на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



3

Моя брошура «Про Реставрацію і виборну монархію»

Париж, кінець березня 1831

Я був далекий від істини, коли думав, що після закінчення липневих подій заживу спокійно. Повалення трьох монархів змусило мене порозумітися з палатою перів; не міг я обійти мовчанкою і вигнання цих трьох королів із Франції. З другого боку, газети Філіпа запитували мене, чому я відмовляюся служити революції, що освятила принципи, які я відстоював і прославляв: мені довелося взяти слово, щоб розповісти і про загальні істини, і про те, що стосувалося тільки мене. Уривок з невеликої, приреченої на забуття брошури «Про Реставрацію і виборну монархію» продовжить розповідь про мене і мій час:

«Позбавлений теперішнього, живучи лише неясною надією на замогильне майбутнє, я не хочу, щоб мені могли поставити на карб нинішню мовчанку. Я не маю права мовчати, коли Реставрацію, в якій я брав таку гарячу участь, щодня закидають образами і на моїх очах оголошують поза законом. У середні віки в часи великих лих ченця ув’язнювали у вежу, і він сидів там на хлібі й воді ради порятунку народу. У мене є чимало спільного з цим ченцем XII сторіччя; з віконця моєї спокутної в’язниці я звернув до перехожих мою останню проповідь. У цій останній моїй промові, виголошеній у палаті перів, я передбачив: на Липневу монархію чекає вибір між славою і надзвичайними законами; третього не дано; ця монархія жива лише завдяки пресі, але преса ж її і вбиває; якщо вона не завоює славу, її поглине свобода; якщо ж вона здійме руки на цю свободу, її чекає смерть. Гарні ж ми будемо, якщо, піднявшись на барикади і прогнавши трьох королів в ім’я свободи друку, зведемо нові барикади проти цієї свободи! Як же, проте, бути? Хіба зможуть трибунали і закони, навіть діючи спільно, стримати письменників? Новий уряд – дитя, що вміє ходити тільки з чужою допомогою. Отже, всій нації доведеться впасти в дитинство? Але чи не перекине свою колиску це страшне немовля, вигодуване кров’ю перемоги на незліченних бівуаках? Лише старовинний рід, що корінням сягає в минуле, може безстрашно підставляти груди вітрам вільної преси.

Слухаючи нинішніх красномовців, можна подумати, що единбурзькі вигнанці – нікчемні люди у світі і що їхня відсутність серед нас – дрібниця! Нині сучасному бракує тільки минулого – яка дещиця! Неначе кожне попереднє сторіччя не лежить в основі наступного, неначе сьогоднішній день може ширяти в повітрі! Хоч скільки б марнославство наше зневажалося спогадами, хоч скільки б ми замазували герби з ліліями, хоч скільки б оголошували поза законом імена та осіб, ми не можемо не визнати, що без цієї родини, у якої за плечима тисячолітня історія, життя наше помітно спорожніло. Ці люди, що нині здаються такими жалюгідними, своїм падінням похитнули Європу. Якщо тільки події розвиватимуться природним чином і увінчаються тим, чим належить за логікою речей, стане ясно, що разом з Карлом X зреклися престолу представники всіх старовинних династій, великі васали минулого, які підкорялися сюзеренам Капетам.

Ми рухаємося до загальної революції. Якщо суспільство, як і раніше, змінюватиметься, не зустрічаючи перешкод, якщо розум народу, як і раніше, вдосконалюватиметься, а середні класи безперервно поповнюватимуть свою освіту, нації зрівняє загальна свобода; якщо ж суспільство зупиниться у своєму розвитку, нації зрівняє загальне рабство. В освічену добу деспотизм недовговічний, але нещадний, і наслідком його стане тривале розкладання суспільства.

Такі мої переконання, що пояснюють, чому особисто я повинен залишатися вірний тому правлінню, в якому я бачив найкращий захист суспільних свобод і найбільш безпечний спосіб збільшити їхню кількість.

Я зовсім не хочу зажити слави слізного проповідника сентиментальної політики, що просторікує про білий плюмаж Генріха IV та інші вульгарності. Від в’язниці Тампль до Единбурзького замку ви не знайдете роду старовиннішого і нещаснішого, ніж наш королівський рід. Найважчий тягар припав на долю мужньої страждальниці, про яку неможливо згадувати без болю; величне її довготерпіння увійшло в історію революції. Проте страждають не лише королі: Провидіння посилає випробування кожному, кому забажає; випробування ці короткі, бо життя швидкоплинне, і не їм змінити долі народів.

Мені кажуть, що вигнання королівського роду з меж Франції є необхідний наслідок повалення цього роду з престолу, – хай так, але це не змусить мене змінити переконання. Марно почав би я шукати собі місце серед людей, що пов’язали свою долю з нинішньою владою.

Є люди, які склали присягу Єдиній і Неподільній Республіці, Директорії в особі п’яти чоловік, Консульству в особі трьох, Імперії, втіленій в одній людині, Людовіку XVIII під час першої Реставрації, наполеонівському Додатковому акту, Людовіку XVIII та Карлу X під час другої Реставрації, і при цьому ще знаходять, щ'o скласти Луї-Філіпу: я не такий багатий.

Є люди, які в липні кидалися словами на Гревській площі, немов ті римські пастухи, що грають у чіт і лишку серед руїн: люди ці обзивають дурнями і недоумками всіх, хто не зводить політику до особистої користі: я – дурень і недоумок.

Є люди боязливі, вони охоче не стали б присягати, але їм здавалося, що, не пробелькотівши присягу, вони позбудуться життя разом зі своїми дідами, онуками і взагалі всіма власниками: я ще не зазнав недуги, на яку страждають вони; я почекаю, а якщо лихо спіткає й мене, вживу своїх заходів.

Є імперські вельможі, пов’язані зі своїми пенсіями нерозривними узами; в їхніх очах пенсія священна, чия б рука її не відлічувала; вона безстрокова, подібно до священства чи шлюбу; жоден обранець пенсії не може знести розлуки з нею: раніше пенсії виплачувала скарбниця, та сама скарбниця виплачує їх і тепер; щодо мене, то я звик розлучатися з Фортуною; я надто старий і покидаю її, щоб вона не кинула мене першою.

Є знатні служителі трону й вівтаря, які не зрадили ордонансів, – зовсім ні! – проте їх обурив брак завзяття під час втілення цих ордонансів у життя; розгнівані невдачами деспотичної влади, вони заходилися ублажати іншого повелителя: я не здатний розділити ні їхнє обурення, ні їхні турботи.

Є тверезо мислячі люди, які зрадили просто ради того, щоб зрадити, які, обстоюючи право, поступаються силі; вони оплакують бідолаху Карла X, якого самі розбестили своїми порадами, а потім занапастили своєю присягою; проте якщо коли-небудь він чи його нащадки повернуть собі корону, ці ж люди метатимуть грім і блискавки, відстоюючи законну монархію: що до мене, то я вірний старій монархії до смерті і йду за її похоронною процесією, немов собака бідняка.

Нарешті, є вірнопіддані кавалери, що роздобули індульгенцію на зраду; що до мене, то я такої не маю в своєму розпорядженні.

Я служив можливій Реставрації, Реставрації, невід’ємній від різних свобод. Реставрація зненавиділа мене; вона впала: я повинен розділити її долю. Невже я присвячу ті кілька років, що мені залишилося жити на світі, служінню новій владі й уподібнюся до шлейфів дамських суконь, на які наступає кожен, кому не ліньки? Ставши на чолі молоді, я мав би підозрілий вигляд; плентатися у неї у хвості мені не личить. Я знаю, що як і раніше здатний на багато звершень; краще, ніж будь-коли, я розумію свою добу; ясніше, ніж будь-хто, я розпізнаю майбутнє; але доля моя вирішена: політик зобов’язаний іти з життя вчасно.

‹Вихід з друку 20 квітня 1831 року книги «Історичні дослідження»›


2 ‹…› Розгром архієпископства | Замогильні записки | Париж, травень 1831 року