13
Неї. – Пан герцог Орлеанський. – Маєток Ле Ренсі. – Герцог прямує до Парижа
Все своє життя герцог Орлеанський почував до трону той потяг, який кожна високорідна душа має до влади. Схильність ця прибирає різної подоби залежно від характеру: у людей палких і честолюбних вона безоглядна, неприхована, відверта; у людей зніжених і раболіпних – обачна, потаємна, сором’язлива і підла; перших вона може штовхнути на будь-які злочини, других – на будь-які ниці вчинки. Пан герцог Орлеанський належав до другої категорії честолюбців. Згадайте біографію цього державця, і ви побачите, що ніколи і ні в чому він не йшов до кінця, завжди залишаючи собі лазівку для втечі. Під час Реставрації він лестив двору і протегував лібералам; Неї було прихистком для незадоволених і незадоволення. Тут зітхали, потискали один одному руки, зводячи очі догори, але не промовляли жодного рішучого слова, яке могло б прогнівити вищу владу. Якщо помирав член опозиції, власник Неї посилав на похорон свою карету, проте карета ця була порожня; лівреї відкритий доступ у всі будинки і до всіх могил. Якщо, знаючи, що я в неласці, пан герцог Орлеанський зустрічав мене в Тюїльрі, він старанно вітав усіх, що були від нього по праву руку, тільки б не помітити мене, що залишився зліва. Такі речі впадають в очі і йдуть на користь.
Чи знав пан герцог Орлеанський заздалегідь про липневі ордонанси? Чи повідомила його про них особа, вхожа до пана Уврара? Якої він був про них думки? Чого боявся і на що сподівався? Чи був у нього чіткий план? Діяв пан Лаффіт за його вказівками чи самостійно? Судячи з того, що відомо про характер Луї-Філіпа, можна припустити, що він не ухвалив ніякого рішення і що політична несміливість укупі з природною брехливістю змусили його чекати подальшого розвитку подій, як павук чекає муху, яка рано чи пізно попадеться в його сіті. Він полишив на епоху готувати змову, а сам був змовником лише у мріях, яких, мабуть, побоювався.
Два шляхи відкривалися перед паном герцогом Орлеанським: один, найбільш гідний, полягав у тому, щоб вирушити у Сен-Клу і стати посередником між Карлом X і народом, рятуючи корону першого і свободу другого; інший – у тому, щоб з триколірним прапором напереваги кинутися на барикади й очолити перевлаштування світу. Філіп міг вибирати між репутацією порядної людини і славою людини великої: він визнав за краще вкрасти в короля корону, а в народу свободу. Скориставшись сум’яттям і горем, що панують під час пожежі, шахрай потихеньку тягне з палаючого палацу все найкоштовніше, не звертаючи уваги на крики дитини, чию колиску охопило полум’я.
Від багатої здобичі в цілої зграї псів розгорілися очі: ось тут і спливла на поверхню вся гнилизна минулих правлінь, всі скупники краденого, всі напіврозчавлені погані жаби, які не подихають, хоч скільки б їх топтали, і живуть, вічно плазуючи. Однак саме цих людей розхвалюють нині на всі лади, особливо захоплюючись їх тямущістю! Інакше думав Мільтон, в одному з листів якого є піднесені рядки: «Якщо існує людина, в чию душу Господь уклав пристрасну любов до моральної краси, то людина ця – я. Непоборна сила вабить мене до кожного, хто зневажає лицемірну повагу простолюду, до кожного, хто почуттями, словами і вчинками шанує заповіти вікової мудрості. Ні на небі, ні на землі не знайдеться нікого, хто завадив би мені дивитися на людей, що являють собою взірець порядності й доброчесності, з ніжністю і повагою».
Придворні Карла X ніколи не відзначалися прозорливістю, і їм було невтямки, що відбувається і з ким вони мають справу; можна було викликати пана герцога Орлеанського в Сен-Клу, і тоді, заскочений зненацька, він, можливо, підкорився б королю; можна було захопити його в Неї того самого дня, коли стали відомі ордонанси: ні те, ні інше зроблено не було.
У вівторок, 27 березня, о третій годині ночі Луї-Філіп, отримавши від пані де Бонді повідомлення про останні події, покинув Неї і сховався у притулку, місцезнаходження якого було відоме тільки його рідним. Він однаково побоювався і народного гніву, і капітана гвардії з наказом про арешт. Тому він вирушив у Ле Ренсі, щоб у тамтешній самоті слухати віддалену гарматну канонаду, що долинала з Лувру, подібно до того, як я, прихилившись до дерева, слухав канонаду, що долинала з полів Ватерлоо. Втім, почуття, що хвилювали груди герцога, ймовірно, зовсім не схожі були на ті, що хвилювали мене серед гентських полів.
Я вже сказав, що вранці 30 липня пан Тьєр не застав герцога Орлеанського в Неї; одначе пані герцогиня Орлеанська послала до Його Королівської Високості гінця; цю місію вона поклала на пана графа Анатоля де Монтеск’ю. У Ле Ренсі панові де Монтеск’ю довелося докласти неймовірних зусиль, щоб переконати Луї-Філіпа повернутися в Неї і прийняти там посланців палати депутатів.
Нарешті, зваживши на вмовляння довіреної особи герцогині Орлеанської, Луї-Філіп сів у карету. Пан де Монтеск’ю поскакав попереду; він був помчав щодуху, але, озирнувшись назад, побачив, як карета Його Королівської Високості зупиняється, розвертається і прямує назад у Ле Ренсі. Пан де Монтеск’ю поспішно наздоганяє майбутнього володаря Франції, який поривався, подібно до тих прославлених християн, що колись утікали від нелегких, хоча й почесних єпископських обов’язків, сховатися в пустелі, і благає його не змінювати ухваленого рішення: на жаль, кінець кінцем вірний слуга добився свого.
Увечері 30 липня дванадцять членів палати депутатів, обраних для того, щоб запропонувати герцогові Орлеанському титул королівського намісника, звернулись до нього з листом. Луї-Філіп отримав їхнє послання в Неї, біля воріт парку, прочитав його при світлі смолоскипів і негайно рушив до Парижа в супроводі панів де Бертуа, Емеса та Удара. У петлиці в нього красувалася триколірна кокарда: стара корона чекала на нього в королівській комірчині.