home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ЯКБИ Ж ТИ ПЕРЕД ВІД'ЇЗДОМ СКАЗАВ ХОЧ ОДНЕ СЛОВО!


— Ану його к бісу! Сказитися можна! — Амундсен зірвав з шиї комірець, поспішно одстебнув сніжно-білу манишку від сорочки і з полегкістю зітхнув.

За хвилину знову заходився зав'язувати на шиї неслухняного метелика, намагаючись робити це якнайспокійніше. Він ніяк не міг звикнути до фрака, що сковував рухи. Урочистим прийомам, які влаштовувалися на його честь, не було кінця. Прославлений на цілий світ підкорювач Північно-Західного проходу був нарозхват у Крістіанії. Звідусіль сипалися запрошення. Безконечні банкети. Великий Руал потопав у морі славослів'я. Слава наклала міцні пута на того, хто понад усе цінував волю. Відколи повернувся в Норвегію, Амундсен не мав жодного вільного вечора. Він зціплював зуби і гнівався, однак змушений був відповідати на запитання, давати інтерв’ю, зав'язувати білі метелики й чорні краватки, одягати фрак або сюртук, які щовечора старанно чистила віддана Бетті. Він охоче утік би за тридев'ять земель від своїх можновладних переслідувачів, якби не боявся, що вони відмовляться допомогти йому в організації нових експедицій, відвернуться від нього, збайдужнілі чи ображені. Тоді годі було б і мріяти про те, що йому пощастить ліквідувати ще не одну білу пляму на географічній карті.

«Хіба міг я коли-небудь уявити, що стану таким обачним?» — сумовито подумав він.

Нарешті упорався з метеликом і підійшов до люстра. Од його подиху холодне скло затуманилося, відображення накрохмаленої сліпучої манишки розпливлося, помутніло, і на тому місці засяяла білизна айсбергів. Чиста, незаймана. Він замружив очі, щоб довше помилуватися цією картиною. Руал не любив дивитися в дзеркало і рідко заглядав у нього. Тепер він з прикрістю помітив різкі борозни на щоках, сріблясті нитки у волоссі. Висторчений ніс надто вирізнявся на схудлому обличчі. Не потішили його і глибоко посаджені очі та прекрасне опукле чоло. Спробував усміхнутися, але обличчя лишилося суворе. Тонкі, затиснуті губи свідчили про сильний характер, проте, мабуть, не змогли б сподобатися молодій гарній дівчині. Чи не розчарується й Нора його виглядом? Згадавши про Нору, він спохмурнів. Що вона скаже, коли вони зустрінуться? Як їй пояснити, що він передчасно зістарився в боротьбі з Арктикою і тепер у свої неповні тридцять п'ять років виглядає п'ятдесятилітнім? Коли ж нарешті він побачить і обійме її. Руал стільки мріяв про це! Коли ж то йому вдасться вирватись із столиці в Тромсьо? Відтоді, як повернувся, минуло вже багато часу, а він ще й досі не написав Норі жодного рядка. Та й чи можна виповісти в листі, як він тужив у розлуці всі ці роки?! Що довше він мовчав, то важче було витлумачити цю мовчанку. Ні, незграбні слова на цупкому аркуші паперу були тут безпорадні, вони могли тільки зашкодити. Краще відкласти пояснення до зустрічі, і тоді все владнається само по собі, стане легко і просто. Зникне гіркота розлуки. Нора має пишатися ним. Ставши його дружиною, вона носитиме прізвище, відоме в усій Норвегії. Перші сторінки газет заповнені іптерв'ю з «великим Амундсеном», описами його «змагань з Далекою Північчю». І він мимоволі всміхнувся, згадавши зустріч, яку влаштувала йому Крістіанія. Вона ніскільки пе відрізнялася від святкування з нагоди повернення з експедиції Нансена. Були й оглушливі гарматні залпи, від яких сполохано знялися в повітря чайки, і море людських голів у порту. Перед його очима постав образ захопленого юнака з гарячим серцем, який сімнадцять років тому, вітаючи великого Фрітьофа, поклав собі наслідувати його приклад.

Наступні дні стали суцільною смугою терзань: прийом у короля Хокона VII, у бургомістра Крістіанії, в одного міністра, потім у другого… Прийоми, прийоми… Не було їм кінця й краю. Не раз йому хотілося просто зареготати, коли він бачився з тими багачами, від яких ще недавпо мусив утікати крадькома. Тепер вопи засипали його компліментами, запевняли у своїх незмінних дружніх почуттях до нього, і при цьому на їхніх обличчях сяяли солодкі, фальшиві усмішки. У них не закривалися роти, ті самі роти, з яких свого часу вилетіло стільки гірких слів на його адресу.

— Та що ви, дорогий капітане, хто ж вимагає, щоб ви повернули гроші? Не жартуйте… Наша країна пишається вами. Кожен свідомий громадянин Норвегії, котрий розуміє, що треба підтримувати розвиток науки, відчуває себе щасливим, якщо хоч трохи допоміг вам здобути цю чудову перемогу, яка прославила нашу вітчизну. Для мене найдорожчою винагородою буде те, що мої діти і внуки побачать на географічній карті прізвище свого батька і діда. А я розповім їм, як у міру своїх скромних можливостей допомагав великому Амундсену здійснити великі відкриття…

— Сподіваємося, капітане, що ви удостоїте нас честі і приймете наше запрошення на обід. Моя дружина буде щаслива познайомитися з керівником такої знаменитої експедиції…

«А ще ж так недавно, тільки три роки тому, ваша дружина шкодувала, що не має часу, а «знамениту експедицію» було названо всього лише «шаленим плаванням на дірявій лайбі», — подумав з прикрістю Амундсен, і його щораз дужче огортала відраза до цих можновладців.

Єдиним місцем, єдиним пристанищем у Крістіанії, куди він охоче навідувався, був дім Нансена. Амундсен усміхався, згадавши зустріч з Лів, яка вже виросла і перетворилася на гарну дівчинку-підлітка. Вона поцілувала його, вітаючись, і, скільки він там був, не відпускала його ні на хвильку. А Єва Нансен? Руал не міг без зворушення думати про цю незвичайну жінку. Чи буде такою і Нора? Єва вабила якимись невимовними чарами. Здавалося, вона все розуміла без слів. Може, Нора і Єва заприятелюють? А Нансен, своїм звичаєм, після палких слів похвали, кожне з яких було для Руала на вагу золота, відразу перейшов до найголовнішого:

— Ваші виміри й картографічні описи дадуть можливість нарешті заповнити цю величезну білу пляму на карті Арктики, що тягнеться від Ланкастерської протоки до моря Бофорта. Результати ваших метеорологічних спостережень треба негайно передати Метеорологічному інституту. Тепер слід подумати про те, де знайти кошти на впорядкування й опрацювання цих матеріалів. Ваші дослідження магнітного поля Землі дуже важливі для науки. Фахівці-магнетологи ще ніколи не мали таких цінних відомостей. Директор нашого Історичного музею не знаходить слів, щоб висловити своє захоплення вашими унікальними етнографічними колекціями, які дадуть можливість норвежцям ознайомитися із звичаями й культурою канадських ескімосів. Ви, Руале, не марнували часу. Я пишаюсь вами. Які ж у вас нові плани? До чого ви тепер готуєтесь?

— Дай Руалові спокій, Фрітьофе. Йому вже пора подумати і про себе, про свої особисті справи, — втрутилась Єва.

Обличчя Амундсена проясніло, коли він згадав, як тепло поглянула тоді на нього дружина Нансена. Отже, особисті справи?.. Так, Єва права, сто разів права. Далі зволікати не можна. «Що б там не було, завтра їду в Тромсьо, — постановив він. — Досить уже з мене цих прийомів, церемоніалів, правил гарного тону! Я хочу знову бути самим собою!»

Легенький стук у двері перервав його думки.

— Карета міністра вже чекає, — почувся збентежений голос Бетті.

Руал ще раз глянув у люстро, перевірив, чи добре лежить фрак, і, тяжко зітхнувши, сягнув рукою до вечірнього плаща-накидки.

— Я не бачив Нори. Може, вона хвора? — занепокоєно спитав Амундсен, коли останні гості покинули дім аптекаря Цапфе. Не зважаючи на пізню пору, Фріц Цапфе також надів плащ.

— Вибач, Руале, але я мушу зайти ще до аптеки. Я скоро повернусь, — ніяково пояснював він, уникаючи погляду гостя і поспішно виходячи, ніби втікаючи від когось.

Що ж до фру Цапфе, то вона зосереджено гасила свічки, які догоряли посеред столу, і мовчала.

— Я так радів, що нарешті побачу її, — додав Амундсен.

І одразу відчув дивне збентеження. Деякий час він вслухався в сухий тріск березових полін у каміні, спостерігав, як спалахує охоплена вогнем біла кора, як розгоряється рожевим полум'ям, потім, затріскотівши, раптом скручується і опадає, спопеліла. Фру Цапфе усе ще мовчала…

— Я ось привіз їй шубку з острова Принца Уельського, — порушив Руал гнітючу тишу і сам не впізнав свого голосу. — Подивіться, фру Цапфе, яка гарна! Ні в кого в цілій Норвегії такої нема, а легка, мов пір'їна. Ескімоски не шкодували сил і довше, ніж звичайно, вичиняли ці шкурки песців. «Твоя дружина, — казали вони мені, — буде схожа в ній на королеву». Де ж Нора? Я хотів би… — І замовк, не в силі подолати хвилювання. Рум'яні щоки фру Цапфе зблідли, обличчя її споважніло.

— Нора? — спроквола вимовила вона, дивлячись йому прямо в очі. — Нора живе в Хаммерфесті. Разом із своїм чоловіком.

Минуло кілька хвилин, перш ніж її слова дійшли до свідомості Амундсена.

— Ти повинен зрозуміти її, Руале, — долинув до нього голос жінки немов здалеку.

Він мовчав, не відводячи очей від пухнастого хутра шубки. Запала мовчанка — важка, нестерпна. Нарешті фру Цапфе порушила її. Голос жінки лунав спокійно і впевнено:

— Я не думала, що це буде для тебе несподіванкою. Вирушаючи в експедицію, ти не сказав їй жодного слова, щоб вона чекала на тебе. Я питала її про це. Ти не подав їй найменшої надії на те, що вона зможе з'єднати свою долю з твоєю. І все ж таки вона довго тішила себе сподіванням. Цілі два роки вона не хотіла ні на кого й дивитися, ні про кого й слухати. Наче на посміховисько, бігала весь час на пошту. Все місто знало, від кого вона жде вістей. Скільки ж вона могла даремно ждати? Я багато разів говорила з нею про тебе. А втім, я з самого початку була проти. Як тільки зрозуміла, що вона вперше покохала, і покохала саме тебе, я всіляко намагалася розраяти її. Я знала, що, коли ти повернешся, а могло ж трапитися, що ти й зовсім не повернувся б, — на тебе чекатимуть почесті й слава. Хіба ж могла я думати, що ти й тоді пам'ятатимеш якусь там дівчину з Тромсьо? Та й чим я могла підтримати її надію? Якби ж ти мені чи Фріцові сказав перед від'їздом хоч одне слово!.. Ти ж знав, що ми любимо її, як власну дочку.

В Руалових очах було стільки болю, що голос фру Цапфе пом'якшав.

— Крім нас, у неї нема нікого, а ми вже немолоді і боялися, щоб вона не залишилася сама… Зрозумій!

Амундсен не вимовив жодного слова. Щось немилосердно давило йому на груди, гнітило, мов тяжка каменюка. Чому ж тоді, під час розставання, він не спромігся знайти потрібних слів? Тепер йому здавалося, що це так просто. А тоді не знайшов часу, не зумів, не подумав про це. Але хіба ж треба усе доказувати до кінця? Руал був певен, що Нора й так розуміла його, що їхні думки й прагнення завжди збігалися. Йому не потрібні були запевнення, що вона чекатиме: Нора знала про його почуття І сама ж кохала його. Він не сумнівавсь у цьому…

Поволі, ретельніше, ніж завжди, Амундсен набив люльку. Серце у нього колотилося. Фру Цапфе не повинна помітити, якого болючого удару завдала вона йому. Про це ніхто не повинен знати.

— А тепер признайся, Руале, — знову долинув до нього, мов крізь імлу, голос фру Цапфе. — Якби Нора діждалася тебе, коли б стала, як ти цього прагнеш, твоєю дружиною, скажи по щирості, чи не залишив би ти її через рік-два знову надовго саму? А може, навіть і назавжди? Чи зміг би ти ради неї відмовитися від своїх експедицій? — Голос фру Цапфе звучав тепер твердо, як голос матері, що бореться за щастя своєї дитини. — Чи маєш ти право з'єднувати своє життя, життя вічного мандрівника, з життям дівчини, яка мріє передусім про родинне щастя? Чи думав ти про неї, про її долю?

— Я й сам не знаю… Може, й справді про це не думав… — Він благально подивився на неї, ніби просив вибачення.

— А я знаю. Ти довго не всидиш у Норвегії. Так і гляди, щоб знову не дав тягу кудись, у ті свої льоди. Хіба я мало надивилася на таких людей тут, у Тромсьо? Вони обзаводилися сім'ями, ставили будинки, заприсягалися, що «ніколи», «нізащо в житті», а самі при першій же нагоді вирушали в далеке плавання і довго не повертались, а часом і зовсім зникали. От хоч би й Баркеланд — був тут у нас такий. Він поплив на одну зиму. Але відтоді минуло вже десять зим, а він кинув якір десь там, на Шпіцбергені, і не думає повертатися. Його наречена довго чекала, плакала, побивалася і, врешті, вийшла заміж за іншого. А мій Фріц? Якби не я, він, певно, осів би десь у Гренландії серед ескімосів, готував би для них якісь пілюлі, жив би в іглу і полював разом з ними на тюленів. А втім, може, він там був би щасливіший, ніж тут?.. Він завжди тяжко зітхає, коли готує ліки для корабельних аптечок. Жодна жінка не знає, як їй краще вчинити, щоб чоловік був по-справжньому щасливий, — закінчила вона розважливо.

— Я хотів би запитати вас, фру Цапфе, про щось дуже важливе для мене. — Амундсен подався вперед, пильно дивлячись їй в обличчя. — Скажіть, Нора щаслива?

Жінка неспокійно засовалась у кріслі.

— Напевне! — кинула вона в запалі, але під проникливим поглядом ясних, щирих очей опустила повіки. — Напевне! — повторила, зніяковівши, — Не турбуйся про неї. Карлсен гарний хлопець. Він аптекар, як і мій чоловік. Нору він кохає давно, вони разом ходили до школи. Він радий Норі небо прихилити. Вона ще молода, забуде про своє перше кохання і перше розчарування. А там з'являться діти… У неї буде спокійне, забезпечене життя, щоправда, без великих почуттів, але й без розчарувань. Повір мені, так буде краще для неї.

У каміні поволі догоряли головешки. У вітальні було тьмяно і холодно.

— Фру Цапфе, прошу вас, віддайте Норі цю шубку! Я привіз її для неї.

— Ні! — промовила вона квапливо. — Нора не повинна знати, що ти пам'ятаєш її. Благаю тебе, Руале, не каліч їй життя! Дай мені слово, що ти не намагатимешся побачитися з нею. Ніколи. Ти ж бажаєш їй щастя.

— Обіцяю, — силувано відповів він, стараючись не давати взнаки, яка важка для нього ця обітниця, — не намагатимуся…



Частина третя НА ВЕРШИНІ СВІТУ — НА ВЕРШИНІ СЛАВИ _____________________ | Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море | ЧОМУ НАНСЕН ЗРІКСЯ МРІЇ ПРО ШОСТИЙ КОНТИНЕНТ