home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Преамбула


Не пишу своїх творів без внутрішніх спонук, тобто в душі має щось порушитися, власне, відбувається своєрідний внутрішній мікровибух або особливе схвилювання, що його називають «стрес», — до цього стану назагал важко віднайти точне слово, і я, автор цього писання, можу навіть не знати теми, яку розвиватиму. Просто сідаю до столу й даю перу волю, відтак сама від себе з’являється і тема, і її розвиття. Але цього разу сталося трохи інакше.

Невдовзі перед цим одна з газет, редактор якої був озлісно до мене наладнаний, надрукувала статтю, в якій мене наймерзенніше вилаяно (не маю жодного сумніву, що стаття була замовлена), а наприкінці сказано, що я вичерпав свого творчого потенціала і кожен мій новий твір — це свідчення мого творчого краху. Це мене, може б, схвилювало (усі ми, люди пера, вразливі й амбітні — очевидно, й вразливі через те, що амбітні), коли б не знав, що це витівки мого затятого ворога, який використав для помсти свою, м'яко кажучи, рептильку.

Але менше з тим. Я про це, може, і не згадував би, а ще в художньому творі, коли б та стаття не розбудила зі сплячки ще одного ведмедя — мого колишнього однокурсника, з яким я зустрічався після завершення історії, яка тут буде оповіджена, рівно тричі: вперше зайшов до мене позичити гроші, клятвено й навіть понуро заприсягшись, що поверне їх не пізніше як через десять місяців. Удруге прийшов через десять років і попередив, щоб я в нього своїх грошей не вимагав і не чекав, бо він віддати їх неспроможний, але сумління його гризе. Отже, прийшов до мене (понуро й чорно світячи очима), щоб я законно визнав його банкрутом і від претензій повернути позичку відмовився. Учинок, як на мене, трохи дивний; простіше йому було б до мене не приходити, тим більше, що я не вчинив жодної спроби ту позичку повернути та й не знав, відверто кажучи, де він живе та й чи живе.

— Гаразд, — сказав я. — Повернеш при спромозі.

— А коли не матиму? — блиснув він антрацитно.

— То хай залишиться на твоєму сумлінні, — нерозважно відказав я.

І тільки після того, як він облив мене багном (цього разу таки багном) погляду та й пішов, мені стрілило до голови, що напитав собі в цьому світі ще одного ворога, а таких речей намагаюся остерігатися. Але під час зустрічі н'iколи було обміркувати ситуації, отож і бовкнув оту фразу, яка без побічних обставин означала, що борг йому прощаю, не збираюся його за нього переслідувати в майбутньому, але з побічними обставинами моя фраза виявилася цілком нерозважна.

Поміркуймо. Коли однокурсник — назвемо його Іваном Василевським, щоб якось визначити його особу, — прийшов до мене через десять років, то заговорив про свою позичку, звісно, не для того, щоб її погасити, а щоб погасити муки власної совісті, — я ж, замість того, щоб витягти його з того котла зі смолою, прирік і надалі в тому котлі варитися, замість турботливо витягти його звідти, обмивши з лепу, а ще й одягти в білу льолю, тобто борг погасити йому безумовно і безвідмовно. Я ж до такої добродійності не піднісся — саме так вороги й творяться: через непродуману дію, ляп, легковажність.

Іван пішов, не попрощавшись, навіть дверима хряпнув, я ж його не завернув, бо просвітлення, тобто розуміння моменту, прийшло до мене тоді, коли жоден погук не повернув би його до мене, хоч він, може, на те сподівався.

Звісно, при добрій волі міг би його в нашому місті розшукати, адже всі ми істоти обліковані, але й не подумав того чинити, знову-таки злегковаживши, адже не я позичав у нього, а він у мене, то чого мені біля нього ще й танцювати? Отож хай котиться зі своїм сумлінням під три чорти, принаймні вчинить мені те добре, що не з’являтиметься на очі. Воїстину, мудро сказав якийсь забутий мудрагель: гріхи творяться тільки в стосунку з людьми іншими.

Але він прийшов (це вже втретє) і нещодавно. Стаття з лайкою на мене з’явилася у травні, він засвітив переді мною свою особу в червні (зараз, коли пишу, — липень 2003 року), тримаючи в руці згорнену вчетверо газету, саме ту, де й було надруковано пасквіля на мене.

— Читав? — кинув із погордою газету на стола.

— Що? — не збагнув я.

— Тут про тебе інтересно пишуть! — блимнув антрацитом.

І він сам розгорнув газету і вказав зарослим чорним волоссям пальцем на підкреслені жовтим фломастером рядки. Очевидно, цей мент склав для нього особливу насолоду, бо на його виду засвітилося щось подібне до тріумфального оскалу.

Я прочитав, лайка була мерзенна, але відав, що то за газета. Статтю було підписано невідомим мені прізвищем — якийсь Василь Климчук.

— Хто такий Василь Климчук? — спитав.

— Не знаю, — сардонічно мовив Василевський. — Випадково налізло мені на очі.

— Отже, захотів порадувати? — спитав я. — Не читаю таких газет.

— Радувати нема чим, — категорично сказав мій колишній однокурсник. — Прийшов розрахуватися.

— Тобто? — не збагнув я.

— Прийшов віддати тобі отой клятий борг, щоб ти зняв це з мого сумління. Бо не дає мені спокою.

— Але це ж сталося двадцять років тому! — вигукнув. — Невже гадаєш, що пам’ятав про те!

— Не бреши! — сардонічно всміхнувся Іван, при цьому обличчя залишалося понуре. — Борги й дівок, з якими крутив, не забуваються ніколи.

— Але який стосунок має ця стаття до твого боргу? — не збагнув я і то цілком наївно, треба сказати.

— Прямий! — твердо мовив Василевський. — Тут сказано, — і він знову тицьнув чорним, як у чортяки, пальцем у газету, — що ти тематично і стилістично вичерпався, так?

— Ну, ніби й так, — спантеличено мовив я.

— То розкажу тобі таку історію, — сказав, по-недоброму примруживши очі, Іван, — що жоден пес не скаже, що ти тематично вичерпався. Свою писанину надрукуєш, я там ваших розцінок не знаю, але натягни так, щоб вийшло на міру мого боргу, тобто щоб заплатили стільки, скільки я тобі винен. Отак я й віддам тобі ту заразу, бо вона мені вже печінки проїла, — і він гримнув кулаком по газеті. — Буде добре й тобі, й мені: я звільнюся, а ти заткнеш пельку тому пащекуну… Втяв?

Без побічних обставин можна було б подумати, що мій однокурсник надвередився, тобто трохи дахом поїхав, чи ум за розум у нього заскочив, чи впав у манію, чи, як то кажуть по-сучасному: шарики за ролики в нього заїхали, але я так не гадав, бо знав побічні обставини. А перша з них та, що Іван належав до заклятих, отже, тих, котрі, вбивши цвяха, не заспокояться, поки його не витягнуть назад, щоб знову вбити, а тоді знову витягти. А це, прошу панства, не патологія, а риса характеру, хоч коли подумати: кожна вип’ячена риса характеру — таки патологія.

Перша моя реакція, як і всі перші реакції, була нерозумна: захотілося виперти його з хати і так прозаїчно цю малу історію завершити. Але я остерігся, бо признав, що тим самим прирік би себе на чергові його візити, адже тим мук сумління, які він напевно мав стосовно до боргу, не позбудеться. З другого боку, як професійний письменник, я завжди жадібний до будь-яких житейських історій. Правда, цього разу її мені пропонувалося купити — зрештою, чому ні, кожен продає те, що має, а в мого однокурсника, судячи з одежі, манери вдягатися і з тої особливої познаки на обличчі, яка безпомильно визначає пияка, навряд чи є що продавати більше. Окрім цього, незважаючи на його описані тут вади, не міг не відзначити в Іванові й певної шляхетності — зрештою, колись в університеті він виявляв і розум, і здібності. Шляхетність же була в тому принаймні, що він усе-таки перейнявся отим, як на мене, злісно вигаданим наклепом про мою нібито вичерпаність (принаймні сам того не відчуваю) і намагався не лише себе позбавити мук сумління, а й допомогти мені, бідолашному. Зрештою, не мав чого втрачати (за винятком пляшки горілки, яку мав для розповіді поставити, і сякої-такої закуски, щодо закуски Іван не наполягав, але то — дрібниці).

І він мені свою історію розповів: кострубато, уривково, чимдалі плутаніше й неповоротким язиком. Відтак його візита протривала до пізньої ночі, а що пляшку випив майже всю сам, бо з мене пияк ніякий, мусив залишити його переночувати. Отак, пливаючи в сопуху й жахливому хропоті, що його потужно видавав мій колишній однокурсник, я почувався тієї ночі як крижина в ставку, відштовхуючись од берегів свідомості та несвідомості, а по-справжньому заснув лише під ранок. Коли ж прокинувся (досить пізно), то Василевського в мене вже не було, не було й випитої пляшки на столі — забрав її з собою, очевидно, тут подіяв професійний інтерес, більше ж нічого не пропало.

Перше, що подумав, сяк-так дійшовши тями після важкого спання: чи не він, отой Іван Василевський, і є отой самий Василь Климчук, який написав і надрукував лихого на мене наклепа? Адже Іван і сам колись ладивсь у писаки і дещо, як мені казали, понаписував, але завжди підписувався не своїм прізвищем, щоразу його змінюючи. Але цього мені, здається, не вдасться довідатися, не піду ж я в ту газету до свого злісного ворога, видавця і редактора, адже крім нього навряд чи хто інший зміг би розкрити таємницю цього псевдоніма. Інтерес такого розкриття в мене був: коли це справа редактора — одне діло, а коли Івана Василевського — друге, принаймні можу подивуватися з його комбінаторства, а підозру до редактора рептильки міг би з чистим серцем уневажити. Отож не залишалося нічого іншого, як послухатися Івана: відробити за нього його борг. Історію ж, яку розповів, навряд чи можна вмістити в коло моїх улюблених тем, але, з другого боку, подумав я, коло улюблених тем чи ж не визначення вичерпаності митця? Отож можна признати, що як комбінатор мій однокурсник виявив навіть таланта.



FINALE | Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози | cледующая глава