home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement





14


І тільки тоді Василевський почув дощ. Зрештою, той лопотів проздовж усієї розмови, як і цілий день, зробивши паузу, коли хлопець їхав сюди, ніби це було навмисне вчинене силою, котра керує дощами й невідь-чому була зацікавлена, щоб Іван таки повернувсь у цей дім. Тепер же дощ радів, голосно і вряди-годи постукуючи об бляшані дашки підвіконь, кидав схожими на кулеметні чергами об скло. Десь недалеко шумливо зливалася вода й вихоплювалася із хлепкотом із ринв. А загалом усе покривав гогіткий пошум. Іван услухався в нього з нервовою увагою, бо дощ невідь-чому його тривожив, хоч загалом Василевський був задоволений із того, як повівся в цій сцені; одне тільки було (отой жаль і притиснення до себе голови дівчини), що його турбувало, бо то вже не його перемога, а її. За те себе покартав, але годі сказати, що це йому неприємно. І, попри свою однолінійність, не міг не подивуватися, що ті самі події, пояснені різними людьми, Аркадієм Пастухом і Людмилою, можуть трактуватися так супротилежно; тож тільки тепер, запізніло, в ньому запрацювали остережні пункти. І перед ним постав простий умовивід: те, що в цьому домі плетуться сіті, безперечно, але чи тільки Людмила або Аркадій Петрович їх плели? А може, обоє, може, додати й третю мереживницю — Таїсію Іванівну? Щодо жінок плів сітку (можливо, й дві) Аркадій Пастух, а ще одну — супроти нього, Івана; Людмила плела, здається, також дві: супроти Аркадія Петровича та знову-таки — проти нього. Таїсія Іванівна, можливо, не плела сітки супроти дочки, але підпомагала, однак супроти Аркадія Петровича — очевидно; може, трошки й супроти нього, Івана, якщо вірити версії, що квартиранти в цьому домі потрібні як громовідводи. Тож усі троє ставали одночасно й павуками, й мухами. А він? Те, що був мухою для всіх, безперечно, але чи не видозмінювався часом і сам у павука? Бо отой звір, що в ньому вряди-годи прокидався, і отой мисливський вогник — хіба то не ознаки павука? Отож, по-недоброму подумав Іван, розбираючись з одежі, нехай не думають, що вони розумніші й хитріші і що легко його пожеруть! «Нехай не думають!» — аж скрикнув він. Бо він не з тих, хто дозволяє класти собі пальця в рота. Загалом не назвав би себе лихим, але чіпати його не можна, бо тоді й у нього може статися вибух.

Стулив до тонких губи, шумко влігся, відтак натяг ковдру до підборіддя, заплющив очі й почав чекати появи статичної картинки, яка мала ознаменувати початковий сон, який ввів би його в сірий простір, сірий або й чорний, без жодних дій та істот чи їхніх тіней, принаймні це засвідчило б, що нічого особливого не відбулося.

Картинка виявилася пов’язаною з попередньою: з Афродітою та Гермесом. Власне, з Гермесом, який складав двохіпостасну істоту. Цього ж разу побачив андрогінів — двостатевих, цільних істот давньогрецьких мітів: чотири руки, чотири ноги і два обличчя. Саме через подвоєну силу зважилися вони виступити

супроти Зевса. Але той їх переміг і переділив кожного андрогіна навпіл: на одне обличчя, на дві руки та ноги. І ті половини відтоді шукають одне одного, тож статевий потяг — спроба з’єднати розділену колись Богом цілість. Але Зевс був мудріший за них, через що послав оману: щоб знаходили свої половини, але рідко коли співмірні собі. Отож і в цій Сфері, у яку випадково потрапив Іван Василевський (таки потрапив, мусив признати), Таїсія Іванівна бачить свою половину в Аркадієві Петровичу, Аркадій — у Людмилі, а Людмила, коли вірити версії Пастуха, — у квартирантах, яких присилає їх доля. І жоден тієї половини не знаходить, бо коли б знайшли, знову стали б істотами на два обличчя, чотири руки й чотири ноги. Відтак постали б на Бога, бо знову повірили б у власну надпотугу. А він, Іван? Чи шукає в цьому плетиві сіток власної половини? «Ні, ні і ще раз ні!» — заклявся Василевський. Він узагалі не шукає жодних половин, а коли б оженився, як звіщалося, то тільки з охоронницею його спокою. Бо ні проти кого не збирається воювати, а отже, завойовувати, його справдешня позиція — оборона. Адже його сни без видив і дійств, тобто уява його сіра й чорна, або ж її взагалі нема. Тож не розтискаючи щільно зціплених уст, рішуче ступив у морок, який миттю його й поглинув, а перед цим ще встиг вичавити слова:

— Ніяких пристрастей, ніякої колотнечі! Досить мені того було в дитинстві та юності!

А дощ за вікном продовжував лопотіти, ніби якась надто розгуляна істота почала танк'a, але не могла зупинитися. Істота водяна й великотіла — розтрушується в гецах та гуцах на краплі, а коли опускається після великого стрибка, тоді й проходять по вікнах оті крап’яні кулеметні черги. Часом вона регоче — тоді й гоготить у ринвах чи у зливі. Часом чмакає, плюється або й струшується, як пес після купання, розсипаючи довкруги краплі. Часом ступає дорогами на тонких водяних ногах, щоб перевірити, чи досить калюж, а коли не досить, то видуває на наявних пухирі. Увіходить у сни і тривожить, однак не всіх, але Аркадія Петровича — найбільше. Він вирячує очі, які подобають на пухирі в калюжах, і ледве стримується, щоб не завити по-собачому. Але Пес, той персонаж драми, який алегорично читається як прообраз майбутнього Аркадія Петровича, забивсь у буду, а може, солодко спить, адже має буду полагоджену. Відтак Аркадій Петрович соромиться своєї слабкості.

(Це все мої, автора, фантазії, бо оповідач цієї історії Іван Василевський сіро і чорно пливав у небутті без снів і видив, як людина, якій фантазії не навдокучають.)

Отже, Аркадій Петрович соромився своєї слабкості, але йому треба було її, слабкість оту, кудись діти, і він витягує з-під подушки пляшку. Але та — порожня. Тоді гнівається і щосили гатить пляшкою об підлогу. Дзвін і розсипані скалки. Дзвін, як ґонґ, але останній не визначає завершення сцени. Дзвін — як відчай, бо Аркадієві Петровичу хочеться завити по-собачому. Але він добре знає, що, коли б це сталося, він переступив би межу. Але ще сподівається на ангела-рятівника. Однак добре відає, що той, кого вважає за справжнього рятівника, ніколи не прийде. Отож запалює світло й чекає імітатора-рятівника, а поки той прийде, ходить із кутка в куток, топчучи капцями скалки. Жахливо сухі й жорсткі, хоча за вікнами стільки води! І він ходить, гупаючи, ніби сподівається, що скалки таки проріжуть капці, — відчує нарешті милосердний біль. Бо ніхто до нього не йде, хоча добре відає: попрокидалися й зорять у чорні стелі вибульшками-очима. І це була правда щодо жінок дому, але неправда щодо Івана Василевського. Бо той перебував у колапсі. Тупо, глухо, важко, непробудно, без видив-снів — йому навіть не привиджувалося те, що завмерло у вибульшених очах жінок. І Аркадій Петрович, тупаючи по скалках, почав потрохи здаватися. Бо вже переконався, що ангел-охоронець таки не прийде, навіть про ангела-імітатора годі мріяти. Зупинився, прислухаючись, чи не чопають через вітальню капці. Дернув стільцем і відсунув до стіни стола — тісно йому було. А ще знав, що витворені ним звуки вночі надто лункі.

І капці зачопали: чоп, чоп! Його тіло здригнулося й скорчилося, а на обличчя лягла машкара Пса.

— Казишся, Аркадію? — в’яло й кволо проказав ангел-імітатор у широкій білій лахманині, що спускалася до п’ят і ледь-ледь фосфорувала в темряві чи, власне, в рідкому світлі, що западав сюди від вуличних ліхтарів.

— Тобі каждий раз пояснювать? — з недобрими нотками в голосі запитує Аркадій Пастух в образині Пса.

Тоді ангел-імітатор зітхає, ніби хоче випустити із себе якнайбільше повітря й перестати бути таким роздутло-круглим.

— Що це тут побив?

— Не твоє діло, — огризається Аркадій. — Роби, для чого прийшла!

Тоді ангел-імітатор ще раз важко зітхає, підходить до ліжка й лягає, підтягуючи під груди сорочку.

— Не так! — гостро скрикує Аркадій Пастух.

— Потуши свєт! — просить ангел-імітатор.

— Роби, шо сказано! — наказує оскал машкари.

Ангел-імітатор знову тяжко зітхає, спускає ноги на підлогу й лягає на розтерзані простирадла грудьми.

— Тепер правильно! — рипить собача машкара, і її власник починає приступати з прискоком, у ритмі, що його завдає дощ, до круглої драглистої сфери, розсіченої чорною ніччю.

(Цю сцену я лише частково придумав, вона стала на основі Людмилиної пізнішої (правда, делікатніше розказаної) історії, коли вона дещо оповіла про те, як відбувається черговий сказ в Аркадія Петровича, відтак сповістила: «Він тоді стає, як пес. І як мама може терпіти те, що він з нею витворяє?» «Тобто?» — як завжди, не зовсім збагнув Іван. «Ну, цього не розкажеш», — задумливо мовила Людмила. «Б’є її?» — «Ні, гірше! Знущається! Мене аж трусить, коли про те подумаю». І її й справді почало злегка трусити — це було помітно по пальцях, притому обличчя зм’якло й потемніло. Її логіка, однак, здалася Іванові трохи дивною: завжди вважав, що бити жінку — це найгірше із знущань, але тут, найпевніше, йшлося про любовні ігри Аркадія Петровича, притому хтозна-які.)



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози | cледующая глава