8

ПРОДОВЖЕННЯ РОЗПОВІДІ ПРО СТО ДНІВ У ГЕНТІ:

Незвичне пожвавлення в Генті. – Герцог Веллінґтон. – Monsieur. – Людовік XVIII

Юрби чужоземців набігли у Гент і ненадовго порушили спокій, що здавна панував у цьому місті. На площах та бульварах марширували бельгійські й англійські рекрути; каноніри, постачальники, драгуни приймали артилерійські обози; бики і коні тріпалися в повітрі, поки їх, обв’язаних попругами, спускали на землю; у місто прибували маркітантки з вузлами, дітьми і рушницями, що дісталися їм від чоловіків; усі ці юрби, самі не знаючи, чому й навіщо, поспішали на велике і згубливе побачення, що його призначив їм Бонапарт. Політики, розмахуючи руками, перемовляли на берегах каналу, поблизу нерухомо завмерлих рибалок, емігранти снували від короля до Monsieur і від Monsieur до короля. Канцлер Франції пан Дамбре, в зеленому камзолі і круглому капелюсі, із старовинним романом під пахвою простував на засідання Королівської ради вносити поправки до Хартії, герцог де Леві був при дворі у стоптаних пантофлях величезного розміру, бо, відважно б’ючись, цей новий Ахілл був поранений у п’яту. Він відзначався гострим розумом, свідченням чому – збірник його думок.

Час від часу герцог Веллінґтон влаштовував військам огляд. Людовік XVIII щодня по обіді виїжджав у запряженій шестериком кареті і катався вулицями Гента, як робив це і в Парижі; при ньому були камер-юнкер та охорона. Якщо йому траплялося зустріти герцога Веллінґтона, він легенько кивав йому з поблажливим виглядом.

Людовік XVIII ніколи не забував про свою спадкову вищість; він скрізь був королем, як Господь скрізь Господь, у яслах чи в храмі, на золотому вівтарі чи на вівтарі з глини. Знегоди не змусили його піти на жодну, навіть найменшу поступку; що більше принижувала його доля, то вище він підносив голову; за царський вінець правило йому його ім’я; здавалося, він говорив: «Ви можете вбити мене, але вам не під силу вбити сторіччя, що стоять за мною». Його не бентежило те, що герб Бурбонів більше не прикрашає дверей Лувру – адже герб цей, як і раніше, залишався славний у всьому світі. Хіба посилав хто-небудь комісарів у різні кінці землі, щоб знищити його? Хіба забули про нього Пондішері в Індії, Ліма і Мехіко в Америці, хіба не зберігають його Схід – Антіохія, Єрусалим, Сен-Жан д’Акр, Каїр, Константинополь, Родос і Морея – і Захід – міські стіни Рима, стелі палаців Казерти і Ескоріала, регенсбурзькі і вестмінстерські склепіння, гербові щити всіх королів? Хіба не вінчає він навіть стрілку компаса, знаменуючи близьке торжество лілій у всіх куточках земної кулі?

Переконаність у величі, стародавності, шляхетності й гідності свого роду надавала Людовіку XVIII справжньої могутності. Важко було заперечувати його верховенство: навіть генерали Бонапарта зізнавалися, що цей немічний старець викликав у них більшу боязкість, ніж страшний володар, що був попереду в сотні битв. Коли в Парижі Людовік XVIII удостоював монархів-переможців честі пообідати за його столом, йому й на думку не спадало пропустити поперед себе королів, чиї солдати розбили табір у дворі Лувру; він поводився з ними як з васалами, які просто виконали свій обов’язок, давши своєму сюзерену людей при зброї. У Європі є тільки одна королівська династія – французька, доля всіх інших нерозривно пов’язана з її долею. Всі монархії – одноденки в порівнянні з родом Гуго Капета, майже всі – його молодші паростки. Наші стародавні правителі були найстарішими королями світу: повалення Капетів відкриває еру вигнання королів.

Що менш доречнішою була ця зарозумілість нащадка Святого Людовіка (що занапастила його спадкоємців) у політичному відношенні, то дужче лестила вона національній гордості: французи з утіхою стежили за тим, як монархи, які, програвши війну, підкорялися одній-єдиній людині, вигравши її, підкоряються стародавності роду.

Непохитна віра Людовіка XVIII у своє походження – ось та сила, що повернула йому скіпетр; саме вона двічі вінчала його голову короною, хоча Європа зовсім не для цього витрачала людські життя і гроші. Вигнанець без армії виграв усі битви, в яких не брав участі. Людовік XVIII являв собою втілення суверенної влади; з його смертю вона зникла з лиця землі.