home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ТРОМСЬО — МІСТО СПОГАДІВ, МІСТО ХВИЛЮЮЧИХ ПОДІЙ


Був погожий ранок. Весінній бриз ніс від моря запах солоної води. На блакитному небі, наче опалі вітрила, застигли білі хмаринки. На безлюдній вуличці, що вела в порт, гучно лунали важкі кроки. Перехожий замислено зупинився перед однією вітриною, потім перед другою… Звідусіль на нього дивилися сміливі, рішучі, напрочуд ясні очі, але обличчя було худорляве, пооране глибокими зморшками. Він незадоволено покрутив головою і мимоволі розпростав плечі.

— Могли б виставити якісь інші знімки, давніші, — на цих я справді наче дідуган, — пробурмотів перехожий.

Він прилетів у Тромсьо на світанку і вирішив не будити так рано шановного аптекаря. Тим більше, що радий був побродити на самоті по цих вуличках, якими проходив сотні разів. Та де там сотні — мабуть, тисячі! На кожному кроці перед ним поставали картини минулого. Великим штабелем лежали свіжообтесані балки, як і тоді, багато років тому. Тут, в гурті молоді любила сидіти Нора. У траві, що тільки-но починала зеленіти, голубіли перші квіти, точнісінько такі, як він колись подарував їй.

Тромсьо — місто спогадів, місто хвилюючих подій — був наче віха на його життєвому шляху. Саме в цей день минало чверть століття відтоді, коли він уперше вирушив у незнане. Нібито ще зовсім недавно він вирізав трухляві дошки обшивки «Йоа» і заміняв їх новими, щоб шхуна могла витримати довгу подорож. Його погляд ковзнув по забрудненій мастилом воді порту, по лісу щогл, на кожній з яких був марс, такий, як і на «Мод». Від того пам'ятного дня, коли з цього порту відчалила «Мод», на яку він покладав стільки надій, минуло вже десять років. На цьому ж таки узбережжі він готував обидва гідроплани до свого першого арктичного польоту. Звідси, з Тромсьо, відплив до Шпіцбергену, щоб потім вилетіти в трансполярну експедицію на дирижаблі «Норвегія».

— Я не міг відмовитись. Почувши крик: «Людина за бортом!» — моряк кидається на допомогу, — казав він тим, хто дивувався з його наміру вирушити на пошуки Нобіле. — Невже я завжди матиму справу із суперниками, які попадають у біду через те, що нерозважливо готуються до експедиції, покладаючись на оманливу фортуну, і не вміють передбачити небезпеки?..

Зовсім недавно він заявив якомусь журналістові, що більше не організовуватиме власних експедицій, хіба що відгукнеться на поклик. І ось його покликали. Щоправда, Амундсен не знав, що покликом цим буде сигнал біди.

Становище екіпажу дирижабля «Італія», який зазнав катастрофи, було значно серйозніше, ніж він уявляв три тижні тому, коли брав на себе відповідальність за підготовку рятувальної експедиції.

Дев'ятеро людей, що не мали ніякого полярного досвіду і навіть не усвідомлювали, яка небезпека їм загрожує, дрейфували та невеликій крижині. Що таке Арктика, вони знали тільки з картинок та ще, може, з розповідей про полювання на білих ведмедів. Тільки один з-поміж цих дев'яти, швед Мальмгрен, знав полярні обшири. Він плавав на «Мод» з доктором Свердрупом, літав на «Норвегії». Амундсен тепер страшенно шкодував, що не відрадив свого метеоролога летіти на дирижаблі «Італія». Організовуючи експедицію, Нобіле хотів узяти з собою членів екіпажу «Норвегія», але вони всі, як один, відмовилися. Побачивши, що Мальмгрену хочеться випробувати свої сили, Амундсен сказав йому: «Лети!» Хіба ж він міг знати, що політ закінчиться катастрофою? Амундсен ще раз в усіх подробицях уявив собі трагізм ситуації, в якій перебували потерпілі.

Пізньої ночі 24 травня 1928 року радіостанція «Італії» повідомила, що дирижабль кружляє над Північним полюсом. На кригу скинуто італійський прапор, хрест, подарований папою Пієм XI, і прапор міста Мілана, яке опікувалось експедицією. Туман і вітер перешкодили сенсаційному спуску на кригу пневматичної гондоли з людьми, про який заздалегідь гучно оповістив в італійській пресі генерал, прагнучи будь-що добитися більшого успіху, ніж Амундсен. Повертаючись назад, Нобіле, незважаючи на метеорологічні зведення Геофізичного інституту в Тромсьо, що передвіщали погану погоду на схід від 10° східної довготи, спрямував «Італію» саме в цей район. Дирижабль попав у снігову бурю, почалось обледеніння. Наступного дпя, о десятій годині, радіотелеграфіст «Італії» Біаджі передавав:


«Насилу пробиваємося крізь завірюху крп Сильний північно-західний вітер зносить нас схід крп Наші координати приблизно вісімдесятий градус північної широти і п'ятнадцятий східної довготи крп Увечері повернемося Кінгсбей крп Слухайте нас за годину крп Нобіле».


Невдовзі під тягарем льоду «Італія» почала швидко знижуватися. Нобіле розпорядився зупинити двигуни. І тієї ж миті заклинило стерно висоти. Пошкодження було швидко усунуто. Вітер шарпав дирижабль, і він ледве набрав висоту, та невдовзі знову став падати. Стрілка висотоміра наближалася до нуля. Пролунав наказ викидати все за борт.

Нобіле вхопився за стерно, але запізно. Передня навігаційна гондола вдарилась об кригу і розбилася. Спорядження і люди, що були в гондолі, випали на кригу. Позбувшись великого тягаря, дирижабль стрімко шугонув угору і, підхоплений північним вітром, зник у завірюсі. Не встигли залишені напризволяще люди оговтатись, як десь удалині білу заслону розітнув яскравий спалах, і в повітрі враз зависла чорна хмара диму. Це був кінець «Італії».

Генерал Нобіле не одразу усвідомив масштаби катастрофи. Лише після переклички все з'ясувалося: не вистачало вісьмох чоловік — їх дирижабль заніс у безвість, один убитий, дев'ятеро залишилися в живих. Нобіле ушкодило руку й ногу, механікові Цецціоні — ноги, у Мальмгрена був вивих плеча, професор Бегоупек, радіотелеграфіст Біаджі та ще кілька чоловік також дуже потерпіли. Усі, навіть поранені, зібралися довкола контуженого радиста. Він довго морочився з апаратурою, але встановити зв'язок не вдавалося. Лише через кілька днів Біаджі полагодив приймач. Те, що потерпілі почули крізь шум вітру і тріск розламуваної криги, сповнило їх розпачем. Пошуки провадилися зовсім у протилежному напрямку, за тисячу кілометрів на захід від місця катастрофи. Тільки тепер, опинившись на кризі, полярники провели астрономічні виміри й зрозуміли, що вони повідомили в останній передачі неправильні координати. Катастрофа сталася на 81°14? північної широти і 25°25? східної довготи, за п'ятдесят сім кілометрів од Землі Короля Карла, що входить до складу архіпелагу Шпіцберген. Але марно невтомний Біаджі вистукував сигнали біди, передаючи одночасно свої координати. Світ його не чув.

Генерал Нобіле остаточно розгубився: він то шаленів з нетерплячки, то впадав в апатію і годинами нерухомо лежав у наметі, тяжко переживаючи свою поразку.

Мальмгрен добре розумів, що не можна гаяти часу: поки рятувальні експедиції натраплять на їхній слід, бо шукають зовсім не там, де вони перебувають насправді, морська течія може віднести крижину, що вже почала танути, у відкритий океан. Що тут діяти? Мальмгрен довго не роздумував. Покладаючись на свій полярний досвід, він вирішив, узявши з собою ще двох чоловік, пішки вирушити по кризі до Землі Короля Карла, а звідти вже спробувати дістатися до Кінгсбея.

Нова полярпа трагедія сколихнула весь світ. Незабаром до Шпіцбергену прибуло понад десяток суден і стільки ж літаків. Більш як півтори тисячі людей з шести країн поспішили на пошуки пропалих безвісти. Тільки італійці мало турбувалися. На базі італійської рятувальної експедиції — кораблі «Чітта ді Мілано» — було людно й гамірно, панував безтурботний настрій. Тут зібралися італійські журналісти й фашистські сановники. Їхня радіостанція працювала без перерви цілу добу. Та чи задля того вона працювала, щоб провадити пошуки на частотах трьох звичайних і четвертого аварійного радіопередавачів «Італії»? Зовсім ні. Високопоставлені чиновники надсилали Муссоліні довжелезні рапорти про все що завгодно, журналісти захоплювалися незвичною для них полярною екзотикою, передаючи живописні репортажі про сонце, що не заходить ні вдень ні вночі, про айсберги і білих ведмедів. Лише час від часу в ефір посилалася стереотипна фраза:

«Екіпаж «Італії», тримайтеся, не втрачайте надії, ми організуємо допомогу».

Ото й усе. Радіотелеграфіст Біаджі сатанів, коли чув ці слова. Він не відходив од апарата, не знімав з голови навушників і невтомно вистукував свої координати, а вловлював тільки стукіт ключів незнайомих йому колег, які повідомляли:

«Нікому досі не пощастило піймати сигналів італійської експедиції… «Чітта ді Мілано» нічого не знає…»

«…Тиша в ефірі дає підстави для найгірших припущень щодо становища учасників польоту…»

«…Чому мовчить радіостанція «Італії»? Чи живий ще хоч хто-небудь з її екіпажу?»

«…Ось уже десять дпів тривають марні пошуки. Варто подумати, чи доцільно за таких умов продовжувати рятувальну кампанію і чи не слід припинити пошуки?»

І наче на посміховисько, до потерпілих линув той самий осоружний рефрен, той самий знайомий стукіт ключа радіотелеграфіста з «Чітта ді Мілано»:

«Екіпаж «Італії», тримайтеся, не втрачайте надії…»

Біаджі плакав і гриз кулаки від безсилої люті, але не відступав.

— Моя апаратура діє, — повторював він Нобіле. — Зрештою хтось же почує мене. Має почути!

І ось нарешті…

Четвертого червня весь світ блискавично облетіла сенсаційна звістка: якийсь радянський радіоаматор з-під Архангельська у перерві між концертами Баха й Бетховепа вловив невиразні, ледве чутні сигнали, що передавалися абеткою Морзе; його увагу привернуло слово «Нобіле». Він записав усе, що почув, і надіслав до Москви.

А тим часом на кризі ситуація з кожним днем погіршувалася: продовольство кінчалося, люди потерпали від холоду. Щоб обігрітись, полярники палили все підряд, навіть фотоапарати і зняту плівку. Вони вже почали впадати в розпач.

— Біаджі збожеволів. Це кінець, — з жахом прошепотів Нобіле, побачивши, що радист зненацька схопився з місця, зірвав навушники і закружляв у дикому танці.

— Нас почули!.. Якийсь росіянин… З Москви передали в Рим… Ми врятовані! — вигукував він, не тямлячи себе з радості.

Італійська преса не надала великого значення звістці, одержаній від «якогось неука, хлопчака з Вознесенська, загубленого десь у Вятській губернії, в архангельській тундрі». «Невже він міг своїм жалюгідним апаратиком російського виробництва вловити сигнали, яких не прийняли новітні приймачі на кораблі «Чітта ді Мілано»? — висловлювали сумнів газети, вбачаючи в цьому якийсь пропагандистський трюк комуністів, спрямований на підрив престижу фашистської держави.

Командування «Чітта ді Мілано», опам'ятавшись, вирішило все-таки не ігнорувати повідомлення з Радянського Союзу й дало відповідне розпорядження. І, о диво! Зв'язок з потерпілими полярниками, який не могли налагодити протягом кількох тижнів, одразу ж був установлений. Коли б не радянський радіоаматор, дев'ятеро людей на кризі могли б поплатитися життям через легковажну безтурботність командування італійського судна.

Не можна було гаяти ні хвилипи. Підхоплена широким потоком дрейфуючих льодів, крижина з людьми блукала в океані, танула і в будь-яку мить могла тріснути. Але тепер потерпілі жили надією. Довідавшись про намір Амундсена, Нобіле висловив по радіо величезну радість.

Потішила його також звістка про те, що з Ленінграда й Мурманська вирушили на пошуки його експедиції великі, загартовані в битвах з Арктикою криголами «Красін» і «Малигін», на борту яких були два двомоторні літаки, що могли сідати на лід, а також два аси полярної авіації — Чухновський[42] і Бабушкін[43].

Звістка про цю велику рятувальну експедицію вразила весь світ, тим більше, що італійський уряд, не зважаючи на безнадійне становище потерпілих учасників експедиції, не хотів звертатися по допомогу до Радянського Союзу.



ОСЬ ТАКИЙ НАШ АМУНДСЕН! | Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море | ЙОГО ПОКЛИКАЛО МОРЕ