home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





6


І він почав думати. І, як усі занудні чоловіки, думав довго й уперто, артикул за артикулом, докладаючи одного помисла до іншого й будуючи в голові споруду десь так, як складають будинки, палаци чи замки із сірників, старанно кріплячи кожну частку й витрачаючи на це бозна-скільки часу, хоча мета такого складання примарна. Але у Вітьки Кожуха вона примарна не була, бо, як складач із сірників замку, знав, що має бути замок, а не паротяг, так відав і він: пса треба позбутися. Але позбутися мудро, щоб не впало на нього лихо, тобто щоб те вчинив не він, а хтось. А коли станеться так, то й пункта Марусьчиного, як застеріг Пшоно, не порушуватиме; в перекладі мовою танцю це значило, що йому, Кожухові, набридло бути веденому, а закортіло переключити танця з дамського на кавалерського, тобто самому повести напарницю, чи хоче вона того, чи ні, принаймні до того штовхала його чоловіча пиха, якої в ньому загалом залишилося на тьху, але все-таки залишилося. Отже, у ньому заговорив, мовою сучасних феміністок, чоловічий шовінізм, хоча сам дамський танок феміністки чомусь не вважають виявом жіночого шовінізму, навіть найзапекліші — київські, які, сказати б до речі, кілька років розшуковують, щоб розіп’ясти чи прив’язати до двох зігнутих дерев, як нещасного князя Ігоря деревлянки, одного бідаху з літературного світу, який мав чоловічий шовінізм аж такий великий, що зважився укласти збірника жіночої прози і, паскудник, назвав його «Бабська проза». І хоча той збірник і не був до кінця укладений, тим більше виданий, але кілька років бідолаха мусив ховатися від грізних і розлючених жіночих шовіністок, які розшуковували його, правда, чомусь тільки вдень. Отож тільки з настанням темряви, саме коли жіночі шовіністки віддавалися своїм видимим чи невидимим чоловікам чоловічої та жіночої статі, або ж ґвалтували їх, авторів знайомий-бідаха вискакував із свого схрону ковтнути свіжого повітря[1]. Цей відступ, може, і непотрібний для цього повідання, але щось про наш світ таки вістить, отож і Вітька Кожух почав надумувати щось на взір того збірника, але у своїй сфері й у своїй системі мислення та бажань. Такі розмисли забирали в нього весь час, коли його мозок бував не одурений таблетками, тобто вдень, а ввечері, ковтнувши принесеного Маруською трійла, уже був не здалий ані до розмислів, ані до замків, будованих із сірників, ані вивіряв, що робить Маруська чи що вони роблять разом із псом-козлом, а відшуковував драбину, щоб приставити її до хмари, а відтак по-кавалерському пропустити на неї уявну Маруську й уявного її пса, адже танець був таки дамський, а тоді полізти й самому. Відтак він, сам того не відаючи, почав уподібнюватися до київських феміністок, бо чинив свої розшуки вдень, але, видершись на хмару й учинивши із системи різнобарвних смуг, котрі пливали в його голові, боксерського ринга і здобувшись на більшу силу (адже мисельні потуги, коли вони в таких нікчемних осіб, як Кожух, бувають, надають їм уявної сили), знов починав на тому ринзі нещадно побивати пса-козла, хоча той аж зі шкури вилазив, кілька разів навіть вилізши, аби побити Кожуха. Але все кінчилося тим, що пес-цап таки падав, вилізши зі шкіри чи не вилізши, на спину і розкидав руки й ноги, відтак знизу, де був єдиний глядач — Маруська, долинав напівістеричний регіт, від якого у Вітьки Кожуха невідь-чому починали бігати по спині зграї рудих мурашок, а рудих тому, бо ті кусючіші від чорних.

Але попри те печаль, яка з’явилась у ньому ще до відвідання Пшона, тієї пропам’ятної ночі, коли Маруська постала перед ним в образі Білої Мари, а потім зміцнилася після розмови із Пшоном, не вивіювалася йому з нутра. Бо чувсь у ньому ще один голос, який тихо, але грізно застерігав: не починай, Кожуше, тієї війни, не починай! Змирися, Кожуше, з тим, що є: коли хочеш, щоб Maруська з тим псом у тебе жили, нехай, на здоров’ячко, живуть, а коли вже живете, шелестів той голос, пристосовуйтеся одне до одного. Коли ж не хочеш, прожени їх до бісової матері, бо хто тобі та жінка-приблуда? Не кликав їх до себе і не приманював, а тим більше її пса-козла, прителіпалися самі. Так, маєш од неї вигоду, таблетки приносить і не забуває щось варити, прибирає, пере, задовольняє його, хай невелику, але хіть, отож коли цього досить, задовольнись, а коли не досить, відвернись! Цей голос був куди розумніший за другого, який примушував його будувати із сірників з'aмка, і, що найдивніше, саме цей голос розумнішого перемагав, бо нерозум не завжди слабший у нас від розуму, незвідане од звіданого, уперте і заїле від мирного та поступливого, — на жаль, цих резонів Вітька Кожух не відав, бо не така в нього була голова, щоб такі складнощі пізнавати. А голова в нього була, як сказав Пшоно, капустяна, а капуста, хоч би скільки її соли, шаткуй, здобрюй морквою, капустою й залишиться, правда, скислою. Отож пошаткована капуста його думок поступово кисла в діжечці його голови, а сірники вперто складалися один до одного, аж доки одного погожого дня він раптом виявив дві речі в собі: капуста скисла аж так, що могла довго зберігатися, а сірники закінчилися саме тоді, коли палац чи замок досконало вивершено, хоча хтозна і для чого. І Вітька Кожух безпомильно пізнав: час збирати каміння завершився, отже, каміння зібране. А коли каміння зібране, з'aмка збудовано. А коли замка збудовано, то треба діяти, тобто зайти в того замка і там жити, а коли йдеться про капусту, то з капусти настала пора зварити капусняка.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози | cледующая глава