home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement





9


Людмила й досі малювала. Але цього разу не прошмигнув мимо, а ввійшов до двору перевальцем і зупинився на пристойній відстані.

— Можна подивитися? — спитав.

— Можна! — відгукнулася Людмила, якось внутрішньо всміхнувшись, тобто показавши всмішку легким тремом вуст.

Іван Василевський скептично подивився на те, що вона малює. І раптом уразився: білі розметані полотниська білизни, а в просвіті, перекресленому білим шнуром, виднівся перекособочений паркан — предмет турбот Аркадія Пастуха (він лагодив його тільки там, де з’являлися щерби, перекособочення його не турбувало), а далі тяглася вулиця з голими, чорними, справді схожими на похромованих гусениць (власне, на живі почвари) деревами і з яскравими плямами під ними, ніби скинута одежа, яка й розкрила ту чорноту, — тут змішувалося жовте, рожеве і червоне. Вулиця тяглася трохи вгору, і на ній — розпачлива постать, яка напівобернулася, — увіч тікала.

— Це я? — спитав спантеличено.

— Атож! — засміялася вона.

— Таким мене бачите? — спитав тихо.

— Усі ви такі! — не зовсім жорстко, але з металом у голосі відказала Людмила.

— Ви чоловіконенависниця? — напівжартома спитав.

— Ні, реаліст!

— Десь училися малювати?

— Трохи. В дитячій художній школі.

Це було відчутно. Іван Василевський не міг назвати себе знавцем образотворчого мистецтва чи споживачем, його обізнаність була так само на рівні дитячої школи, але не художньої, а мистецтвознавчої, тобто відвідав кілька разів місцевий музей, часом забредав на виставки — оце й усе. Але змислово (нагадаю: змисли — розумоване відчуття) розвинений був. Тож попри серйозність задуму, ба, як називають художники, його літературність не міг не помітити недостатності техніки, власне, присутності дитячої статичності й неприродності, в яких естети могли б віднайти шарм, але Іван до таких не належав і цілковито не розумів принадності примітивного мистецтва. У Людмили ж воно було й не примітивне, але десь на межі між примітивом і навченим. Це саме вчувалося і в обох портретах, через що назвав її творіння мазнею, можливо, воно так і було. Але вразило його не те, а намагання художниці мислити через зображення.

І тут пролунало те, що я вжив наприкінці драматизованого розділу шостого. Пам’ятаєте це місце: «Лунає ґонґ на завершення сцени, хоч незрозуміло, до чого тут ґонґ?» Але ґонґ пролунав не зараз, бо спершу були слова, мовлені спокійним, навіть роблено байдужим тоном:

— Коли хочете, можу намалювати й вас!

Саме після цих слів і пролунав ґонґ, але він, Іван Василевський, не запитав: «Навіщо?» Добре відав відповідь на це запитання, через це його лице ніби втратило самоконтроль і на мить показало гадючого оскала. Людмила того не могла бачити, бо стояла боком до нього й продовжувала накладати пензлем фарби.

— Уже бачив ваші портрети, — зимно сказав.

— Знайшли й того, під ліжком? — спокійно спитала Людмила.

— Під ліжком тепер обидва, — тим-таки тоном повів Іван.

— Не подобається вам? То ж ваш приятель!

— Такий приятель, як із киселю борщ!

— Ха-ха! — легковажно засміялася Людмила, не припиняючи роботи.

Але стоп! Мимовільно моя белетристична оповідь почала переростати в драматичну сцену. І я перебудовую вже власні змисли, бо перед очима знову постає кін.

Людмила стоїть біля мольберта і вряди-годи торкається пензлем полотна, заразом ведучи легку розмову. Позаду стоїть Іван Василевський, і його мова далеко не легка — це можна пізнати з його напруженого погляду, веде балачку, підпорядкований тій важкій машині, що двиготить у ньому мотором, — ось чому такі притуплені в нього очі. Пес серед двору, помітивши таку дивовижу — балачку молодої господині з квартирантом, забуває про бліх і відчуває мимоволі присутність так далеко відлетілої весни, коли й він полюбляє вести балачки із жіночими особами його виду, — це й пояснює, чому так доброналаднано шкіриться. Кота нема — він подався в цікавіших справах. Віддалік бовваніє, ніби закопаний у землю, яку ще й притоптано, Аркадій Пастух, його кругле, пласке обличчя цього разу нагадує котяче — може, це й пояснює відсутність кота. До долішньої шибки кухонного вікна приклеєно ще одного кругляка, увіч жіночої породи, і це трохи дивно, бо для того, щоб отак приклеїтися до долішньої шибки, власниці того кругляка довелося б уклякнути. Але будьмо певні, вона не молиться; можливо, мила підлогу, звелася й так заклякла. Білизну коливає м’який повів, наносячи на полотнища білу павутину, де вона й пропадає, ніби розчиняється в білому. Над головою небо з купчастими хмарами — невимірний і найвищої проби шовк.

— А ви всіх квартирантів малюєте? — спитав Іван.

— Нє, не всіх! Того, що був перед Федею, не малювала.

— Чому?

— Не захотів. Дуже вже був стіснительний.

Людмила говорила мовою більш-менш правильною і тільки інколи приточувала варваризм. Це свідчило, як сповістила Іванові його машина, що ставила себе вище від матері та вітчима.

— А ви не любите стіснительних? — спитав Іван.

— Та мені все одно, — сказала цього разу видимо легковажно (може, Іванові так здалося) Людмила. — Мені аби було кого малювать!

І тут голос Івана Василевського здобув уже звісні нам рипливі нотки:

— Чого ж так, без пошани, закинули портрета свого вітчима? — навпрямки, ніби стріливши, запитав Василевський.

На сцені — пауза. Навіть пензель перестав рухатися. О, вона вміє різко поводитися, повернулася так швидко — не помітив і як. Отак раптом: стояла не боком, а спиною, а вже дивиться простовіч.

— По-перше, — сказала так чітко, що кожне слово зривалося з її вуст, як це буває у Пса, коли він видає звуки, — це не я закидала того портрета під ліжко, а Федьо…

І знову пауза.

— А по-друге? — питає Іван Василевський, відчуваючи, як у ньому почав розпалюватися той мисливський вогонь, — о, ця розмова не була для нього пустомолотна.

— А по-друге, він, Аркадій Петрович, мені не вітчим.

І тут заїло машину в Івана, бо через природну тугодумність розум його застрополився.

— Як це? — поставив проти Людмили порожні очі.

— А так, ніякий він мені не вітчим. Тільки й того, що живе з моєю матір’ю.

— Тобто: на віру?

— Ну, це така віра, — різко, як це вміла, сказала, — що ліпше мене не питайте, бо ні до чого це вам… Вибачте, я зайнята!..

Але Іван Василевський, як уже сповіщалося, був із тієї породи людей, які, ступивши на якийсь шлях, хай і гірший від того, що поруч, ніколи з нього не зіступав. Зрештою, й розмова його цікавила, і так раптово обривати її, таку для нього пожиточну, не бажав, власне, й не міг. Тому зробив хід напіддавки, хоч потім про те пошкодував:

— А як же з моїм портретом?

І тут вона розтала так, як холодець, коли його підігрівають (до речі, Іванів вітчим мав таку звичку, бо в нього ніби виявилися сухоти: велів матері варити найжирніший холодець, а тоді знову його розігрівати до кипіння — тоді і їв), а не крижина, бо крижина, розтаючи, розпадається на льодяні кристали і вже по тому розтає.

— Хочете, щоб намалювала?

— Чого ж, — сказав Іван, ошкірившись, але вже не гадючим чи пацючим оскалом, а більше схожим на парубоцький. — Місце на стіні звільнилося ж!

І вони разом засміялися, а це значить, що знову може лунати ґонґ, правда, цього разу не для остороги, а на завершення сцени; правда, тепер цього ефекту чомусь не вживають. І цілком даремно, бо ґонґ підбадьорює тих, хто під час вистави, приморившись, заснув.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози | cледующая глава