10

Роки 1802 і 1803. – «Геній християнства». – Провіщання невдачі. – Причина кінцевого успіху

Тим часом я закінчував «Геній християнства»; Люсьєн побажав поглянути в коректурні аркуші: я дав йому кілька відбитків; він зробив на полях досить незначні помітки.

Хоча успіх моєї великої книги був таким само гучним, як успіх маленької «Атала», він був менш безперечним: у цьому серйозному творі я боровся з принципами старої літератури та філософії, удаючись уже не до роману, а до міркувань і фактів. Вольтерівська імперія кликнула до бою і схопилася за зброю. Пані де Сталь помилилася щодо майбутнього моїх релігійних наукових праць: коли їй принесли нерозрізаний примірник мого твору, вона погортала його, натрапила на розділ «Про непорочність» і сказала панові Адріану де Монморансі, який був на той час поряд: «Ах, Боже! Бідолаха Шатобріан! Який провал!» Абат де Буллонь познайомився з кількома частинами моєї праці перш, ніж вони були віддруковані; книгареві, що прийшов до нього за порадою, він відповів: «Якщо хочете розоритися, надрукуйте це». Минуло небагато часу, і той самий абат де Буллонь звеличив мою книгу до небес.

Справді, все, здавалося, провіщало невдачу: хіба міг я, не маючи імені і не оточений лестивцями, претендувати на те, щоб знищити вплив Вольтера, який звів величезну будівлю, довершену енциклопедистами і зміцнену всіма європейськими знаменитостями? Як! Дідро, д’Аламбери, Дюкло, Дюпюї, Гельвеції, Кондорсе вже більше не є володарями дум? Як! світ повинен повернутися до «Золотої легенди», відкинувши шедеври науки і розуму? Чи міг я виграти справу, яку не зуміли захистити ані грізний Рим, ані всесильне духівництво, – справу, яку старанно відстоює архієпископ паризький Крістоф де Бомон, спираючись на вироки суду, силу армії та ім’я Короля? Чи не було так само сміхотворним, як і безрозсудним з боку людини нікому не відомої протиставляти себе філософській течії, яка виявилася настільки нищівною, що здійснила Революцію? Цікаво було поглянути на пігмея, який, «слабенькі ручки напружуючи», прагне задушити передову думку сторіччя, зупинити розвиток цивілізації і змусити рід людський повернути назад! Дякувати Богові, подібних божевільних можна знищити одним словом, тому пан Женґене, лаючи «Геній християнства» в «Декаді», стверджував, що критика запізнилася, бо марнослів’я моє вже забуте. Він говорив це через п’ять чи шість місяців після публікації твору, який не зуміла знищити вся Французька академія, що виступила проти нього з нагоди присудження премій за десятиліття.

Я випустив «Геній християнства» в той час, коли храми наші були зруйновані. Віряни почувалися спасенними: у той час люди потребували віри, прагнули релігійних розрад, яких довгі роки були позбавлені. Скільки надприродної сили доводилося просити у неба після багатьох лих! Скільки осиротілих родин жадали віднайти в лоні Творця своїх утрачених дітей! Скільки розбитих сердець, скільки знедолених душ закликали десницю Божу зцілити їх! Усі поспішали до Божого храму, як спішать до будинку лікаря, коли хтось тяжко хворий. Жертви нашої смути (і які різні жертви!) рятувалися під вівтарем: потерпілі у корабельній аварії, сподіваючись на порятунок, чіпляються за скелю.

На той час Бонапарт, бажаючи зміцнити свою силу на непорушній твердині, уклав угоду з Римським двором; спочатку він зовсім не перешкоджав публікації твору, що сприяв його намірам; йому потрібно було здолати людей зі свого оточення і відвертих ворогів церкви; отже, громадська думка, що склалася під впливом «Генія християнства», виявилася для нього саме на часі. Пізніше він розкаявся в своїй помилці: повернення до релігійних ідей спричинило повернення до ідей законної монархії.

Один уривок із «Генія християнства», що спочатку набув менше розголосу, ніж «Атала», містив зображення характеру, який одержав у сучасній літературі довге життя; втім, якби «Рене» не був написаний, я б не почав його писати; якби я міг його знищити, я б його знищив. У Рене досить скоро з’явилася купа родичів у прозі та у віршах: навколо щодень чулися ремствування та зітхання, тільки й мови було, що про вітри і бурі та потаєну скорботу, про які відомо хмарам і ночі. Нині годі відшукати ледачого школяра, який не мріяв би стати найнещаснішим з людей; не знайдеш шістнадцятирічного хлопця, який би не нажився до переситу: геть усі вони уявляють себе страждальниками, змученими власною геніальністю; поринаючи у вир своєї думки, вони вдаються до смутності пристрастей, збентежено ляскають себе по блідому чолу і дивують дурнів горем, якому ніхто з них навіть не спроможний дібрати виразної назви.

У «Рене» я вказав на хворобу мого сторіччя; але з боку романістів було безглуздям видавати безпредметну скорботу за усесвітню. Вселюдські почуття, на яких тримається земне життя: материнська і батьківська ніжність, синівська прихильність, дружба, любов – невичерпні; інша річ – особлива манера відчувати, своєрідність розуму і вдачі; їх можна піддати розгорнутому і неодноразовому зображенню тільки у великих багатофігурних композиціях. Потайні куточки серця людського – вузьке поле діяльності; той, хто першим зібрав з нього врожай, нічого не залишив своїм наступникам. Хвороба не є природним станом душі: її неможливо відтворити, описати її так, як описують художники пристрасті загальнолюдські, постійно перетворюючи їх і умілою рукою змінюючи їхню форму.

Хоч би що там було, література забарвилася в тони моїх релігійних картин, подібно до того, як ділові папери засвоїли стиль моїх державних творів: «Монархія згідно з хартією» поклала початок нашій представницькій формі правління, а моя стаття в «Консерватер» про зиски моральні та зиски матеріальні подарувала політиці ці дві словосполуки.

Письменники виявили до мене велику пошану, почавши наслідувати манеру «Атала» і «Рене», а духівництво черпало красномовство в моїх розповідях про місії та благодіяння християнства. Рядки, де я показую, що, вигнавши з лісів язичницькі божества, наша релігія поширилася світом, повернувши природі її безлюдність; фрагменти, де я говорю про вплив нашої релігії на нашу манеру бачити і живописати, де я розглядаю зміни, події в поезії та ораторському мистецтві; розділи, які я присвячую розвідкам, що стосуються почуттів, невідомих драматичним характерам минулого, містять зерно нової критики. Я сказав, що персонажі Расіна є і водночас не є греками; це персонажі християнські: ось чого ніхто не зрозумів.

Якби вплив «Генія християнства» пояснювався тільки реакцією на вчення, що породили, на думку багатьох, революційні нещастя, цей вплив припинився б із закінченням революції, і сьогодні, коли я пишу ці рядки, моя книга вже не бентежила б уми. Проте вплив «Генія християнства» не обмежився хвилинним воскресінням релігії, яку всі вважали мертвою: він здійснив перетворення більш довговічне. Новим у книзі був не тільки склад, а й доктрина; не тільки форма, а й зміст: відтепер, вибираючи між вірою і невірою, юні голови вже не вважають початковою точкою атеїзм і матеріалізм; ідея Бога та безсмертя душі знов запанувала над людьми: звідси численні зміни в низці пов’язаних між собою ідей. Французи більше не німіють у марновірному страху перед релігією, вони тепер не бажають бути, як раніше, мумією небуття, сповитою у філософічні пелени; вони дозволили собі досліджувати будь-яку доктрину, навіть найбезглуздішу, – аж до християнства.

Окрім вірян, що поверталися на голос Пастиря, з’явилися, завдяки свободі совісті, також віряни а priori. Візьміть за основу Бога, і Слово не змусить себе чекати: від Отця неминуче народжується Син.

Поштовх, що його дав «Геній християнства» умам, позбавив їх рутини XVIII сторіччя і назавжди вилікував від сліпого наслідування його переказів: люди почали наново, а вірніше кажучи, вперше вивчати витоки християнства; перечитуючи Святих Отців (якщо припустити, що вони їх колись читали), французи здивувалися, знайшовши стільки цікавих відомостей, стільки філософічної мудрості, стільки багатообразної краси стилю, стільки ідей, що більш-менш рішуче сприяли переходу від давнього суспільства до сучасного: то була єдина і пам’ятна ера в історії людства, коли небо єдналося із землею через душі геніїв.

Поряд зі світом язичества, що зазнав руйнації, постав свого часу інший світ, який ніби ззовні споглядає ці величні картини, бідний, сторонній, самотній. Він втручається в життєві справи, лише коли його уроків або допомоги потребують. Як чудово було бачити цих перших єпископів, майже всіх приєднаних до лику святих і мучеників, цих простих священиків, які уболівають за реліквії та кладовища, цих ченців і самітників з обителей і печер, які проповідують мир, чесноту, милосердя, коли довкруги панують війна, розпуста, варварство; відвідують римських тиранів і татарських або готських вождів, щоб запобігти несправедливості одних і жорстокості інших, зупиняють війська дерев’яним хрестом і миротворним словом, залишаються найвразливішими серед смертних і при цьому захищають людство від Аттіли, існують між двома світами, щоб пов’язати їх, полегшити останні хвилини суспільства, що йде в небуття, і підтримати перші кроки суспільства, яке ще перебуває в колисці.