home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement





8


І це було так, хоча, може, приманячилося Єві, бо він раптом упав у запамороку від того гомону, покриків, Адаминих вискотів, Кашиного шавкотіння (бо той, коли танцював, завше шавкотів), від тупоту, випарів їжі, горілчаного перегару, куряви, що знялась із ніколи не метеної Євиної підлоги і покривала танцюристів туманом. Але в цій запамороці очі його не переставали бачити, тож вряди-годи вирізняли чи освітлювали прожекторним світлом котрусь подобу. І йому здалося, що Партизан став жуком-гнойовиком з чорним панциром крил за спиною і з малими покривленими ніжками, озутими в запилені сандалети, в яких було обірвано пасочки; голова в нього стала маленька, з вушками й вилупленими очима. Обертас перетворився на таргана-альбіноса, Каша — в коника-стрибунця, правда, голова в нього залишалася колишня: із заплетеною кіскою та пархами — і то, мабуть, тому, що головний метаморфозотворець пошкодував знищувати таку незрівнянну головоньку. Адама ж здобула подобу мурашки — і всі вони, побільшені до людського розміру, шалено гецали і гехали з якимсь дивним відчаєм ув очах і на обличчях, ніби давно хотіли припинити цього бузувірського танця, а не могли — були-бо викляті. І той, хто їх викляв, зволив, щоб вони не зупинялися, бо, коли подумати, всі ми, танцюючи танка життя, ніколи його не змінюємо, бо танок є танок, і система рухів у ньому надто обмежена, відтак примітивна і складається з повторів та видозмін. І Єві стало дивно, що все це відбувається з ним, і в його домі, і з його дружбанами. І тонкий жах у його нутрі почав формуватися у відомого нам червоного вужаку, і той вужака напружив тіло, готуючись до скоку, відтак і скочив, вирвавшись із Євиного горла, і з розгону ляпнувсь об стелю, притім так потужно, що перетворився там на червону пляму з вилізлими навсібіч мацаками…

І все завмерло: Партизан, уже не в тілі жука-гнойовика, а в питомому, закоцюб, вибалушивши злодійські очі; так само й Обертас, а з ними Каша. І тільки Адаму не вдарив цей правець, вона тонюсінько зойкнула й пішла дрібним кроком до ліжка.

— Шо тобі, Єв, бовить? — спитала тривожно. — Не помогви табв’єтки?

— Не помогли, — вихлипнув Єва. — Скажи їм… щоб… пішли…

— Ви чуви? — репетнула вискуче Адама. — Пішви вон! Пішви!

І вона заверещала, ніби й собі викинула з горла вужаку, й кинулася на побитих правцем компанів з піднесеними кулачками й почала молотити їх — одного, другого й третього. І це вивело компанів із оціпеніння, відтак вони валом повалили до виходу, щось здивовано чи й обурено кавкаючи, бо не знали й не усвідомлювали вини, тож були більше зчудовані, як вражені. Останнім Адама вигнала за двері Обертаса й заплеснула перед його отупілою тарганською, побабілою фізіономією двері.

— Ти шо, Адама, сказилась? — спитав він не так в Адами, як в зачинених перед носом дверей.

— Сказивася, сказивася! — заверещала в сінцях Адама. — І шоб мені порога не переступави, пойняви! Пішви вон!

І вона пошукала очима защіпки, щоб замкнути двері, але защіпки тут, як звідомлялося, не існувало, отож сплюнула, обтерла рукою запльованого рота, бо слина в неї перетворилась у піну, і навшпинечки рушила назад, а хатні двері прочинила ледь-ледь і то так, щоб просунути свого мурашиного видка, який і проспівав солоденько:

— А мені, Єв, тоже піти, чи, мо’, остаться? Я б тебе, бідненького, доглянува?..

— Іди к чорту, — просипів Єва, зовсім позбувшися сили. — Всі, всі ідіть к чорту!

— Ну й розумничок, — сказала мурашина голова, й Адама крадьки вступила в кімнатку. — Знаїш, що це я подумава? Може, та чортиця Маруська не ті табв’єтки тобі дава?..

— Не знаю, — прохрипів Єва. — Винеси… з хати… хавку… і пуйло… бо вирву…

Тоді Адама не пожаліла власної скатірки, згорнула її разом із каструлею, тарілками, ложками, виделками й пляшками — все уже порожнє: не залишилося ані хліба, ані огірків, ані моркви, а слоїчка з медом Партизан, хоч і був уражений, таки встиг захопити з собою, — виперла все те в сіни, ще й хатні двері припечатала.

Але дружбани од Єви не пішли. Вони сіли всі втрьох на лавочці, яка була одна в Євиному дворику, і заспівали ті ж таки «Забіліли сніги», власне, співав тільки Каша, а Партизан із Обертасом підвивали, очевидно, бажали нагадати невдячному Єві, що ні батько, ні мати, ні жінка, яких у Єви давно не було (а Адама — яка ж це жінка?), за ним не заплачуть, а заплачуть лише товариші його, дружбани і компани — і вони двічі проячали про того товариша з пісні, щоб до Єви таки дійшло: тільки вони в цьому світі Єву жаліють, Єві співчувають, отож цілком даремно він їх прогнав. Через це повторили того куплета: про батька, матір, жінку, а на противагу до них — про товариша, ще раз і ще.

— Чо це вони завили? — спитав Єва.

— Сочуствують, — тоненько проказала Адама, якось дивно вигинаючись мурашиним тілом. — Хай співають, чуствітельно виходить… Ти на них не сердься, Єв, вони хароші!..

— Прожени їх, Адамо, — стогінливо сказав Єва. — Недобре мені… хочу побуть сам.

— Нє! — категорично і не без вереску сказала Адама. — Вони до тебе прийшви посочуствовать, і маєш те уважать… А када і я тобі не нужна, то можеш вигнать і мене. І здихай сам без догляду і сучуствія!

І вона церемонно підтисла губки — не так червоні, як чорні, і не так повні, як усохлі.

— Ну, харашо, хай виють, — здався Єва. — Напрасно ти брала… в Маруськи ті таблетки… Це вона ж… Кожуха угробила… І знала… шо мені їх несеш?..

— Нє, — категорично мовила Адама. — Я сказава, шо собі, й забоживася. А вона теперички в церкву вазить, то могва й повірить… Кромі того…

— Шо — кромі того? — зі стогоном спитав Єва.

— Кромі того, я подумава, — сказала тоненько Адама. — Достать табв’єтки в другом мєсці нема де… то й подумава… — і її заклинило.

— Що ж ти подумала, капустяна твоя голова? — запитав Єва.

— Напрасно мене обіжаєш, — сказала Адама, знову церемонно підтисши губки. — Я все про тебе думаю, і гувува в мене вумна. І в шкові я вучче за тебе вчивася…

— То шо ж ти подумала? — спитав твердіше Єва, бо йому відпустило.

— Подумава: так чи не так, а тобі вмирать сигнав прийшов. Тож подумава: Кужуху ті табв’єтки пошкодили, а тобі не пошкодять, тільки влегшать тобі стражданія. А мені так тяжко дивиться на твої стражданія!

І вона заревла, як мале дівча, трубно й важко, і зелені сльози градом посипалися їй на щоки, звісно, щоки не рожеві, а прив’ялі й доста чорненькі.

— Ну от, і ти тепер виєш, — сказав Єва. — Всі виють: і ті, і ти… Один тіки я…

А друзяки й справді за дверима вили. Здається, проспівали пісню раз і почали знову, а коли підходили до того куплету, в якому батько, мати й жінка не плачуть за бурлаченьком, а лише товариші-дружбани, то їхню платівку мов заїдало й вони повторювали приспіва не раз, а тричі.

— Нє, я нічо! — похопилася Адама. — Я бівьш не буду. Хочеш, в'яжу ково тебе і погважу — мо’, векше буде?

— Не хочу, — сказав тужно Єва.

— Ну, харашо, я в’яжу, — схлипнула востаннє Адама. — Ти не стісняйся, я ж твоя одноквасниця!

І вона лягла коло нього й почала гладити, приказуючи якісь дурниці:

— Ти хароший, Єв, хароший!.. Такий красівий у моїй рубашечці… А кови ми буви в шкові, то я в тебе вв’юбйона бува… І теперички я тебе юб’ю, бо мені тебе жавько і хочу тебе догведіть… Розсвабся, Єв, розсвабся… Я тебе догвежу, не думай!

Лежав напружений і мовчазний. Ніби вкладали його в труну. А за вікном усе ще продовжували вити ту саму пісню, все ті самі «Забіліли сніги», його дружбани-компани: два голоси підвивальні, а мелодію вів чистий, ясний, високий, чудовий, ніби божественний тенор.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози | cледующая глава