home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





5


Мало сказати, що Іван Василевський був тим уражений, — струшений, захитаний, заколочений, розрушений. Відтак йому конче потрібно було при його тугодумності не просто заспокоїтися, а владнати систему мислення, бо не всі ниточки тут пов’язувалися, а крім того, він узагалі був важкий до всіляких вирішень, які людина має вчинити й чинить в екстремальних випадках та ситуаціях. Такі не можуть бути вояками, над якими щохвилини нависає небезпека, їх убивають у першому-таки бою. От Федьо Сало цілком інший: легковажний і легкотравний — його голими руками не візьмеш.

Може, тому, повернувшись до своєї кімнати й покинувши в глибині порожнього дому майже труімфуючого Аркадія Пастуха, якому невідь-чому страх як подобалося бачити розрушеним співрозмовника, перше, що вчинив, накинувши на двері защіпку: витяг з-під ліжка портрета Феді Сала, повісив його на місце на стіні й утупився бичачим поглядом, адже той капосний Федьо не лише його дурив, запроторивши в це пекельце на власне місце, а ще й насміявся — принаймні з портрета, — бо губи намальованого химерно й глумливо підтиснено, а очиці, напрочуд чітко виписані, поблискували веселими іскрами. Отож перше, що Іван захотів учинити: хоч якось помститися Федьові Салу, адже той йому допік! Допік і Аркадій Пастух, але вчинив це, як здавалося, зовні ніби формально, з добросердя і щоб застерегти, отже, мстивого почуття до себе не викликав, а от цей! І він зірвав портрета зі стіни, вихопив складаного ножика з кишені, щоб його розсмугувати… Ні, Іван Василевський не любив рішучих учинків, хоч часом до них удавався (згадати б історію з вітчимом), отож знову вирішив сховати портрета під ліжком, відтак побачив того другого портрета, очевидно, попередник з-поміж квартирантів, найпевніше сам Федьо, його туди й засунув. В Івана ж під цю хвилю той другий викликав інтерес, бо, як уже мовилося, не тільки страх мав до того, що перед ним розкривалося, а й отого мисливського вогника, якого ця історія помалу розпалювала. Здавалося б, тут є суперечність: людина не може бути вояком, а мисливський інтерес у цього з’являється, однак ці речі — не тотожні: слідчий чи вояк різні категорії. Кажучи алегорично, герой — лев, а слідчий пес. Отож поступово ставав таким псом: обережним, украдливим, якого цікавить не так жертва, як процес її цькування й розшук. Зрештою, так чинять і сучасні коти: мишей ловлять, але не їдять, а ще й люблять садистично погратися з ослабленою жертвою, вряди-годи випускаючи її з пазурів. Такий ґандж у Івана Василевського був, не забуваймо про його мстивість. Зрештою, на мою думку, саме це й утримало його від вчасної втечі з цього дому, бо, кажучи правду, така думка в нього в голові крутилася. Але почала змінюватися після розглядання того другого портрета, що також був під ліжком.

Раніше тільки глянув на нього та й на сам живопис зображений був там не хто, як сам господар — Аркадій Петрович Пастух. Але тепер… Іван аж головою потрусив, бо в ній усе скаламутилося і посплутувалося. Коли взяти до уваги версію Пастуха, він був чоловіком Таїсії Іванівни і коли б Людмила намалювала його (а те, що намалювала Людмила, Іван не міг не признати), то чому цього портрета треба було ховати під ліжком? Аркадій міг вільно повісити його у своїй кімнаті чи навіть у вітальні й милуватися з витвору фантазії своєї падчерки. Портрет же було виконано в тій-таки манері, що й Федя Сала, цілком аматорській, але об’єкт легко впізнавався — особливо чітко було виписано очі, можна сказати, з надмірним реалізмом. Поштовха ж до розмислу давало одне: Аркадій Петрович був зображений у дещо молодшому віці, ніж є тепер, отже, можливо, тієї пори, коли почав жити в цьому домі як простий квартирант і в цій кімнатці, що, здається, має призначення верші чи ятера для дурної риби.

Іван напружив пам’ять. Аркадій Пастух, здається, казав, що перед ним, Іваном, було два претенденти в женихи Людмили. Федьо і якийсь неназваний, але обидва звідси втекли. Однак третього портрета під ліжком Василевський не знайшов: можливо, той перший кандидат забрав його з собою, або ж Людмила його не малювала. Але чому не забрав власного портрета Пастух? Виясняти було пізно; зараз же Іван мав непереборне бажання добряче намилити Феді шию за його підступ, тобто розсваритися з ним капітально. Але наміра змінив, бо Федьо ще міг лишатися джерелом потрібної інформації. Такі зміни намірів загалом Іванові не були властиві — чинив їх в одному випадку: коли це мало дати користь. Ще одна річ: цього портрета зняв і закинув під ліжко, напевне, Федьо чи його попередник, якщо той був, щоб звільнити місце для власної парсунної уподобини, — кімнатка така мала, що більш ніж одного портрета такої величини (мальовила були розмірно однакові) таки не розмістиш.

Отож Василевський закинув під ліжко обидва витвори схвильованого пензля, переїв хлібом із залишком недожертої Псом ковбаси, скип’ятив у кварті окропу, кинув туди щіпку чаю і запив. Тоді розібрався і, вимкнувши світло, ліг у постіль, щоб провернути громіздку й повільнодіючу машину власного мислення, — так він чинив завжди під складні випадки. Але був, очевидно, надто нервово вичерпаний, отож відразу ж відчув, що тіло його перетворюється у ватяне опудало, особливо голова, що тіло його розростається, ніби з’їв на вечерю не кусника хліба з ковбасою, а пачку дріжджів. Ото його й почало розносити, як тісто, котре добре сходить, і за мить побачив повітряну кульку, тобто Сферу, яка летить у синьому просторі, куди загнано не якусь там голу, розляглу пару, котра хотіла паруватися, а таки два портрети пензля руки тієї, котра йшла синьою дорогою, тримаючи тією ж творящою рукою нитку від кульки. Попереду, тобто перед нею, карбованим кроком ступав, як солдат морської піхоти, Пес, а позаду, як солдат військово-повітряних сил, — Кіт. На відзнаку урочистого моменту Кіт наструнчив на своєму хвості всі 10 053 волосини… Це було короткочасне видіння, з якого Іван Василевський запам’ятав ще й такого, цілком сюрреалістичного, пасажа: Федьо Сало й Аркадій Пастух на портретах, загнаних у Сферу, так само постали в образах Пса й Кота, звісно, Котом був Федьо, а Аркадій — Псом, тож саме Федьо вигнув войовниче спину, ще більше розтрубив хвоста й засичав на Аркадія, а той лише двічі (та й то не дуже войовниче чи люто) гавкнув та й прикусив губу.

(Здається, здатність до подібних виджень і складала ту частку натури Івана Василевського, яку можна назвати художньою, бо він дещо, як я казав, пописував, але не художні твори, де фантазія може гуляти, як їй заманеться, а статейки, притому не раз їдкі та несправедливо нівелювальні щодо об’єкта, — це йшло, можливо, від мстивості його вдачі. Через це з плином часу я дедалі більше переконувався, що отого опуса з грубим випадом супроти моєї мистецької вправності написав жоден Василь Климчук, а таки він, Іван Василевський. Тому раджу тим, хто захоче мене послухати: не позичайте нікому за будь-яких обставин грошей — тим лише надбаєте собі ворогів, і це напевне, як двічі по два. Той-таки Іван, оповівши цю історію, яку й продав мені за свій борг, признався сакраментально, що він двадцять років намагався використати її сам у формі повісті чи роману, але здолав написати, проливши дощі поту і стоптавши під час творчого микання кімнатою не одну пару капців, лише одну сторінку (та й ту цілком нездалу), відтак і розшматував її після того, як йому спала на думку спасенна ідея цю історію хитромудро продати. Це відкрило в ньому комбінаторські здібності і просвітило на хвилину його загалом похмуру вдачу — таких здібностей раніше в собі не добачав, коли не враховувати тієї садистичної помсти вітчимові, — згадаймо історію з велосипедом та мілітарним капелюхом, але то навряд чи можна назвати комбінацією, як і його участь в історії, яка оце розповідається, хоча комбінувати, хай і незграбно, він спроби таки робив.)



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози | cледующая глава