home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





4


І тут у сінях щось зашаруділо, за хвилю двері поволеньки почали прочинятися і в них просунулася з винуватим виразом на лиці Адамина голова.

— Не сердишся на мене, Єв? — спитала голова тонесенько й запобігливо.

— Нема в мене сили сердитися, — сипко змовив Єва. — Я ж тобі казав…

— Ну да, — тоненько й запобігливо сказала голова. — А я подумава накше… Не проженеш?

— Іди ти к чорту! — прорік Єва.

— Ну й розумничок, — мовила голова, й Адама вкрадливо всунулась у кімнатку. — Я пунімаю… А за то тобі табв’єток принесва. Така противна та Маруська. Каже: брешеш, Адамо, бо це не тобі табв’єтки нужні, а тому гицев’ю, що мого, каже, Воботрясика зжер. Тепер його Бог, каже, й кара.

— Одкуда вона знає? — насторожився Єва.

— Ну, бачиш, наша вувиця така, що трудно шось сховать.

— Але ж вона не живе на нашій вулиці! — сказав Обонко.

— Не живе, а жива, до неї не тіки я за табв’єтками бігаю… Тепер у ньої другий пес — чучвага, глянуть гидко. А вона, дурня, й досі за тим Воботрясиком пваче. Тоже мені собача мама!..

— Але ж таблетки дала! — сказав Партизан.

— М’ать коли шо, воно, не то, а нє, — сказав Каша.

— Це і я їй сказава, — торохнула Адама. — Вона й дава… З нею тра сторожно, бо ця шуток не пунімає. Гв’яне баньками — мурашки по шкурі лазять, а потом під животом цівий день бовить… А тобі бовить, Єв? — турботливо спитала.

— Шо тубі до того? — буркнув Єва.

— Як шо? А чого це я півдня бігаю? Не для того, щуб тобі помогти?

— І удовольствіє маєш, — сказав понуро Єва.

— Сердишся? — крутнулася якось дивно Адама. — Це харашо, шо сердишся. Табв’єтки достала, зара вип’єш.

— В мене води нема, — буркнув Єва.

— Як це нема? — верескнула Адама. — Каша — за відра і до ковонки. Ти, Обонко, поріж мнясо… Шо там у вас є ще? Каша, чо став, як бурбон?

— Вчорашня картошка і морква, — сказав Партизан. — І гурки.

— А баночка меду? — спитав Обонко.

— Да, і мед, — неохоче сказав Партизан.

— Чисть гурки й моркву, — наказала Адама. — А випить є?

— Троха є, — сказав Обертас.

— Скатірка в цьому домі є? — спитала Адама.

— На чорта вона мені здалась, — відповів Єва.

— Воно конешно, — діловим тоном прорекла Адама. — Но сьодня особенний день. Я свою принесу. Ти кови мився?

Єва мовчав, лише сопів.

— Ясно! Я тебе помию і як в’явечку вдягну. Чиста сорочка є?

Єва знову промовчав, лише надувся.

— А шо це за вахи смердючі в сінях? — спитала.

Єва засопів.

— Добре, я тобі й сорочку принесу, — сказала Адама.

— Бабську? — уражено спитав Єва.

— Ну то що? — затарабанила Адама. — Хароша, чиста і красіва моя нічна сорочка. Повагається вдягать чисте — і не крути носом. Зара змотаюся, а вони хай все приготов’ять… І скажи Каші, хай принесе ще п’ять чи шість відер води… В тебе є в чому митись?

— Балія, — сказав неохоче Єва. — В сарайчику.

— Партизан! — наказала Єва. — Візьми бавію, добре вимий, а я змотаюся за скатіркой і сорочкою. І шоб усе буво готове, пока прийду!

— Куди ти спішиш? — спитав Єва.

І тут вона побачила, що його обличчя знову стало сіре, радше позеленіло, а з горла виповз здушений стогін. І вона всунула йому до рота таблетки, вже не чекаючи води.

— То мені балію мить чи гурки й моркву чистить? — спитав Партизан.

Але її вже в кімнатці не було — розтала в повітрі, як дим.

Єва тим часом летів у яму, повну вогню й коляччя. Але випиті таблетки не дали йому долетіти до дна, відтак здалося, що завис у повітрі: внизу вогонь та вістря, а вгорі — крига й холод. І він пливав між тим холодом та гарячнотою, перекидаючись і прокручуючись, але не падаючи. І йому стало якось ніби й приємно, що ввірвався в його мешкання оцей вихор, котрий відразу всьому дав лад, відтак позаводив усіх, як механічних ляльок, — отих ялових його друзяк, бо ті були до її приходу ні риба ні м’ясо, і зі своєї ініціативи рухнули б руками хіба для того, щоб підняти чарку. Отож Каша, як найсильніший, тягав воду, Партизан шурував іржавою залізною щіткою не менш іржаву балію, а ще вкриту лепом, якого так просто не віддереш. Обонко-Обертас нарізав м’ясо, потім помив його, відтак неквапно побатував на кавалки, кілька разів понюхавши. Єва, який уже прилетів із свого літання, безсило лежав у ліжкові, тримаючи в руці кухлика з водою і вряди-годи прикладаючись до нього. І вода текла в його сухе піщане тіло, яке жадібно її вихлебтувало і просило ще. Відчував на хвилю вільгу, аж таку, що почав навіть турбуватися: яким ідіотом постане в жіночій нічній сорочці. Але противитися сили не мав, аби не продавали з того зубів друзяки. Бо ті можуть вилаштуватися проти нього, порозчиняють верші, повитрішкуються, як бевзі, якими вони, зрештою, й були, і гоготатимуть, чи іржатимуть, чи хихикатимуть кожен по-своєму. А цього не бажав, бо в глибині його пошарпаного нутра ще залишилася мачина чоловічої гордості, оце вона його й пекла. Отож вирішив: коли загогочуть, сорочки не вдягне, коли ж ні, то хай собі.

Зрештою, відчував: поймає якась сліпа й глуха байдужість. Може, воно й краще, думав, що вони коло нього товчуться, бо самому залишатись у цьому стані — мука більша, ніж із ними.

Так і тривав їхній кордебалет, тобто груповий танок, який почався від тієї хвилини, коли серед ночі тричі вдарив дзвін. Отож із танцю сольного, Євиного, учинився сольний парний, коли долучилася до нього Адама. Відтак Адама полетіла у світ, в якому виконувала не лише парні сольні партії із Пшоном та Маруською, а й продовжувала танця першого, бо дорогою, якою летіла, мусила раз у раз вступати в короткі розмови, передаючи разючу вістку, що Єва вмирає. Відтак почався танець-метелиця, що його виконували всі жіночки, присутні на вулиці. Вона ж, Адама, завела й цю нечупарну трійцю: Партизана, Обертаса та Кашу, відтак почався й чоловічий танок, до якого доєднався й Пшоно, спершу протанцювавши з Адамою, а тоді — у чоловічому з п’яти балерунів. Знову, як метеор, улетіла в чоловічий танок Адама і завдала тон до нового чоловічого танку, тим часом не лише шукаючи потрібних, на її думку, до такої події речей, а й приводячи в рух кордебалет і жіночий. А десь поруч — чи за ними, чи над ними — пильно дивився на все балетмейстер, той, кого ніколи не бачать глядачі, але який усім цим кордебалетом та й солістами незримо правує. Незримо дає лад і провід, бо всі вони, оці танцюристи, завзяті чи ялові, швидкі чи приповільнені, все-таки не більше як маріонетки, бо всі ниточки від них таки в одних руках, відтак і смикає ту чи ту, і, здається, тільки Єва знав про це, бо стояв у ці хвилі до балетмейстера найближче. А може, це він, той керівничий, визирнув із кутка, де виднілася, як собачі ребра, дранка в подобі скелета ошкіреної собачої морди. Отже, були в цьому кордебалеті й собаки, але присутні поки що незримо: і той, уявний, і той, котрий став жертвою в цьому дійстві, бо порушив природного закона, причастившись до яєць Пшонячих курей (яйце — категорія сакральна), отже, упав у непростимого гріха. Був і третій — чувара, що замістив Лоботрясика, — істота з такою мордою, як сповістила Адама, що й глянути гидко: очевидно, в час парного танцю Адами з Маруською він сидів десь побіч і дивився на все це так, що його погляд вельми Адамі не сподобався.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози | cледующая глава