home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement






13


А непотрібний тому, що пристрасті цього вечора ще не закінчилися. Міг би їх описати в розділі 12-му, щасливому за символікою цифр, навіть ідилічному, — не забуваймо, що Аркадія — батьківщина пасторалей, — але я у своїх писаннях не раз приділяю особливу увагу розділові тринадцятому, як переломовому при викладі історії, звісно, з огляду на фатальність цього числа, а події, які відбулися далі, такого присмаку дістали. Бо не встиг Іван Василевський розмислити останньої сцени, — а це в нього звісно як відбувалося — дуже повільно, — коли хтось обережно застукав у двері. Іван не мав аж такого слуху, щоб розрізняти стукоти, отож подумав, що це знову Аркадій Пастух — прийшов, мовляв, роз’яснити непослідовність свого поводження, але порога переступила зі своєю чарівливою усмішкою Людмила, вже від дверей вибачаючись і знову просячи дозволу зайти, ніби постук у двері і звичайне за тим «Заходьте!» не вичерпувало етичних потреб.

— Якщо можете вділити кілька хвилин, — мовила діловим голосом Людмила, — хотіла б переговорити.

Іван мовчки вказав на стільця, а сам залишився стояти, бо ще не прийшов до тями — найменше сподівався побачити Людмилу, тобто щоб вона сама до нього прийшла.

— Ви нас налякали, — мовила та, не гасячи милої усмішки, на яку Іван не відповідав своєю, тільки дивився. — Ну, в мами інтерес меркантильний, переживала, що не заплатите, хоч це теж не до кінця так; Аркадій Петрович, мабуть, теж не дуже переживав, бо не проти вас здихатися, а от я…

— Чому? — прямо спитав Іван.

— Що — чому? — трохи збилася з пантелику Людмила.

— Чому Аркадій Петрович хоче мене здихатися?

— Хіба не для цього двічі до вас приходив? — погасила всмішку Людмила.

Іван коротко хитнув.

— Хочу вам дещо пояснити…

І вона тихим, навіть сокровенним голосом почала розповідати про Аркадія Петровича, заявивши, що цей негідник (вона так його й означила) — то прокляття їхнього дому. О, він уміє здатися і розумним, хоч малоосвічений, і добрим, але бувають часини, коли в нього вселяється чорт.

— Коли починаються дощі?

— Звідки знаєте?

— Сказала ваша мама…

— Так! Тоді з ним і коїться. Поясню, чому з мамою хочемо, аби в нас жив хтось сторонній.

— Квартирант?

— Так! Ми й справді матеріяльно потребуємо, і мати, без роботи бувши, хоче добути якогось гроша, але не це головне…

І вона розповіла, що Аркадій Петрович до інших своїх нестандартних рис («нестандартних рис» — вислів її, Людмили) має одну, цілком похвальну: соромиться своїх зривів і уникає показувати себе перед незнайомими чи малознайомими людьми невигляд-о. Коли ж стримувального начала (знову її вислів — «стримувальне начало») у нього нема, розходиться так, що стриму нема. Зрештою, для алкоголіків це типові речі, а він закінчений тип алкоголіка, з тих, на кого періодично набігає сказ, решту часу вони нормальні, звичайні, навіть добрі люди. І, як в усіх алкоголіків, у ньому гостро розвинуто комплекса неповноцінності (знову її вислів, я на цьому зумисно наголошую, щоб показати, що Людмила мислила не як простолюдинка, чого не скажеш про її матір та псевдовітчима, — далі подібні слова і звороти подаватиму курсивом). Отож він не хоче, щоб у них жили квартиранти, і намагається їх спровадити, виставляючи її, Людмилу, гетерою, яка ловить собі женихів, і саме для того нібито принаджуються квартиранти…

На таке пряме признання Іван Василевський аж скинувся, Людмила миттю вкмітила це й розсміялася.

— Бачите, вгадала, про що він з вами говорив.

— Так, — признався Іван.

— Оце така в нас біда!

— Але чому його не проженете? — різко спитав Іван. — Ваша ж мати з ним не розписана.

— Це також не проста річ, — скрушно сказала Людмила.

І пояснила, що після кожного вибуху він сам їх покидає, перед цим начинивши казна-що, бо коли отямлюється, його з’їдає сором, але завжди повертається, принизливо валяється в ногах, плаче й просить, щоб йому вибачили і знову прийняли до себе, інакше пропаде. Вона, Людмила, завжди проти того повернення, але мати в неї жаліслива і, зрештою, не витримує — її й зрозуміти можна: хоче, щоб у хаті був хоч якийсь чоловік, бо життя в неї не склалося.

— А що з вашим батьком? — спитав Василевський з притаманною йому прямотою.

— У мене ніколи не було батька, — з притиском сказала Людмила.

— Отже, квартиранти для вас як громовідвід? — трохи саркастично спитав.

— Так, — не сприйняла його гумору Людмила. — Тоді жити ще терпимо.

— Чого ж вони, квартиранти ваші, тікали? — знову навпрямки, без делікатностей, спитав Іван.

— Ну, це вже Аркадій старався, — холодно відказала Людмила, забувши назвати вітчима по батькові. — Плів довкола них сіті, вони й не витримували…

Іван знову здригнувся, цього разу на слово «сіті»: про сіть говорив і Аркадій Петрович, але приписував плетіння її не собі.

— Дивні це речі!

— Так! — хитнула Людмила.

Під час розповіді її обличчя набрало печального виразу, й Іван не міг не помітити, що це її прикрашає. Навіть напрочуд!

— Зрештою… — сказала й затнулася. — Те, що сталось учора… Це він підстроїв…

— Знаєте, що було вчора? — спитав трохи здивовано Іван.

— У нас таємниць нема! — різко сказала Людмила. — Через це вам і розказую… щоб не було таємниць… Бо не хочу… щоб ви так скоро від нас пішли… Тому ми й злякалися, коли не прийшли ночувати.

І вона після тих уривистих, зніяковілих фраз підвела на нього очі: великі, трохи й засльозені, печальні, повні чару — особливі очі, від яких не могло не здригнутися юначе серце, хіба було б кам’яне.

Але Людмила не відала, з ким має справу, бо, здається, переграла, тим-то Іван знову постав перед нею зачинений на всі замки, відтак тік жіночої звабливості, смутку й тепла не дійшов до нього, а навпаки: збудив Страшка, про якого вже була мова. З другого боку, трохи тієї енергії до нього й дійшло, бо немає панцирів без щілин. Він подумав: «Коли її розповідь правдива, то яка має бути нещаслива істота, котра перед ним, і чи не тягнеться вона до нього з простого несміливого жіночого бажання знайти собі підтримку, а отже, близьку душу?» Здається, саме такі слова у співрозмовнику вона й хотіла викликати, й Іван таке продумав, але в цьому разі вона знову-таки помилилася: Василевський цілком не належав до тих, хто рушає на пошуки нещасних, щоб уділити їм хоч трохи тепла. Єдине, що його по-справжньому цікавило, — власний спокій та його забезпечення, отож коли б і зважився на з’єднання з якоюсь жінкою, то тільки з такою, яка захотіла б його спокій культивувати, а не каламутити й руйнувати.

— Даремно все це мені розказали, — зарипів, як і тоді, на «загальних зборах», коли виробляли умови його проживання. — Я поселився на квартирі не для того, щоб входити у ваші проблеми, бо вони мене не цікавлять. Не хочу заважати вам, але й не хочу, щоб щось заважало мені. Відверто кажучи, — а ми з вами говоримо саме так, — я повернувся сьогодні, щоб заплатити за квартиру й відмовитися від подальшого проживання.

— Чого ж не відмовилися? — спитала, знову мило всміхнувшись, Людмила. — Щось стримало?

— Не та була ситуація, — мовив тим-таки рипучим голосом Іван. — І добре, що ви зайшли. У вашому домі таємниць нема, тож перекажете Таїсії Іванівні й Аркадію Петровичу, що я від вас завтра піду. Вранці!

— А коли б я попросила затриматися? — тихо й не дивлячись на нього, спитала Людмила.

— Навіщо? — не зрозумів він.

— Щоб не довести Аркадія Петровича до зриву, — тим-таки голосом проказала Людмила. — А коли кінчиться… цей дощ… підете собі. При вас триматиметься, а коли заспокоїться… буде час підшукати іншого квартиранта… Дуже вас прошу! Хочете, на коліна стану?

І вона й справді впала з глухим стуком на коліна, звівши молитовно очі й руки, і ті очі стали такі, як малюють у святої Магдалини.

— Та ви що? Встаньте! — перелякався він.

— Але ж не підете? Не покинете мене! Дуже прошу! — заломила ще раз руки.

Тоді в ньому знову розплющив очі звір. Але присмирив його владним порухом волі й проказав уже не рипливо, а нормальним голосом:

— Гаразд! Але поки триватиме дощ. Сядьте, бо хочу поставити вам кілька запитань.

Людмила схлипнула, звелася й сіла на стільця, блимнувши в його бік цілком упокорено. Така вона йому подобалася більше, тож у його ящурячих очах затліло задоволення. І він мимоволі прибрав позу героя над подоланою жертвою, розставивши ноги. Відтак спитав:

— Хто повісив на горищі петлю?

Людмила здригнулася, злякано зирнула на нього й мовила пошепки:

— Він! Аркадій Петрович!

— Навіщо?

— Щоб нас тероризувати. Каже, що повіситься, коли буде не по його… От і сьогодні: відібрав у матері ваші гроші, а вона віддала, бо пригрозив повіситися… Тому я до вас і прийшла — нелегко це мені… А коли в нього з’явилися під дощ гроші…

— То може бути зрив, незалежно від того, чи є я в домі, чи нема?

— Так, — тихо сказала Людмила. — Але коли ви тут, то може з дому зійти й переказитися на боці.

— А коли піду?

— То біситиметься тут. Ліпше хай з дому зійде!

— Як саме він біситься?

— Цього сказати не можу… Трохи бачили! Але то лиш для того, щоб ви звідси пішли.

— Чому не знімете тієї петлі?

— Бо не дозволяє, — злякано сказала Людмила.

— А чи не біситься він… через вас? — немилосердно прорік Іван, а немилосердним він міг бути.

Отут вона й заридала. Сльози віялом сипнули із затьмарених очей, а ридання глухо струснули груди.

— То що? — підігнав він.

— Цього… не можу сказати…

— Отже, біситься через вас, — сардонічно розтяг вуста Іван.

— Так, — хлипаючи, призналася вона. — Але він хоче… обох… А я краще… полізу в ту петлю… але такого… Ні!

І він уперше за час розмови її пожалів. Принаймні поводилася так щиро, що підозрілива його натура не подала жодного застережного сигналу. І він, сам не знаючи чому, різко ступнув до неї і притис її голову до себе — заридала дужче.

— Гаразд! — сказав, відступаючи на попереднє місце. — Залишусь у вас, поки йтиме цей клятий дощ! Але потім піду! Чуєте?

Вона ствердно хитнула головою. Звела очі, і вони знову зустрілися поглядами, навіть довше їх протримавши, ніж годилося.

— Дякую, — тепло сказала.

Відтак звелася й попрямувала до дверей: зсутулена, прималена, але, здається, втішена. І вже на виході повернулася до нього й проказала:

— А ви не такий!

— Який це не такий? — перепитав, майже скрикнувши.

— Не такий, як ті… до вас! — І натисла рукою на двері. Безшумно розчахнулися, й Людмила ступила у прочіл. Але це вже була інша дівчина — та, що давніше: поставна і звабна, ніби в цьому невеликому, а може, й великому змаганні із ним перемогла таки вона. Проте одного не могла бачити: за нею пильно, сховано, але з холодною, аж замерзлою увагою стежив Іванів звір.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози | cледующая глава