home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement





9


Єва помер спокійно, цієї-таки ночі, уві сні. Адама дуже швидко заснула біля нього, зморена алкоголем, гонами й переживаннями. Спершу дико хропла, а тоді притихла. Коли ж хропла, Єві хотілося, щоб її біля нього не було, праг-бо спокою. Зрештою, і дружбани у дворику вгомонилися, а що було літо, повкладалися тут-таки, на моріжку, але не побіч, а розкидано — хто яке собі місце знайшов. І почали співати іншої пісні — тієї ж, що її першою завела біля Єви Адама. І те хропіння долинало аж до Єви через вікно і двері. Але його сприймав інакше, ніж Адамине, може, через те, що було віддалене, — попри все було приємно, що, хоча й вигнані, дружбани його не покинули, а залишилися побіч, виспівавши жаль та печаль. Відтак не захотів, щоб їх не було, а навпаки. Місячне світло вливалося крізь закіптюжене віконце й розливало простором кімнати синє й неживе світло, творячи сині й неживі тіні. Єва сів, намацав біля ліжка таблетки, захопив скільки міг і почав ковтати по одній, запиваючи водою з кухлика, — здається, повірив у те, що сказала Адама, тобто що це отрутні таблетки, бо саме ними колись був отруєний Кожух, четвертий його приятель, котрий мав нещастя прийняти до себе в пожильці ту чортицю. Але про неї Єва не думав, як і про ту іншу Маруську, котра колись була його останньою жінкою, та й узагалі не думав про жодну жінку, навіть ту, яка біля нього хропла, бо жінки — це світ пристрастей цього світу, а він од них був уже далеко. Отож лежав безмовний і безрухий, видивляючись на місячні тіні, що блукали його кімнаткою, ніби сліпі, з протягненими для помацу руками, адже саме вони мали всіх заспокоїти. Те вони й учинили: одна підійшла, виступивши з хатки, до Партизана й перевернула його зі спини на бік. Друга, так само виступивши (бо що для них стіни?), рушила до Обертаса й затулила йому місячною долонею рота, а третя взяла попід пахви Кашу й посадила його під парканчика, обіперши спиною, бо тільки в такій позі Каша не хропів. Ще гавкали на околиці пси, але й до них рушили місячні тіні й позатикали кожній пельки, власне, напустили їм у голови синього туману. І пси позамовкали й поволоклися охляло чи п’яно до буд чи полягали на моріг. Відтак місячні тіні, ці робітники сцени, зупинились і прислухалися. Від шосівки гули авта, але вони змахнули місячними руками й ніби змели ті авта, як сміття зі столу. Відтак у цілому просторі залишився один звук — той, що його видавала Адама. Відтак до неї рушив сам бригадир робітників сцени і схопив невидимими пальцями Адаму за носа. Вона захарчала й повернулася на бік, зробившись скрученою у клубка кішкою.

Оце й був той момент, якого Єва чекав. Йому нічого не боліло, не відчував ані ослабу, ані млості, але й жодних бажань. Не хотів ані їсти, ані пити, не мав жодної потреби ворухнути хоч би якимсь вудом, тобто не мав жодного голоду й потреби. Нічого не згадував, тобто кіно пам’яті вже вистрокотіло бобіну із плівкою, нічого не загадував, бо ще жоден кінорежисер не зняв правдешнього фільму про те, що має бути, а всі фантазії на цю тему — брехні, брехні, брехні! Але теперішній мент ще існував, і це була не так дорога, як плин. І саме цей плин визначав: є він на цьому світі чи нема? Але він ще був. Тому мозок почав сплітати найтоншу з тонких мережу, яка почала загортати його в кокона. Оце й був образ спокою, якого праг. Солодкого й теплого, котрий і є плином. І він поплив у тому плині, як засмолений човник, а ще й обвитий пряжею, також осмоленою, який подобав на видовжене барильце, а виріза мав одного, того, в якому стриміло його лице. Відтак побачив обличчя зір, які складали одне велетенське — обличчя неба. Добре знав, що ніколи не сягне отих облич, але печалі не почував, бо добре відав інше: човник не занесе його і в яму із залізним коляччям та вогнем, бо це спитування вже пройшов. Але перед ним було щось більше за те, а може, й більше за обличчя неба, що складалося з безлічі облич зірок. І він пізнав назву тому найбільшому — НІЩО. Ніщо — те, що покриває все; Ніщо — те, що забирає і нічого натомість не дає; Ніщо — те, що заспокоює і що не відає жодних пристрастей; Ніщо — не земля, ні небо, ні повітря; Ніщо — не віра, ні надія, ані любов; Ніщо — не місячні тіні і не їхній бригадир; Ніщо — жоден театр, бо воно не знає дійства; Ніщо — не режисер, ані балетмейстер, ані той, хто тримає ниточки, прив’язані до рук, ніг чи голови ляльок; Ніщо — ні темрява, ані світло; Ніщо — ні синє, ані червоне — жодної барви, навіть не сіре. Ніщо — це спокій і звільнення. Ось що збагнув раптом Єва, людина без батька, матері, жінки і вже без дружбанів-компанів, бо їх прогнав, а тільки хіба з тінню дитячої любові побіч, яка знайшла його, — її теж хотів прогнати, але не зумів.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози | FINALE