home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Частина друга

З ОКЕАНУ В ОКЕАН ЧЕРЕЗ ПІВНІЧНИЙ ДАХ СВІТУ

_____________________

ЯК ДЖЕЙМС РОСС ВІДКРИВ МАГНІТНИЙ ПОЛЮС


— То ви, пане Барроу, не довіряєте мені керівництва цією експедицією? Це ваше останнє слово? — В голосі сивого чоловіка з енергійним довгобразим обличчям відчувався ледве стримуваний гнів.

У просторому кабінеті запала тиша. Джон Барроу, секретар адміралтейства і патріарх англійських географів, безпорадно розвів руками.

— Ви, пане Росс, уже показали, на що здатні, і ми всі цінуємо вас, — здобувсь він нарешті на слово. — Поступімось тепер місцем молодим. Молодь також прагне випробувати свої сили. Це неабиякі люди. Ось хоча б Перрі, Мак-Клюр чи Мак-Клінток[19]. Ми повинні кожному дати якусь можливість проявити себе.

— Молодь, молодь, тільки й чуєш скрізь! Щороку ви споряджаєте експедиції в Арктику. Один за одним висуваються нові й нові, не відомі досі люди. А що ж робити із заслуженими полярниками? Викинути на смітник? Я обійдуся й без вас, пане Барроу, і не проситиму більше адміралтейство доручити мені керівництво експедицією. — Джон Росс почервонів, остаточно втративши самовладання. — Але я все одно попливу в Арктику, не чекаючи вашої ласки. Я відкрию нові обшири, добуду цікаві наукові відомості. Ви ще не раз почуєте про мене. А коли вручатимете мені ордени, я попрошу вас пригадати нашу сьогоднішню розмову. До побачення! — випалив він і швидко вийшов.

— Джоне, чим ти, власне, клопочешся? Чого ждеш від того вашого адміралтейства? Коштів на експедицію? Це просто смішно. Я дам тобі грошей стільки, скільки ти попросиш, — сказав Россу його близький приятель Фелікс Бут, американський король віскі й джину. — Не турбуйся, друже, ти це злякаєш мене, назвавши будь-яку суму. Можеш бути певен, я не матиму на цьому збитків. Навпаки, — зароблю. Це ж чудова реклама. Важко навіть придумати кращу. Мої конкуренти, фабриканти шотландського віскі, луснуть від заздрощів!

Дванадцяти тисяч фунтів стерлінгів золотом цілком вистачило на спорядження великого, міцного корабля з гучною назвою «Вікторі». Дбаючи передусім про рекламу, мільйонер зажадав всупереч бажанню моряків, щоб на судні вперше в історії арктичного плавання було встановлено парову машину. Джон Росс узяв в експедицію свого племінника Джеймса Росса, капітана далекого плавання, який спеціалізувався в галузі земного магнетизму і з дитинства мріяв про полярні мандрівки.

З давніх-давен мореплавці звертали увагу на те, що в міру просування на північ стрілка магнітного компаса дедалі більше відхиляється од напрямку до географічного полюса. Немало мореплавців, що сліпо довіряли компасу, платилися за це аварією корабля, а то й загибеллю усієї команди. Такі відхилення стрілки компаса відзначав ще великий англійський полярник Перрі. Набрався через них біди під час своїх арктичних подорожей і Франклін.

Найвидатніші фахівці світу в клопіткий і дуже складний спосіб обчислили, що магнітний полюс Землі не збігається з географічним і лежить десь між узбережжям Північної Америки та Північним полюсом. Але де саме, як знайти його в білій пустелі? На ці питання і мала дати відповідь експедиція Джона Росса.

Влітку 1829 року корабель «Вікторі» водотоннажністю вісімдесят п'ять тонн, споряджений краще, ніж інші судна що досі вирушали в експедицію, з запасом провіанту на тисячу днів відплив з Англії на пошуки Північно-Західного проходу з Атлантичного у Тихий океан.

Перша в історії арктичних подорожей парова машина, на яку меценат Бут покладав стільки надій, незабаром добре далася взнаки матросам, що прозвали її «пекельною машиною». Коли її стали запускати, почав протікати котел, і, незважаючи на відчайдушні спроби залатати його, струмені води заливали топку. Нарешті машина запрацювала — і знов нещастя: шатун дуже покалічив одного механіка. «Вікторі» повзла із швидкістю лише три вузли[20] за годину, і мандрівка могла дуже затягтися. Хоч-не-хоч треба було повертатися до надійних, випробуваних вітрил. А на парову машину, яку вважали в ті часи чудом техніки, моряки дивилися з неприхованою відразою і презирливо плювали, обходячи її стороною. Під час першої зимівлі вони так довго вмовляли капітапа викинути машину за борт, що він нарешті згодився і її залишили на березі.

«Коли ми, не діставшись ще й до 70° північної широти, опинились у полоні криги, — писав Джон Росс у судновому журналі, — я також із прикрістю подумав про «пекельну машину». Якби не вона, ми припливли б сюди на шість тижнів раніше. Тоді вдалося б вирядити експедицію на материк, а може, й знайти того ж року прохід у Тихий океан».

Перша зимівля минула спокійно, але весна принесла мандрівникам гірке розчарування. Крига не випустила із своїх лещат «Вікторі», перекресливши сміливі плани Джопа Росса. Наступну зимівлю Росе використав для вивчення звичаїв племені ескімосів, що отаборилися довкола судна. Між командою корабля і місцевими жителями, які ніколи ще не бачили білих людей, встановилися приязні стосунки, чому сприяли взаємні послуги. Ескімоси виявили надзвичайну повагу і вдячність капітанові Россу, який доручив корабельному теслі зробити дерев'яний протез для безногого мисливця. «Ніякі скарби світу не справили б на них більшого враження, ніж шматок дерева, що дав можливість мисливцеві повернутися до активною життя», — записав Росс у щоденнику.

Ескімоси охоче постачали англійцям свіже м'ясо оленів, мускусних биків та тюленів, навчали їх арканного полювання. Вони залюбки супроводжували молодого Джеймса в його наукових експедиціях у глиб півострова, ніколи не кидали його у важку хвилину, будували іглу, коли в дорозі їх заставала буря. Вони завжди були в гарному настрої, доброзичливі, послужливі. Після багатьох тривалих, важких походів і сотень клопітких вимірів нарешті було знайдено пункт, де голка інклінатора, прикріплена на горизонтальній осі, стала вертикально. Магнітний полюс було відкрито 28 травпя 1831 року на 70°75’ північної широти і 96°46? західної довготи. На відзнаку свого відкриття Джеймс Росс насипав пагорб, назвавши цю місцевість Землею Короля Вільяма[21].

«Важка праця, втома, небезпека — і ті, що вже минули, і ті, що іще ждали нас, — записав він, ущасливлений, — все одразу було забуто. Я міг тепер вернутися на батьківщину з гордо піднятою головою і більше вже не вирушати ні в які експедиції до кінця свого життя».

Усе, здавалося б, складалось так, як він того бажав. Звільнившись нарешті з крижаного полону, «Вікторі» з напнутими вітрилами випливла із затоки. Радість, одначе, тривала недовго. Море розбушувалося, завирувало, вкрилося піною, змішаною з уламками криги.

Почався шторм, і капітан змушений був пристати до берега. А як тільки вляглась буря — вдарив лютий мороз і море довкола корабля знову скувала крига.

Третя вимушена зимівля біля невідомого пустельного узбережжя, без допомоги доброзичливих друзів ескімосів, без свіжого м'яса не віщувала нічого доброго. Джон Росс передбачливо залишив на чорний день узятий ще на батьківщині запас продовольства. Голодуючи, англійці нетерпеливо лічили дні, але й третє літо не принесло ніяких змін на краще. Біла пастка міцно тримала своїх в'язнів. Вони були зовсім безпорадні. Кожен учасник експедиції розумів, що четверта зима у цих краях прирече їх на повільне вимирання.

— Капітане, залишімо корабель і спробуймо пішки пробитися в глиб материка. Може, зустрінемо ескімосів чи вполюємо якусь дичину, — зажадали матроси.

— Залишити напризволяще «Вікторі»? Нізащо! — не піддавався ні на які вмовляння Росс. Протягом сорока років старий морський вовк командував більш як тридцятьма суднами і жодного з них не покинув. На саму думку про це краялося серце моряка. Але він усе-таки зрозумів, що не має права прирікати команду на певну смерть.

— Вирушаємо! — пролупала нарешті так довго очікувана команда.

Та було вже пізно.

Три човни, вщерть заповнені людьми, попливли у невідому путь. Краще це було, ніж поволі конати на кораблі, чи, може, гірше? Підступні ранні морози, безперервні шторми і завірюхи незабаром змусили полярників висадитися на материк. Почалася четверта, найстрашніша зимівля. У полярників не було захистку, який вони мали на судні, не було харчових припасів, їм довелося зимувати у спорудженій з кам'яних брил хатинці, яку наскрізь продував морозний вітер. Довкола все поринуло у непроглядну пітьму полярної ночі, завивала хуртовина, кидала в обличчя снігом. В шлунку — пусто, в серці — безнадія. Змучені цингою моряки, не витримуючи страждань, мовчки йшли в ніч. Уранці товариші знаходили їхні закоцюблі тіла… Лише ті, що за всяку ціну вирішили вистояти, боролися до останнього, не дозволяючи собі впадати у відчай. Але таких було небагато.

Перший несміливий проблиск на обрії знову пробудив надію. «Спробуємо вибратися звідси», — вирішив Росс. Навіть хворі повилазили із своїх кублищ, гарячково бралися до праці, лаштуючи човни. Тепер вони благословляли свого капітана, який заборонив їм спалити шлюпки, коли вони потерпали від холоду. Страшенно виснажені, в лахмітті й порваному взутті, передчасно посивілі, а декотрі й без зубів після цинги, люди, напружуючи кволі м'язи, ставили вітрила і налягали на весла. Аби лиш якнайдалі відплисти від цих проклятих берегів і дістатися до тих місць, куди навідуються кораблі! «Може, нам пощастить зустріти яке-небудь судно?» — тішили вони себе надією, не сміючи вимовити цього вголос.

Минали тижні, місяці… Наближався кінець літа. Згасала остання надія.

Зненацька якось уранці на одному з човнів хтось закричав:

— Вітрило на горизонті!

Люди схопилися за весла. Надія додавала сили, гребли щодуху. Але даремно. Корабель віддалявся, меншав і щезав з очей. Невже вопи отак трагічно і загинуть, майже досягти мети своєї подорожі? Ні, на обрії показався ще один корабель. Це було велике китобійне судно. І знову зайнялась надія. Мандрівники кричали щодуху, опускали й знову піднімали вітрила, запалювали якесь ганчір'я і безперервно веслували. Нарешті на кораблі помітили розпачливі сигнали і спустили на воду шлюпку, яка незабаром підпливла до потерпілих.

— Ви зазнали корабельної аварії? — запитав шкіпер, співчутливо дивлячись на виснажених, брудних людей, що хиталися від утоми. — З якого корабля?

— З «Вікторі» капітана Джона Росса.

— Що ви плетете? У вас, видно, помутився розум. «Вікторі» пропала безвісти ще чотири роки тому. Старий Росс загинув, з його команди теж ніхто не вцілів.

Що ж могли сказати на це заочно поховані полярники, коли від хвилювання їм стисло горло і відібрало мову?

Один з моряків китобійця якийсь час пильно вдивлявся у спотворене обличчя діда з довгою сивою бородою. Видно було, що саме він начальник потерпілих, хоч досі не зронив жодного слова. Обличчя змінене, постаріле, але напрочуд знайоме. Воно когось нагадувало морякові. Але кого?

— Капітан Росс! — раптом вигукнув він.

Старий заморгав припухлими повіками, по впалих щоках покотилися сльози… Він не соромився їх. Його все-таки впізнали, не забули, не поховали. Варто було дожити до такої хвилини.


— Ну то що, пане Барроу? Як бачите, я свого слова додержав. Північно-Західного проходу, щоправда, не відкрив — це над людські сили, — але нагородити мене і мого племінника вам усе-таки довелося.

— Гадаю, пане Росс, що після злигоднів, яких ви зазнали, вас уже не тягне в мандри?

— Помиляєтесь! Я саме оце обмірковую нову експедицію. Аби тільки не так швидко пролітали літа! Не встигнеш огледітися, як позаду ще один десяток. Та все одно я ще подамся у плавання. І знову ж таки обійдусь без допомоги вашого адміралтейства, дорогий лорде, сам собі дам раду!

Джон Росс ніби передчував, що, коли йому буде вже під вісімдесят, він ще очолить рятувальну експедицію, споряджену на пошуки його друга Джона Франкліна, який пропав десь в Арктиці.



ТІЛЬКИ ЗАДЛЯ НЕЇ, ЄДИНОЇ, Я ЗРІКСЯ СВОЄЇ МРІЇ | Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море | Я БРАВ ПРИКЛАД З ВАС, ПРОФЕСОРЕ