home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





14


І тільки тоді Василевський почув дощ. Зрештою, той лопотів проздовж усієї розмови, як і цілий день, зробивши паузу, коли хлопець їхав сюди, ніби це було навмисне вчинене силою, котра керує дощами й невідь-чому була зацікавлена, щоб Іван таки повернувсь у цей дім. Тепер же дощ радів, голосно і вряди-годи постукуючи об бляшані дашки підвіконь, кидав схожими на кулеметні чергами об скло. Десь недалеко шумливо зливалася вода й вихоплювалася із хлепкотом із ринв. А загалом усе покривав гогіткий пошум. Іван услухався в нього з нервовою увагою, бо дощ невідь-чому його тривожив, хоч загалом Василевський був задоволений із того, як повівся в цій сцені; одне тільки було (отой жаль і притиснення до себе голови дівчини), що його турбувало, бо то вже не його перемога, а її. За те себе покартав, але годі сказати, що це йому неприємно. І, попри свою однолінійність, не міг не подивуватися, що ті самі події, пояснені різними людьми, Аркадієм Пастухом і Людмилою, можуть трактуватися так супротилежно; тож тільки тепер, запізніло, в ньому запрацювали остережні пункти. І перед ним постав простий умовивід: те, що в цьому домі плетуться сіті, безперечно, але чи тільки Людмила або Аркадій Петрович їх плели? А може, обоє, може, додати й третю мереживницю — Таїсію Іванівну? Щодо жінок плів сітку (можливо, й дві) Аркадій Пастух, а ще одну — супроти нього, Івана; Людмила плела, здається, також дві: супроти Аркадія Петровича та знову-таки — проти нього. Таїсія Іванівна, можливо, не плела сітки супроти дочки, але підпомагала, однак супроти Аркадія Петровича — очевидно; може, трошки й супроти нього, Івана, якщо вірити версії, що квартиранти в цьому домі потрібні як громовідводи. Тож усі троє ставали одночасно й павуками, й мухами. А він? Те, що був мухою для всіх, безперечно, але чи не видозмінювався часом і сам у павука? Бо отой звір, що в ньому вряди-годи прокидався, і отой мисливський вогник — хіба то не ознаки павука? Отож, по-недоброму подумав Іван, розбираючись з одежі, нехай не думають, що вони розумніші й хитріші і що легко його пожеруть! «Нехай не думають!» — аж скрикнув він. Бо він не з тих, хто дозволяє класти собі пальця в рота. Загалом не назвав би себе лихим, але чіпати його не можна, бо тоді й у нього може статися вибух.

Стулив до тонких губи, шумко влігся, відтак натяг ковдру до підборіддя, заплющив очі й почав чекати появи статичної картинки, яка мала ознаменувати початковий сон, який ввів би його в сірий простір, сірий або й чорний, без жодних дій та істот чи їхніх тіней, принаймні це засвідчило б, що нічого особливого не відбулося.

Картинка виявилася пов’язаною з попередньою: з Афродітою та Гермесом. Власне, з Гермесом, який складав двохіпостасну істоту. Цього ж разу побачив андрогінів — двостатевих, цільних істот давньогрецьких мітів: чотири руки, чотири ноги і два обличчя. Саме через подвоєну силу зважилися вони виступити

супроти Зевса. Але той їх переміг і переділив кожного андрогіна навпіл: на одне обличчя, на дві руки та ноги. І ті половини відтоді шукають одне одного, тож статевий потяг — спроба з’єднати розділену колись Богом цілість. Але Зевс був мудріший за них, через що послав оману: щоб знаходили свої половини, але рідко коли співмірні собі. Отож і в цій Сфері, у яку випадково потрапив Іван Василевський (таки потрапив, мусив признати), Таїсія Іванівна бачить свою половину в Аркадієві Петровичу, Аркадій — у Людмилі, а Людмила, коли вірити версії Пастуха, — у квартирантах, яких присилає їх доля. І жоден тієї половини не знаходить, бо коли б знайшли, знову стали б істотами на два обличчя, чотири руки й чотири ноги. Відтак постали б на Бога, бо знову повірили б у власну надпотугу. А він, Іван? Чи шукає в цьому плетиві сіток власної половини? «Ні, ні і ще раз ні!» — заклявся Василевський. Він узагалі не шукає жодних половин, а коли б оженився, як звіщалося, то тільки з охоронницею його спокою. Бо ні проти кого не збирається воювати, а отже, завойовувати, його справдешня позиція — оборона. Адже його сни без видив і дійств, тобто уява його сіра й чорна, або ж її взагалі нема. Тож не розтискаючи щільно зціплених уст, рішуче ступив у морок, який миттю його й поглинув, а перед цим ще встиг вичавити слова:

— Ніяких пристрастей, ніякої колотнечі! Досить мені того було в дитинстві та юності!

А дощ за вікном продовжував лопотіти, ніби якась надто розгуляна істота почала танк'a, але не могла зупинитися. Істота водяна й великотіла — розтрушується в гецах та гуцах на краплі, а коли опускається після великого стрибка, тоді й проходять по вікнах оті крап’яні кулеметні черги. Часом вона регоче — тоді й гоготить у ринвах чи у зливі. Часом чмакає, плюється або й струшується, як пес після купання, розсипаючи довкруги краплі. Часом ступає дорогами на тонких водяних ногах, щоб перевірити, чи досить калюж, а коли не досить, то видуває на наявних пухирі. Увіходить у сни і тривожить, однак не всіх, але Аркадія Петровича — найбільше. Він вирячує очі, які подобають на пухирі в калюжах, і ледве стримується, щоб не завити по-собачому. Але Пес, той персонаж драми, який алегорично читається як прообраз майбутнього Аркадія Петровича, забивсь у буду, а може, солодко спить, адже має буду полагоджену. Відтак Аркадій Петрович соромиться своєї слабкості.

(Це все мої, автора, фантазії, бо оповідач цієї історії Іван Василевський сіро і чорно пливав у небутті без снів і видив, як людина, якій фантазії не навдокучають.)

Отже, Аркадій Петрович соромився своєї слабкості, але йому треба було її, слабкість оту, кудись діти, і він витягує з-під подушки пляшку. Але та — порожня. Тоді гнівається і щосили гатить пляшкою об підлогу. Дзвін і розсипані скалки. Дзвін, як ґонґ, але останній не визначає завершення сцени. Дзвін — як відчай, бо Аркадієві Петровичу хочеться завити по-собачому. Але він добре знає, що, коли б це сталося, він переступив би межу. Але ще сподівається на ангела-рятівника. Однак добре відає, що той, кого вважає за справжнього рятівника, ніколи не прийде. Отож запалює світло й чекає імітатора-рятівника, а поки той прийде, ходить із кутка в куток, топчучи капцями скалки. Жахливо сухі й жорсткі, хоча за вікнами стільки води! І він ходить, гупаючи, ніби сподівається, що скалки таки проріжуть капці, — відчує нарешті милосердний біль. Бо ніхто до нього не йде, хоча добре відає: попрокидалися й зорять у чорні стелі вибульшками-очима. І це була правда щодо жінок дому, але неправда щодо Івана Василевського. Бо той перебував у колапсі. Тупо, глухо, важко, непробудно, без видив-снів — йому навіть не привиджувалося те, що завмерло у вибульшених очах жінок. І Аркадій Петрович, тупаючи по скалках, почав потрохи здаватися. Бо вже переконався, що ангел-охоронець таки не прийде, навіть про ангела-імітатора годі мріяти. Зупинився, прислухаючись, чи не чопають через вітальню капці. Дернув стільцем і відсунув до стіни стола — тісно йому було. А ще знав, що витворені ним звуки вночі надто лункі.

І капці зачопали: чоп, чоп! Його тіло здригнулося й скорчилося, а на обличчя лягла машкара Пса.

— Казишся, Аркадію? — в’яло й кволо проказав ангел-імітатор у широкій білій лахманині, що спускалася до п’ят і ледь-ледь фосфорувала в темряві чи, власне, в рідкому світлі, що западав сюди від вуличних ліхтарів.

— Тобі каждий раз пояснювать? — з недобрими нотками в голосі запитує Аркадій Пастух в образині Пса.

Тоді ангел-імітатор зітхає, ніби хоче випустити із себе якнайбільше повітря й перестати бути таким роздутло-круглим.

— Що це тут побив?

— Не твоє діло, — огризається Аркадій. — Роби, для чого прийшла!

Тоді ангел-імітатор ще раз важко зітхає, підходить до ліжка й лягає, підтягуючи під груди сорочку.

— Не так! — гостро скрикує Аркадій Пастух.

— Потуши свєт! — просить ангел-імітатор.

— Роби, шо сказано! — наказує оскал машкари.

Ангел-імітатор знову тяжко зітхає, спускає ноги на підлогу й лягає на розтерзані простирадла грудьми.

— Тепер правильно! — рипить собача машкара, і її власник починає приступати з прискоком, у ритмі, що його завдає дощ, до круглої драглистої сфери, розсіченої чорною ніччю.

(Цю сцену я лише частково придумав, вона стала на основі Людмилиної пізнішої (правда, делікатніше розказаної) історії, коли вона дещо оповіла про те, як відбувається черговий сказ в Аркадія Петровича, відтак сповістила: «Він тоді стає, як пес. І як мама може терпіти те, що він з нею витворяє?» «Тобто?» — як завжди, не зовсім збагнув Іван. «Ну, цього не розкажеш», — задумливо мовила Людмила. «Б’є її?» — «Ні, гірше! Знущається! Мене аж трусить, коли про те подумаю». І її й справді почало злегка трусити — це було помітно по пальцях, притому обличчя зм’якло й потемніло. Її логіка, однак, здалася Іванові трохи дивною: завжди вважав, що бити жінку — це найгірше із знущань, але тут, найпевніше, йшлося про любовні ігри Аркадія Петровича, притому хтозна-які.)



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози | cледующая глава