?
— Про злочинний режим.
— В якому сенсі?
— В тому сенсі, що злочинний режим, дякувати богові та нашим партнерам, повалили, а жити стало ще скрутніше.
— Дивно. Хіба ви не одержали пам’ятку учасника революції?
— Може, і одержав. Я ж казав, від недоїдання став забувати і досягнення революції, і де та пам’ятка забув.
— Гаразд, ось вам нова. І я вам випишу пігулки для пам’яті, вони відновлюють в свідомості всі досягнення.
— Дуже вам вдячний! Дозвольте одну зараз прийму. О! То інша справа! Тепер пригадую, і пам’ятку цю впізнаю! Тут же все написано!
— Авжеж.
— А він мене мучив! Особливо оцим четвертим запитанням. А тут же все ясно написано, і можна відповідь прочитати.
— Будь ласка, читайте.
— Якщо якийсь нестійкий елемент запитує вас, чим старі злодюги та грошові мішки були гірші за нових і чи варто за нових проливати кров, відповідайте: нових визнає Європа, у них приємні обличчя, і вони мої однодумці.
— Правильно.
— Ой!
— Що сталось?
— Тільки що він запитав, яка різниця, який грошовий мішок тебе грабує, симпатичний чи несимпатичний. А тут немає відповіді. Що йому сказати?
— Скажіть, що різниця колосальна.
- І все?
— Все. Сказали?
— Сказав.
— Ну?
— Регоче. Каже, що я дурень. Що повівся на брехню людей, які ділять мою землю, які за допомогою продажних писак запхали мені в голову, що я кращий на планеті, і, як пофарбую свій паркан, моє життя стане чарівно прекрасним.
— А ви загляньте в пам’ятку.
— Зараз. Ага! Тут же все написано! Якщо питають, чому після фарбування не піднялася гривня, відповідаєте: чудовисько Хутін зронив курс.
— Абсолютно точно.
— Дивіться, тут є і про рибу в Дніпрі! І про повінь! І все оте кляте чудовисько Хутін.
— Правильно.
— А хто це, Хутін?
— Прийміть іще пігулку.
— Дякую. А все ж таки, що в мене за голос?
— Вас треба обстежити. Зробити аналізи. Поки що, як лікар, нічого сказати не можу.
— А може, це моя совість?
— Совість? Ні, шановний. Совість — це абстрактне поняття. В Європі його давно хімічно ліквідували.
— Ой! А він зараз каже: так, я твоя совість!
— Тоді вдома проковтнете ще оцю синю пігулку, і він заткне свою пельку. Ви тепер куди?
— Та іду на свято. Ювілей Повалення Злочинного Режиму.
— Якого саме? У нас майже щомісяця валять злочинні режими.
— Не пам’ятаю. Після останнього повалення я нічого не їв.
— Що ж, до побачення.
— На все добре.
Пацієнт вийшов з кабінету. Лікар підійшов до вікна. За вікном йшли демонстранти. Почулися голоси: «Хай живе Трьохмісячний Ювілей Повалення Злочинного Режиму!», «Вперед до перемоги!».
- А потім вони повертаються додому і починають мучитись сумнівами, — подумав лікар, дивлячись на колону демонстрантів. — От якби знайти такі ліки, які можна було б прописати всім і разом припинити страждання.
Він пройшов до невеличкої лабораторії, продовжуючи роздуми.
- Треба шукати. Бо після пігулок, пам’яток, маніфестацій вони повертаються голодні до своїх підвалів, і шлунковий сік, що не виділився, впливає на мозок. З’являються питання, сумніви. Я повинен знайти якийсь радикальний засіб. Раз і назавжди. І тоді містер Сміт оплатить моє відкриття. Не треба грішми, кому вони зараз потрібні. Краще продуктами харчування.
Лікар уявив собі великий натовп щасливих людей. Бідних, але щасливих. Які не знають сумніву. Бо прийняли його чудодійні ліки.
- А чи будуть вони людьми? — несподівано запитав голос всередині самого лікаря.
— Хто це? — злякався лікар.
— Ти знаєш.
— Я зараз прийму пігулку, і тебе не стане!
Він проковтнув синю капсулу і заплющив очі. Він знав, що голос зараз замовкне. Але дії вистачить на дві-три години. Потім знову мука.
— Ні, треба щось абсолютно радикальне, щоб ті голоси замовкли навіки, — думав він, відкриваючи очі. — І треба писати заявку містеру Сміту. Відкриття може вирішити долю цілої країни. Нехай дасть аванс. Може, не кине, як минулого разу. Зрештою, він же не може кидати кожного разу. Будемо на це сподіватись. А більше сподіватись і нема, на що.