home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement






13


А непотрібний тому, що пристрасті цього вечора ще не закінчилися. Міг би їх описати в розділі 12-му, щасливому за символікою цифр, навіть ідилічному, — не забуваймо, що Аркадія — батьківщина пасторалей, — але я у своїх писаннях не раз приділяю особливу увагу розділові тринадцятому, як переломовому при викладі історії, звісно, з огляду на фатальність цього числа, а події, які відбулися далі, такого присмаку дістали. Бо не встиг Іван Василевський розмислити останньої сцени, — а це в нього звісно як відбувалося — дуже повільно, — коли хтось обережно застукав у двері. Іван не мав аж такого слуху, щоб розрізняти стукоти, отож подумав, що це знову Аркадій Пастух — прийшов, мовляв, роз’яснити непослідовність свого поводження, але порога переступила зі своєю чарівливою усмішкою Людмила, вже від дверей вибачаючись і знову просячи дозволу зайти, ніби постук у двері і звичайне за тим «Заходьте!» не вичерпувало етичних потреб.

— Якщо можете вділити кілька хвилин, — мовила діловим голосом Людмила, — хотіла б переговорити.

Іван мовчки вказав на стільця, а сам залишився стояти, бо ще не прийшов до тями — найменше сподівався побачити Людмилу, тобто щоб вона сама до нього прийшла.

— Ви нас налякали, — мовила та, не гасячи милої усмішки, на яку Іван не відповідав своєю, тільки дивився. — Ну, в мами інтерес меркантильний, переживала, що не заплатите, хоч це теж не до кінця так; Аркадій Петрович, мабуть, теж не дуже переживав, бо не проти вас здихатися, а от я…

— Чому? — прямо спитав Іван.

— Що — чому? — трохи збилася з пантелику Людмила.

— Чому Аркадій Петрович хоче мене здихатися?

— Хіба не для цього двічі до вас приходив? — погасила всмішку Людмила.

Іван коротко хитнув.

— Хочу вам дещо пояснити…

І вона тихим, навіть сокровенним голосом почала розповідати про Аркадія Петровича, заявивши, що цей негідник (вона так його й означила) — то прокляття їхнього дому. О, він уміє здатися і розумним, хоч малоосвічений, і добрим, але бувають часини, коли в нього вселяється чорт.

— Коли починаються дощі?

— Звідки знаєте?

— Сказала ваша мама…

— Так! Тоді з ним і коїться. Поясню, чому з мамою хочемо, аби в нас жив хтось сторонній.

— Квартирант?

— Так! Ми й справді матеріяльно потребуємо, і мати, без роботи бувши, хоче добути якогось гроша, але не це головне…

І вона розповіла, що Аркадій Петрович до інших своїх нестандартних рис («нестандартних рис» — вислів її, Людмили) має одну, цілком похвальну: соромиться своїх зривів і уникає показувати себе перед незнайомими чи малознайомими людьми невигляд-о. Коли ж стримувального начала (знову її вислів — «стримувальне начало») у нього нема, розходиться так, що стриму нема. Зрештою, для алкоголіків це типові речі, а він закінчений тип алкоголіка, з тих, на кого періодично набігає сказ, решту часу вони нормальні, звичайні, навіть добрі люди. І, як в усіх алкоголіків, у ньому гостро розвинуто комплекса неповноцінності (знову її вислів, я на цьому зумисно наголошую, щоб показати, що Людмила мислила не як простолюдинка, чого не скажеш про її матір та псевдовітчима, — далі подібні слова і звороти подаватиму курсивом). Отож він не хоче, щоб у них жили квартиранти, і намагається їх спровадити, виставляючи її, Людмилу, гетерою, яка ловить собі женихів, і саме для того нібито принаджуються квартиранти…

На таке пряме признання Іван Василевський аж скинувся, Людмила миттю вкмітила це й розсміялася.

— Бачите, вгадала, про що він з вами говорив.

— Так, — признався Іван.

— Оце така в нас біда!

— Але чому його не проженете? — різко спитав Іван. — Ваша ж мати з ним не розписана.

— Це також не проста річ, — скрушно сказала Людмила.

І пояснила, що після кожного вибуху він сам їх покидає, перед цим начинивши казна-що, бо коли отямлюється, його з’їдає сором, але завжди повертається, принизливо валяється в ногах, плаче й просить, щоб йому вибачили і знову прийняли до себе, інакше пропаде. Вона, Людмила, завжди проти того повернення, але мати в неї жаліслива і, зрештою, не витримує — її й зрозуміти можна: хоче, щоб у хаті був хоч якийсь чоловік, бо життя в неї не склалося.

— А що з вашим батьком? — спитав Василевський з притаманною йому прямотою.

— У мене ніколи не було батька, — з притиском сказала Людмила.

— Отже, квартиранти для вас як громовідвід? — трохи саркастично спитав.

— Так, — не сприйняла його гумору Людмила. — Тоді жити ще терпимо.

— Чого ж вони, квартиранти ваші, тікали? — знову навпрямки, без делікатностей, спитав Іван.

— Ну, це вже Аркадій старався, — холодно відказала Людмила, забувши назвати вітчима по батькові. — Плів довкола них сіті, вони й не витримували…

Іван знову здригнувся, цього разу на слово «сіті»: про сіть говорив і Аркадій Петрович, але приписував плетіння її не собі.

— Дивні це речі!

— Так! — хитнула Людмила.

Під час розповіді її обличчя набрало печального виразу, й Іван не міг не помітити, що це її прикрашає. Навіть напрочуд!

— Зрештою… — сказала й затнулася. — Те, що сталось учора… Це він підстроїв…

— Знаєте, що було вчора? — спитав трохи здивовано Іван.

— У нас таємниць нема! — різко сказала Людмила. — Через це вам і розказую… щоб не було таємниць… Бо не хочу… щоб ви так скоро від нас пішли… Тому ми й злякалися, коли не прийшли ночувати.

І вона після тих уривистих, зніяковілих фраз підвела на нього очі: великі, трохи й засльозені, печальні, повні чару — особливі очі, від яких не могло не здригнутися юначе серце, хіба було б кам’яне.

Але Людмила не відала, з ким має справу, бо, здається, переграла, тим-то Іван знову постав перед нею зачинений на всі замки, відтак тік жіночої звабливості, смутку й тепла не дійшов до нього, а навпаки: збудив Страшка, про якого вже була мова. З другого боку, трохи тієї енергії до нього й дійшло, бо немає панцирів без щілин. Він подумав: «Коли її розповідь правдива, то яка має бути нещаслива істота, котра перед ним, і чи не тягнеться вона до нього з простого несміливого жіночого бажання знайти собі підтримку, а отже, близьку душу?» Здається, саме такі слова у співрозмовнику вона й хотіла викликати, й Іван таке продумав, але в цьому разі вона знову-таки помилилася: Василевський цілком не належав до тих, хто рушає на пошуки нещасних, щоб уділити їм хоч трохи тепла. Єдине, що його по-справжньому цікавило, — власний спокій та його забезпечення, отож коли б і зважився на з’єднання з якоюсь жінкою, то тільки з такою, яка захотіла б його спокій культивувати, а не каламутити й руйнувати.

— Даремно все це мені розказали, — зарипів, як і тоді, на «загальних зборах», коли виробляли умови його проживання. — Я поселився на квартирі не для того, щоб входити у ваші проблеми, бо вони мене не цікавлять. Не хочу заважати вам, але й не хочу, щоб щось заважало мені. Відверто кажучи, — а ми з вами говоримо саме так, — я повернувся сьогодні, щоб заплатити за квартиру й відмовитися від подальшого проживання.

— Чого ж не відмовилися? — спитала, знову мило всміхнувшись, Людмила. — Щось стримало?

— Не та була ситуація, — мовив тим-таки рипучим голосом Іван. — І добре, що ви зайшли. У вашому домі таємниць нема, тож перекажете Таїсії Іванівні й Аркадію Петровичу, що я від вас завтра піду. Вранці!

— А коли б я попросила затриматися? — тихо й не дивлячись на нього, спитала Людмила.

— Навіщо? — не зрозумів він.

— Щоб не довести Аркадія Петровича до зриву, — тим-таки голосом проказала Людмила. — А коли кінчиться… цей дощ… підете собі. При вас триматиметься, а коли заспокоїться… буде час підшукати іншого квартиранта… Дуже вас прошу! Хочете, на коліна стану?

І вона й справді впала з глухим стуком на коліна, звівши молитовно очі й руки, і ті очі стали такі, як малюють у святої Магдалини.

— Та ви що? Встаньте! — перелякався він.

— Але ж не підете? Не покинете мене! Дуже прошу! — заломила ще раз руки.

Тоді в ньому знову розплющив очі звір. Але присмирив його владним порухом волі й проказав уже не рипливо, а нормальним голосом:

— Гаразд! Але поки триватиме дощ. Сядьте, бо хочу поставити вам кілька запитань.

Людмила схлипнула, звелася й сіла на стільця, блимнувши в його бік цілком упокорено. Така вона йому подобалася більше, тож у його ящурячих очах затліло задоволення. І він мимоволі прибрав позу героя над подоланою жертвою, розставивши ноги. Відтак спитав:

— Хто повісив на горищі петлю?

Людмила здригнулася, злякано зирнула на нього й мовила пошепки:

— Він! Аркадій Петрович!

— Навіщо?

— Щоб нас тероризувати. Каже, що повіситься, коли буде не по його… От і сьогодні: відібрав у матері ваші гроші, а вона віддала, бо пригрозив повіситися… Тому я до вас і прийшла — нелегко це мені… А коли в нього з’явилися під дощ гроші…

— То може бути зрив, незалежно від того, чи є я в домі, чи нема?

— Так, — тихо сказала Людмила. — Але коли ви тут, то може з дому зійти й переказитися на боці.

— А коли піду?

— То біситиметься тут. Ліпше хай з дому зійде!

— Як саме він біситься?

— Цього сказати не можу… Трохи бачили! Але то лиш для того, щоб ви звідси пішли.

— Чому не знімете тієї петлі?

— Бо не дозволяє, — злякано сказала Людмила.

— А чи не біситься він… через вас? — немилосердно прорік Іван, а немилосердним він міг бути.

Отут вона й заридала. Сльози віялом сипнули із затьмарених очей, а ридання глухо струснули груди.

— То що? — підігнав він.

— Цього… не можу сказати…

— Отже, біситься через вас, — сардонічно розтяг вуста Іван.

— Так, — хлипаючи, призналася вона. — Але він хоче… обох… А я краще… полізу в ту петлю… але такого… Ні!

І він уперше за час розмови її пожалів. Принаймні поводилася так щиро, що підозрілива його натура не подала жодного застережного сигналу. І він, сам не знаючи чому, різко ступнув до неї і притис її голову до себе — заридала дужче.

— Гаразд! — сказав, відступаючи на попереднє місце. — Залишусь у вас, поки йтиме цей клятий дощ! Але потім піду! Чуєте?

Вона ствердно хитнула головою. Звела очі, і вони знову зустрілися поглядами, навіть довше їх протримавши, ніж годилося.

— Дякую, — тепло сказала.

Відтак звелася й попрямувала до дверей: зсутулена, прималена, але, здається, втішена. І вже на виході повернулася до нього й проказала:

— А ви не такий!

— Який це не такий? — перепитав, майже скрикнувши.

— Не такий, як ті… до вас! — І натисла рукою на двері. Безшумно розчахнулися, й Людмила ступила у прочіл. Але це вже була інша дівчина — та, що давніше: поставна і звабна, ніби в цьому невеликому, а може, й великому змаганні із ним перемогла таки вона. Проте одного не могла бачити: за нею пильно, сховано, але з холодною, аж замерзлою увагою стежив Іванів звір.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози | cледующая глава