ЗАГИБЕЛЬ ПТАХА

Ми прожили в бункері до середини березня. Родина ставилася до нас дуже прихильно, ділилася своїм убогим припасом, а господиня - хоч до рани прикладай, як мати. В той час Птах відвідав нас два рази. Орлан щоразу йому пригадував, щоб покинули свою криївку. Птах сам розумів конечність цього, але тут, як на лихо, насипало повно снігу та все ще падав новий, засипав ліс, і важко було туди перебратись. Вони мали в лісі криївку, однак у ній не було запасу харчів, а доставити їх, не залишаючи на снігу слідів, неможливо.

Я дуже непокоїлась, коли настав березень. Радила покинути нам усім ті околиці й радше партизанити в засипаних снігами лісах, аніж чекати в бункері на облави, в яких усі могли накласти головами. Однак Орлан і Птах були іншої думки. Вважали, що я занадто перелякалась під час арештування. Навіть коли були облави, то не завжди вдавалось знайти добре законспірований і замаскований бункер. А в лісі, зі слідами в глибокім снігу, таки небезпечно. Не треба облави, вистачить, щоб опергрупа налізла на сліди, і вже було б важко відв'язатися від неї. Снігами далеко не відступиш. До того ж в опергрупи телефонічний зв'язок, нам заступлять дорогу інші ворожі частини. Взявши все це до уваги, Птах вирішив ще трохи почекати, хай хоч сніг перестане падати і дороги в'їздяться у лісі.

Через тиждень після мого прибуття Микола відійшов дозимовувати в інший бункер. На його місце прийшов провідник північної Рівенської округи Шлюсар, і з ним Орлан провів організаційний вишкіл.

Шлюсар був з 1921 року народження, походив із Закарпаття, там і набув середню освіту в гімназії в Мукачеві. Був гарний на вроду, високий, ставний, сильний брюнет з блискучими очима, але неговіркий. Деколи розповідав нам цікаві епізоди про часи самостійности Закарпатської України в 1938 році. Його батько, який був ковалем, їздив на маніфестацію проголошення самостійности до Хусту. Опісля свято беріг газету, в якій була вміщена знимка з цієї маніфестації. Розказував також про бурхливі віча молоді в гімназії, про бої з мадярами, потім арештування та переслідування національно свідомих українців.

Під час війни Шлюсара змобілізовано в мадярську армію. Його частину німці кинули на Волинь, де угорська армія охороняла залізничні шляхи, що вели на схід. Мадяри стаціонували головно в місцях уздовж залізничних ліній і по містечках, де помагали окупаційній владі. Німці також деколи використовували їх до боротьби проти УПА і населення. Коли УПА повело відплатні акції на їхні пункти, здобуваючи притому зброю, мадяри перестали брати участь у поборюванні повстанців, їхні настрої підсилювали УПА і підпілля масовим розповсюдженням летючок та іншої підпільної літератури, яка роз'яснювала мету боротьби українського народу. Незабаром наладнався контакт між тереновими відділами УПА і поодинокими станицями мадярів, а згодом - між Командою УПА і командою угорського війська в Україні. Вони склали договір про ненапад, і таким чином на Волині дійшло до замирення.

Саме тоді, коли УПА наладнувала відносини з мадярами, Шлюсар стаціонував у Рівному. При помочі підпільниці нав'язав контакт з повстанцями, опісля перейшов зі зброєю до УПА, враз із групою солдатів, українців. Випадки переходу закарпатців з угорської армії до УПА були доволі численні. Незабаром Шлюсар став ад'ютантом Клима Савура, командира УПА на ПЗУЗ. Володіючи добре мадярською і німецькою мовами, брав участь у переговорах з мадярським військом на Волині.

Як можна було сподіватися, у другій половині березня почались облави. Проводили їх обласне та районні МҐБ своїми спецзагонами. Затривожена тітка повідомляла нас щовечора про результати облав, про те, як вони точно обшукували кожну садибу. А сніг падав і падав, і вибратись з бункеру не було можливим.

Аж одного ранку ми почули домовлений стук - на наше господарство наближався спецзагін. Незабаром донісся до бункеру гавкіт чужого собаки. Прислуховуємось крізь продуху - чути на подвір'ї російську лайку солдатів. Значить, шукають вже у нас. Ми негайно згасили світло і заткали всі продухи, щоб собака не занюхав. Кнопка з поденервування запалив папіроску.

- Що ви? Негайно згасіть, - звернув йому увагу Орлан.

Півтори години емведисти перевертали всю садибу догори дном... Півтори години ми в бункері напружено стояли на грані життя і смерти. Вони шукали найбільше в забудованнях, в льоху, на подвір'ї. В саду тільки пройшлись стежкою, лиш задудніли їхні кроки по вічку, де був вхід до бункеру, потім усе затихло. Через деякий час ми почули вистуканий знак, що спецзагін віддалився і ніхто з хатніх не арештований.

Однак облави не закінчилися. Війська знову наїздили на села й не переставали плюндрувати хуторів.

Кінчалася неділя 23 березня 1949 року. Страшна неділя. Тільки но стало вечоріти, як господиня відкрила бункер і заговорила тремтячим голосом, уся сумна та залякана:

- Ой, Боже мій, яке нещастя. В Матіївці, - і назвала у кого, - опергрупа знайшла на городі бункер. У ній по-стрілялись чотири повстанці. Вони відбивались у вході до криївки, але коли гебісти кинули їм через продуху загазовану гранату, ті пострілялися. Перед смертю ще співали своїх пісень. Це, мабуть, ті хлопці, що до вас приходили. Оперативники боялися лізти всередину і післали наперед господаря, щоб перевірив, чи вони дійсно пострілялись. Щойно пополудні повитягали їхні тіла з бункеру і повезли до району, а може, й до Рівного. Люди кругом жаліють за хлопцями, а я то місця собі знайти не можу, як вчула про це.

Нас як громом вразило. Упродовж кількох хвилин ніхто слова не промовив. Не вперше доводилось слухати таких вісток, але оця особливо болюче заторкувала нас. Ми обоє утратили найвірнішого друга, життя якого стільки років тісно спліталося з нашим... Що не згадала б - радощі і смутки, удачі та невдачі - усюди поруч нас був він, Птах.

Орлан знав, що Птах мав цими днями зустрітися з районовим Межиріцького р-ну. Припускав, що, може, вертаючись учора до бункеру, хлопці лишили на снігу сліди за собою, по яких опергрупа зі собакою вислідила їх. Криївку не виявлено при облаві, лише ранком спецвідділ впав прямо на хутір і став шукати бункер. Більше ні в кого не шукали, лиш на цьому хуторі, аж поки не знайшли.

Щойно навесні встановлено причину упадку бункеру. У зв'язку зі сподіваним зимуванням у цих околицях Орлана, МҐБ звернуло особливу увагу на той терен. Закроєні облави, хоч як ними прочісували кожне господарство, не дали бажаного висліду, не впала ні одна криївка. Тоді МҐБ взялось на інший спосіб. Арештувало запідозрених осіб і від них намагалось дізнатися, де зимують повстанці. Серед інших, арештували жінку, яка робила закупки для групи Птаха, - про неї я вже згадувала раніше. Наші хлопці навіть привели ту жінку до своєї криївки й показали, як повстанці живуть. Взяли до уваги, що це її родинні сторони, тому, з огляду на безпеку, їй зав'язали очі, як наближалися в околицю бункеру. Однак, коли вона вже була всередині, почула крізь продуху гавкіт господаревого собаки та пізнала, чий це собака. На слідстві заломилась і розповіла МҐБ про собаку.

Пройшло всього кілька днів після упадку криївки, і МҐБ устійнило, що там загинув Птах. Досі могло припускати, а після загибелі Птаха вже було певне, що Орлан десь недалеко. Для них не було таємницею, що Птах перебував з Орланом або поблизу нього. Знову почались шалені облави. Тим разом їх проводили не районні опергрупи, а прислане з Києва спецвійсько враз із Рівенським відділом МҐБ. Забльокувавши села, вони докладно прочісували кожний хутір. Розвалювали по домах печі, зривали підлоги, викопували ями в долівках, нишпорили й перешукували подвір'я, городи, сади. Відкриваючи ввечері криївку, залякана господиня кожного разу тільки про те нам говорила, з якою точністю орда шукає повстанців.

Серед таких обставин сидіти довше в бункері було нестерпно. Наближався кінець березня, сніг вже став танути, і ми вирішили перейти з криївки до лісу. Туди могли добитись, обережно ступаючи на звільнені від снігу чорні латки. По нашому відході господиня мала забити наглухо вхід до бункеру, засипати продухи. Невживану криївку багато важче знайти під час облав, і родині легше переживати навали спецзагонів.

В околицях сіл Совпа Велика, Совпа Мала і Медведівка простягалися великі ліси. Туди ми й подались. У лісі важко порушуватись, а навіть назбирати дров на вогнище було нелегко, бо ще лежало багато снігу. Ми тільки переднювали, а вже ввечері Шлюсар враз із Чмеликом подавсь на першу весняну стрічу з іншою групою. Коли вернулись над ранком, з ними прибув також надрайоновий Микола, що давніше зимував у нашім бункері, і ще один, незнайомий, який відрекомендувався Богданом.

Опісля Микола мені сказав, що Богдан - головний кур'єр зв'язкової лінії, яка вела з округи Шлюсара північною Рівенською областю до Житомирської области. Нераз він сам носив пошту аж у Житомирщину.

Богдан був виглядом дуже змарнілий, хворів на туберкульозу і важко кашляв, а коли втомлювався під час довшої ходи або трохи важчої роботи, то кашляв кров'ю. Опісля я довідалася, що Богдан був 1923 року народження. Через зиму він трохи підлікувався, наскільки можливо було підлікуватись у підпільних умовинах. Проте все одно дуже курив і не хотів закинути своєї звички, хоч знав, що куріння йому шкодить. Шлюсар дуже його цінував, як віддану та надзвичайно працьовиту людину. Богдан не хотів прийняти легшого призначення, що йому пропонували з огляду на стан здоров'я.

Тієї весни Орлан наказав Шлюсареві стягнути Богдана на зустріч, щоб особисто побачити його і зорієнтуватись, чи під силу йому, зі слабким здоров'ям, сповняти таку важку роботу. Однак Богдан відповів Орланові те саме, що й Шлюсареві, й таки домігся, щоб його залишити на теперішньому посту. Незабаром він відійшов зі Шлюсарем, а з нами залишився Микола та бойовики з охорони.

Під ту пору в лісі перебувало вже декілька груп повстанців, які, як і ми, позалишали свої бункери по хуторах, де шаліли облави, і вийшли партизанити в ліси. Сніг трохи стопився. В лісі, на випадок наскоку на постій, була ще можливість звести бій і відв'язатися від напасників, а в криївці, якщо знайшли б, єдиний вихід - смерть. З огляду на конспірацію, Орлан не зустрічався з іншими групами, що тут партизанили.

Однак не міг сидіти бездіяльно в лісі, коли мав стільки роботи. Взимку присвятив багато часу на вишколи теренових провідників Рівенської области, і в нього залишилось ще багато незакінченої праці. Тим часом стали надходити свіжі справи.

Ще до приходу Орлана, на Волині виходив періодичний журнал За волю нації. В тій порі він не був поставлений на відповідному рівні. Орлан узявся продовжувати видання журналу, стараючись піднести його рівень. Цей журнал, як майже вся підпільна література, мав виховне завдання. Документував нашу боротьбу описами повстанських боїв і нарисами з перебування УПА і підпілля на Волині та Поліссі. На його сторінках пробували своїх сил місцеві підпільні поети. Журнал заохочував повстанців писати спогади, вартісніші з яких уміщувано на його сторінках.

Водночас відчувалась потреба журналу для молоді. У зв'язку з тим, узимку 1948/49 року Орлан започаткував видання такого журналу під назвою Молодий революціонер, метою якого було виховання характеру молоді. На зміст журналу складалися статті з ділянок історії, географії та літератури. Особливо зверталось увагу на факти, фальсифіковані або замовчувані совєтською наукою. Порушувано також інші актуальні питання, які стосувались до молодого покоління. Друкувались матеріяли про шкільництво у совєтській системі, русифікацію, що провадилась в Україні, про висилання молоді на роботу в інші республіки. Заторкувалося в окремих статтях питання про співпрацю молоді з підпіллям і привчалось її дотримувати засад конспірації. Деякі матеріяли, особливо з українознавства, друкувались серійно. В журналі також вміщувано спогади повстанців.

Ці два журнали Орлан редагував упродовж своєї підпільної діяльности на Волині до 1953 року. Матеріяли до них одержував від нечисленних співробітників, дещо витягав зі звітів, а найбільше статтей писав сам. З послабленням підпільної діяльности, журнали появлялись із щораз більшими перебоями, проте Орлан ніколи не переривав їх видання.

Опинившись наверху в лісі, Орлан потребував місця для праці. Вирішив зробити в лісі хоч сяку-таку криївку. Дні були ще холодні, а ночі тим більше, і, сплячи на холодній вогкій землі, я простудилась, стала так кашляти, що аж луна йшла лісом. Шлюсар, який вже вернувся зі зв'язків, відвів мене в криївку, що була в цьому самому масиві. В ній я застала двох підпільниць, Настю і Галину. Криївка дуже низька, в ній можна було тільки сидіти, але чиста й охайна, а дівчата такі вже скромні та безпретенсійні, що мені аж жаль їх ставало, а працьовиті, як мурашки. Вони цілими днями вицокували на машинках, готуючи потрібні Шлюсареві до весняної пошти матеріяли, то знов у вільних хвилинах вивчали граматику. Галя молоденьке дівча, з 1930 року, нещодавно приєдналась до підпілля і вже покашлювала сухо, мабуть, у неї був початок туберкульози. Галиних батьків за співпрацю з підпіллям вивезли на Сибір, а вона пішла в підпілля, бо їй грозило арештування. Попри все, почувалась навіть непогано і не жаліла за своїм "світським" життям, а те, що перебувала з Настею, влегшувало їй побут в криївці й помагало входити до нових умовин життя та призвичаюватись до нього.

Настя - наречена Шлюсара, з 1923 року народження. Вона була "стара" підпільниця, ще з часів німецької окупації. Походила з села Оржів, Рівенської области, односельчанка Володимира Робітницького, крайового провідника ПЗУЗ у 1941 році. Оповідала мені про його ранні роки, національно-осві-домну працю, яку провадив у довколишніх селах, коли ще був гімназійним учнем. За німців деякий час Настя була машиністкою командира УПА на ПЗУЗ Клима Савура. Згадувала його як людину, яка назовні не любила вирізнятись від рядових бійців і через те вдягався дуже скромно. Ті, що не знали Клима Савура, особливо серед цивільного населення, нераз титулували командиром когось з його охорони, що вдягався педантніше за нього. Тоді то в час перебування біля Клима Савура запізналася зі Шлюсарем.

Через тиждень прийшли до нас Шлюсар і Микола. З ними я відійшла до Орлана. По дорозі Шлюсар звірився мені, що хоче повінчатися з Настею, і просив, щоб поговорила з Орланом, підготовила його до новини, поки він формально звернеться за дозволом. Я відповіла, жартома, що йому нічого хвилюватися, провідник його зрозуміє, сам оженився. Шлюсар, очевидно, одержав дозвіл. Опісля ми довідалися, що по Великодніх святах вони звінчалися.

На вінчання тоді в підпіллі треба було мати дозвіл, який міг дати рядовому і нижчепоставленому керівникові окружний провідник, а окружному - його зверхник. Якщо обоє наречені були в підпіллі, труднощів не виникало. Але коли повстанець хотів повінчатися з дівчиною, яка жила і плянувала надалі жити легально, тоді нерадо давалось дозвіл на "мішане" подружжя. Такі вінчання підпільний провід розглядав дуже детально: хто суджена, чи не буде морально послабляти, намовляти повстанця вийти з підпілля, чи через неї МҐБ не намагатиметься його завербувати в агенти.

У серединні квітня прийшли до Орлана кур'єри з поштою від окружного південної Рівенщини Уліяна. Він повідомляв, що 8-го лютого в селі Пітушків, Острожецького р-ну, загинув Мокала Козак ("Вівчар"), який до приходу Орлана на Волинь займав пост провідника ПЗУЗ, а потім став заступником Орлана. У зв'язку з новою ситуацією, виринули свіжі проблеми, і їхню розв'язку слід було обміркувати з провідними людьми ПЗУЗ. Орлан мусів зустрітись якнайскоріше з Уліяном, тому вирішив відразу відійти зі зв'язківцями в Олександрійський район.

Ті зв'язкові, Дума, Тарас та ще один, рік тому були "далеківцями". По якомусь часі зорієнтувалися, що Далекий не має контакту ні з УГВР, ні з Проводом ОУН, тому вирішили перейти на сторону діючого підпілля. З собою привели в ліс підпільницю Домку, яку Шлюсар викликав на зустріч, щоб докладніше перевірити обставини її арештування минулої осени 1948 року.

Вистачило тільки глянути на Домку - і зразу можна було пізнати, що вона в підпіллі новичка. Молоденька, вродлива, зі свіжим від раннього приморозку рум'янцем, з'явилась на узліссі поліською мавкою в досвітньому тумані. Ще здалеку вся усміхалась і променіла життєрадістю.

Ми заднювали всі разом. Мені цікаво було довідатись, як почувається Домка в нових обставинах. Може, нескоро в ті роки доведеться їй зустрітися з іншою підпільницею, може, я перша, яка трапилась на обраному нею шляху. Тож хотілося теплом і щирим словом замаркувати наше знайомство.

Коли Домка відпочила з дороги, я знайшла нагоду поговорити з нею насамоті. Ми ще добре не розговорились, як вона вивернула свій наплечник, вибрала з висипаної купи щонайкращий одяг і запропонувала його мені. "Я у своїх сторонах, знаю людей, мені легше буде, ніж вам, постаратись свіжий, - візьміть". Вдячна за її золоте серце, я, однак, не прийняла дарів: у постійних маршах навіть зайва голка ставала тягарем.

Тоді розказала мені, що минулого, 1948 року закінчила восьму клясу середньої школи. До них віддавна заходили повстанці, поки не підглянув сексот. Після того МҐБ арештувало Домку і присилували підписати заяву співпраці. Звільнюючи, погрозили, що, коли не буде доносити на повстанців, заарештують вдруге і посадять в тюрму. Все це розповіла повстанцям і просила взяти її в підпілля, на що згодились також її батьки.

Минулої осени вона пішла в підпілля. Місцеві повстанці викопали їй бункер на хуторі, запасли харчами, принесли письмову машинку, матеріяли до переписування і залишили саму зимувати.

... Слухаючи Домчину мову, згадала мою першу зиму в бункері у лісі. За мною було вже кілька років підпілля, та й зимувала я зі своїм чоловіком і в колі людей, з якими зв'язувало мене багато переживань. Все одно, проживши в бункері два тижні, не виходячи наверх, я б динамітом була його розсадила.

Одна обставина влегшувала Домці зимування: криївка була не в лісі, а на хуторі, і господарі щодня відкривали її, подавали теплу їжу. Вона заприятелювала з молодою господинею, і та часто навідувалась до неї в бункер. Домка навчила жінку писати на письмовій машинці, це їй дуже подобалося, тож помагала в роботі. Також підпільники, що зимували в бункерах по хуторах, навідувалися до Домки кілька разів узимку.

Тепер вона розповідала мені про її першу зиму в підпіллі, як про веселу шкільну пригоду. Так, наче б я не догадувалась про пережиті нею тривожні години під час облав, про гнітючі дні самотности, тугу за ріднею, подругами, шкільним життям.

(Скільки ж то хлопців мусіло закохуватись у неї, справжню красуню). А потім, змахуючи з чола неслухняні кучері, по-дитинному довірливо шептала мені: "Я мрію про бої, в яких під градом куль рятуватиму раненого повстанця... Або про смерть у бункері лісовому. Уявіть собі: розкривають ґебісти криївку, сипляться всередину скорострільні серії, а я, поранена, дострілююсь власним пістолем..."

У неї очі іскрились, і вся Домчи на істота була явним запереченням її мрій. Мені на мить здалось, що це не Домка говорила, а юність моя прийшла до мене в гості.

- Ти, Домко, про славу мрієш, не про смерть. Коли доведеться тобі заглянути їй у вічі і матимеш щастя залишитись після того живою, тоді ще палкіше полюбиш життя, бо знатимеш його ціну.

Вона зчудовано глянула на мене, і мені стало її безмежно шкода. Я мала жаль до долі, що привела її до нас у час, коли у смерті вона змушена була шукати романтики в сімнадцять років життя.

Дума зі своїми зв'язківцями допровадив нас до річки Горинь і передав зв'язковим по тім боці. Поки дійшли до Горині, передньовували у криївках на хуторах, які були споруджені на трасі зв'язку. З огляду на конспірацію, Дума так влаштовував, що ми обоє входили і виходили з криївок інкогніто, так що жителі хутора навіть не знали про наше перебування в них.

Навесні Горинь вийшла зі своїх низьких берегів і розлилась широко по лугах. Ми переправились човном, заздалегідь приготованим зв'язківцями.

В південній Олександрійщині терен горбкуватий, важкий до ходу. Нам треба було поспішати, щоб за ніч добитись до наміченого на днювання бункеру; а тут мої чоботи, а також щонічні марші виснажили мене, і я не встигала дотримувати кроку. Зв'язківці, які кілька разів змінювались по дорозі, затурбовано сповільняли ходу, а якогось разу один з них не витримав, покрутив головою і каже до мене: "Ну й погана ходка у вас, тьотю".

Він і не бачив мене серед ночі, бо тільки що зв'язківці змінились, і мусіла я виглядати дуже жалюгідно у своїй "ходці", коли охристив мене "тьотею". Орланові воно дуже подобалося. Знов же через конспірацію він тут, на Волині, ніколи не звертався до мене по імени або псевді, лиш уживав слово "знаєш", а оточення адресувало мене тільки "подругою". Словом, я була вже так законспірована, що стала безіменною, але якось не надавала цьому ваги. Відтепер Орлан жартома звав мене "тьотею", а за ним і хлопці. "Здоровіть тьотю", - переказували йому на зустрічах або писали в записках.

З Олександрійщини ми перейшли в західню частину Рівенського р~ну, де й зустрілися з Уліяном. Його бойовики, Мороз і Січак, привели нас до криївки, там застали його і ще одного повстанця, Олександра. Вистачило побути разом лиш кілька днів, щоб побачити, яка інтелігентна і тактовна людина Олександер, а до того ще й був вродливий. У вільний час, особливо взимку, він писав вірші, деякі з них навіть непогані. Його збірка вийшла на Волині в підпільній друкарні, на жаль, не запам'ятала її назви. Тієї весни 1949 року Уліян призначив його надрайоновим провідником Клеванського н-ну. З того часу він діяв під псевдом Буйний.