home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





9


Людмила й досі малювала. Але цього разу не прошмигнув мимо, а ввійшов до двору перевальцем і зупинився на пристойній відстані.

— Можна подивитися? — спитав.

— Можна! — відгукнулася Людмила, якось внутрішньо всміхнувшись, тобто показавши всмішку легким тремом вуст.

Іван Василевський скептично подивився на те, що вона малює. І раптом уразився: білі розметані полотниська білизни, а в просвіті, перекресленому білим шнуром, виднівся перекособочений паркан — предмет турбот Аркадія Пастуха (він лагодив його тільки там, де з’являлися щерби, перекособочення його не турбувало), а далі тяглася вулиця з голими, чорними, справді схожими на похромованих гусениць (власне, на живі почвари) деревами і з яскравими плямами під ними, ніби скинута одежа, яка й розкрила ту чорноту, — тут змішувалося жовте, рожеве і червоне. Вулиця тяглася трохи вгору, і на ній — розпачлива постать, яка напівобернулася, — увіч тікала.

— Це я? — спитав спантеличено.

— Атож! — засміялася вона.

— Таким мене бачите? — спитав тихо.

— Усі ви такі! — не зовсім жорстко, але з металом у голосі відказала Людмила.

— Ви чоловіконенависниця? — напівжартома спитав.

— Ні, реаліст!

— Десь училися малювати?

— Трохи. В дитячій художній школі.

Це було відчутно. Іван Василевський не міг назвати себе знавцем образотворчого мистецтва чи споживачем, його обізнаність була так само на рівні дитячої школи, але не художньої, а мистецтвознавчої, тобто відвідав кілька разів місцевий музей, часом забредав на виставки — оце й усе. Але змислово (нагадаю: змисли — розумоване відчуття) розвинений був. Тож попри серйозність задуму, ба, як називають художники, його літературність не міг не помітити недостатності техніки, власне, присутності дитячої статичності й неприродності, в яких естети могли б віднайти шарм, але Іван до таких не належав і цілковито не розумів принадності примітивного мистецтва. У Людмили ж воно було й не примітивне, але десь на межі між примітивом і навченим. Це саме вчувалося і в обох портретах, через що назвав її творіння мазнею, можливо, воно так і було. Але вразило його не те, а намагання художниці мислити через зображення.

І тут пролунало те, що я вжив наприкінці драматизованого розділу шостого. Пам’ятаєте це місце: «Лунає ґонґ на завершення сцени, хоч незрозуміло, до чого тут ґонґ?» Але ґонґ пролунав не зараз, бо спершу були слова, мовлені спокійним, навіть роблено байдужим тоном:

— Коли хочете, можу намалювати й вас!

Саме після цих слів і пролунав ґонґ, але він, Іван Василевський, не запитав: «Навіщо?» Добре відав відповідь на це запитання, через це його лице ніби втратило самоконтроль і на мить показало гадючого оскала. Людмила того не могла бачити, бо стояла боком до нього й продовжувала накладати пензлем фарби.

— Уже бачив ваші портрети, — зимно сказав.

— Знайшли й того, під ліжком? — спокійно спитала Людмила.

— Під ліжком тепер обидва, — тим-таки тоном повів Іван.

— Не подобається вам? То ж ваш приятель!

— Такий приятель, як із киселю борщ!

— Ха-ха! — легковажно засміялася Людмила, не припиняючи роботи.

Але стоп! Мимовільно моя белетристична оповідь почала переростати в драматичну сцену. І я перебудовую вже власні змисли, бо перед очима знову постає кін.

Людмила стоїть біля мольберта і вряди-годи торкається пензлем полотна, заразом ведучи легку розмову. Позаду стоїть Іван Василевський, і його мова далеко не легка — це можна пізнати з його напруженого погляду, веде балачку, підпорядкований тій важкій машині, що двиготить у ньому мотором, — ось чому такі притуплені в нього очі. Пес серед двору, помітивши таку дивовижу — балачку молодої господині з квартирантом, забуває про бліх і відчуває мимоволі присутність так далеко відлетілої весни, коли й він полюбляє вести балачки із жіночими особами його виду, — це й пояснює, чому так доброналаднано шкіриться. Кота нема — він подався в цікавіших справах. Віддалік бовваніє, ніби закопаний у землю, яку ще й притоптано, Аркадій Пастух, його кругле, пласке обличчя цього разу нагадує котяче — може, це й пояснює відсутність кота. До долішньої шибки кухонного вікна приклеєно ще одного кругляка, увіч жіночої породи, і це трохи дивно, бо для того, щоб отак приклеїтися до долішньої шибки, власниці того кругляка довелося б уклякнути. Але будьмо певні, вона не молиться; можливо, мила підлогу, звелася й так заклякла. Білизну коливає м’який повів, наносячи на полотнища білу павутину, де вона й пропадає, ніби розчиняється в білому. Над головою небо з купчастими хмарами — невимірний і найвищої проби шовк.

— А ви всіх квартирантів малюєте? — спитав Іван.

— Нє, не всіх! Того, що був перед Федею, не малювала.

— Чому?

— Не захотів. Дуже вже був стіснительний.

Людмила говорила мовою більш-менш правильною і тільки інколи приточувала варваризм. Це свідчило, як сповістила Іванові його машина, що ставила себе вище від матері та вітчима.

— А ви не любите стіснительних? — спитав Іван.

— Та мені все одно, — сказала цього разу видимо легковажно (може, Іванові так здалося) Людмила. — Мені аби було кого малювать!

І тут голос Івана Василевського здобув уже звісні нам рипливі нотки:

— Чого ж так, без пошани, закинули портрета свого вітчима? — навпрямки, ніби стріливши, запитав Василевський.

На сцені — пауза. Навіть пензель перестав рухатися. О, вона вміє різко поводитися, повернулася так швидко — не помітив і як. Отак раптом: стояла не боком, а спиною, а вже дивиться простовіч.

— По-перше, — сказала так чітко, що кожне слово зривалося з її вуст, як це буває у Пса, коли він видає звуки, — це не я закидала того портрета під ліжко, а Федьо…

І знову пауза.

— А по-друге? — питає Іван Василевський, відчуваючи, як у ньому почав розпалюватися той мисливський вогонь, — о, ця розмова не була для нього пустомолотна.

— А по-друге, він, Аркадій Петрович, мені не вітчим.

І тут заїло машину в Івана, бо через природну тугодумність розум його застрополився.

— Як це? — поставив проти Людмили порожні очі.

— А так, ніякий він мені не вітчим. Тільки й того, що живе з моєю матір’ю.

— Тобто: на віру?

— Ну, це така віра, — різко, як це вміла, сказала, — що ліпше мене не питайте, бо ні до чого це вам… Вибачте, я зайнята!..

Але Іван Василевський, як уже сповіщалося, був із тієї породи людей, які, ступивши на якийсь шлях, хай і гірший від того, що поруч, ніколи з нього не зіступав. Зрештою, й розмова його цікавила, і так раптово обривати її, таку для нього пожиточну, не бажав, власне, й не міг. Тому зробив хід напіддавки, хоч потім про те пошкодував:

— А як же з моїм портретом?

І тут вона розтала так, як холодець, коли його підігрівають (до речі, Іванів вітчим мав таку звичку, бо в нього ніби виявилися сухоти: велів матері варити найжирніший холодець, а тоді знову його розігрівати до кипіння — тоді і їв), а не крижина, бо крижина, розтаючи, розпадається на льодяні кристали і вже по тому розтає.

— Хочете, щоб намалювала?

— Чого ж, — сказав Іван, ошкірившись, але вже не гадючим чи пацючим оскалом, а більше схожим на парубоцький. — Місце на стіні звільнилося ж!

І вони разом засміялися, а це значить, що знову може лунати ґонґ, правда, цього разу не для остороги, а на завершення сцени; правда, тепер цього ефекту чомусь не вживають. І цілком даремно, бо ґонґ підбадьорює тих, хто під час вистави, приморившись, заснув.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози | cледующая глава