home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





FINALE


Прокинувшись уранці й побачивши побіч неживого Єву, Адама заверещала й заголосила. Але довго це не тривало, бо кинула поглядом на стільця, де ще лежало кілька таблеток і перекинутий кухлик. І щось миттю збагнула, тобто те, що Єва повірив у її розповідь та підозри. Тоді хутенько ті таблетки зібрала, підняла кілька з підлоги, навіть під ліжко зазирнула, де знайшла ще одну, й усе те надійно сховала до кишені. Вискочила на двір і знайшла там ще сплячих Партизана, Обертаса і Кашу. Миттю їх розштовхала, Обертаса послала в поліклініку по медичну довідку. Партизана — по вулиці, щоб зібрав на похорон, а Кашу залишила біля себе, наказавши наносити води. Всі вони безмовно скорилися і розійшлися.

Нагріла принесеної води, випрала шмаття, в яке мали одягти Єву, тобто що було пристойніше; Каша як автомат виконував її веління, а коли тих тимчасово не було, сидів на лавочці й мовчки кушпелив. Шмаття вивісили на шворці, і воно матилялося під свіжим вітерцем.

Прийшов Партизан із зібраними грішми, відтак дочекалися Обертаса з довідкою. Тоді Адама послала Обертаса з Партизаном у похоронне бюро, а сама все вичистила в хатці, сінях та в подвір’ї, а тоді ще раз добре вимила Єву. Коли ж просохло шмаття, прибрала його. Вулиця до цього похорону інтересу майже не виявила, прийшло кілька баб із тих, які не пропускали жодного, але й ті невдовзі пішли. Відтак коли приїхав похоронний автобусик (Єва тоді вже лежав із просвітленим лицем у труні), зійшлося з десяток сусідів, та й ті чомусь стояли віддалік і жодне до автобусика не сіло. Але Адама тим не переймалася, головне, що гроші на похорон вони дали. Відтак до автобусика сіло їх четверо: дружбани й Адама. Та й далі все вчинили, за Адаминим висловом: «Як полагаєця». І коли могила була засипана, Адама виконала останнього обряда — пієту, чи голосіння. Вона здіймала руки, примовляла, голосячи, і вдаряла себе по грудях та голові. Дружбани стояли мовчазні із задубілими лицями, бо вже й байдужими — Єва з їхнього життя пішов. Відтак рушили разом до курсового автобуса, приїхали до околиці, а тоді й розійшлися, адже поминки уже справили наперед, а на нові коштів ні в кого не віднайшлося. Бо на ті гроші, котрі лишилися після всіляких потрібних клопотів (їх вистачило лише на чвертку), чвертку й купили і за спільною згодою поклали Єві в труну.

На цьому можна було б натиснути на кнопку, яка спускає чи засуває завісу, але був ще один епізод у цій історії. Річ у тім, що згадана не раз Маруська після того, як виселилася з околиці, знайшла собі помешкання біля цвинтаря. Отож її пес, саме той, якого Адама назвала «чучварою, що й глянуть гидко», став прихильником особливого виду спорту. Був він ненажерний, і тільки часом Маруська забирала його з собою на роботу — там його Адама й побачила. Але здебільшого пес залишався вдома, тоді й лазив між могилок, винюхуючи покинуту їжу. Отож, лазячи в такому промислі цвинтарем, він надибав на ту, в якій покоївся Єва, понюшкував, але, нічого пожиточного не знайшовши, підняв лапу й оросив свіжу землю, властиво пісок, своїм аміаком. Тоді зневажно пирхнув і сказав, іронічно імітуючи Євиного голоса:

— Всьо в мирі їрунда! І ти, Єво, їрунда, і я, і всі другії. А от Маруська не їрунда, бо мені хавку дає, і за це я її люблю. Я її люблю, а вона мене уважає! От!

Пес весело ошкірив зуби, очі його на мить спалахнули золотом, відтак побіг собі геть.

Важко сказати, чи й цей епізод був задуманий головним балетмейстером, але як він відбувся, то напевне. І головні балетмейстери часом мають лихий гумор. А ще, вив’язуючи сітки своїх історій, вони люблять міцно стягувати вузли, щоб сплетена ними сітка, Боже борони, не розлізлася. А що йдеться про бал-маскарад із собаками, то й у цій історії Пес мав протанцювати і свою заключну партію. І він те без ремства вчинив.


предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози | Преамбула