на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



4

Той день прийшов несподівано. Як звичайно, йому подали у віконце миску, де він намацав шматок хліба, солонину, квашену капусту. Змусив себе з’їсти. Останнім часом від сухої їжі, до того ж майже завжди пересоленої, у нього почав боліти шлунок, часто нудило. Нили суглоби на ногах. Стискаючи зуби, він терпів. Розумів, що, прирікаючи себе на голод, лише шкодив би собі. Жував солоне старе м’ясо і думав, скільки ж іще лишилося терпіти. Здається, лишився рівно місяць до католицького Різдва…

Коли віддав миску, чекаючи на кварту води, замість неї йому звеліли просунути у віконце руки. Конарський здивувався такому благородству — адже прогулянка була лише позавчора. А він же мав гуляти раз на тиждень.

Далі була звична процедура зав’язування очей. Але при виході з хати охоронець звелів ширше роззявити рота і, коли Конарський виконав наказ, засунув до рота шматину, яка чомусь пахла димом. «Невже?» — радісно і водночас тривожно подумав Конарський.

Так, його ув’язнення закінчилося. Його знову, як два місяці тому, заштовхали в карету, звеліли лягти на дно. Але тепер він був у кареті сам. Їхали доволі довго баюристою і, судячи з хлюпання під колесами, болотяною дорогою. Нарешті карета зупинилася, голос охоронця звелів вставати. Коли Конарський став на землю, з ніг йому зняли кайдани, розв’язали руки.

— Бувайте, пане Конарський, — сказав його кат-охоронець, і він почув, як карета від’їжджає.

Не вірячи, що він вільний, чекаючи пострілу в спину або в обличчя, Конарський спершу розтер затерплі руки, а тоді, осмілівши, витягнув із рота шматину. Уже затихали звуки від їзди карети. Так, вона від’їжджала все далі й далі. Конарський одним поривом зняв з очей ненависну пов’язку, кинув на землю. Він стояв посеред вузької лісової дороги — самотній і… невже вільний?

Так, його звільнили так само несподівано, як полонили. Навіть нагодували наостанок, хоча після солоної їжі його вже доймала спрага. Машинально пройшовши з десяток сажнів, Конарський зупинився. Після тривалого перебування в темряві різало очі. На щастя, день випав похмурий, хоча й дуже сирий. Стояла пізня осінь, дув пронизливий листопадовий вітер. Очі поволі звикали до світла. Конарський оглянув себе і жахнувся свого, майже дикого, загумінкового вигляду. Він увесь заріс, тіло вкрилося лепом і смерділо. У зім’ятому брудному пальті і таких само брудних, колись білих рейтузах, він нагадував блукальця, який невідомо де вкрав старий панський одяг. Конарський зрозумів, що його просто хотіли принизити і зломити, та він вижив і мусить жити далі. Боротися. Подолавши відразу, зачерпнув жменю болотної води, трохи втамував спрагу. І рушив назустріч невідомому.

Йому випало ще майже два дні шляху. Він ішов і йшов, а туман, зовсім не схожий на осінні тумани, боляче накочувався йому на очі…


предыдущая глава | Маска | cледующая глава