12

Я був увесь на голках. Ми вже мали сідати в автобус, щоб не запізнитися на прем’єру, але з Широкиного досі не повернулися Єгер із Сіроманцем. Хлопці, які були там, заспокоювали мене, казали, що бачили їх у доброму гуморі, але серце моє було не на місці. Я бачив таке не раз, коли ти в доброму гуморі, жартуєш, смієшся, а за мить тебе вже немає. До того ж ні Єгер, ні Сіроманець не виходили на зв’язок. Якби все було добре, то хто-хто, а вони не могли запізнитися на виставу, знаючи, яка це подія для мене.

Нас зібралося біля автобуса, як я й передбачав, чоловік двадцять, хлопці спокійненько собі гомоніли-курили, а я позирав на годинник, не знаходячи собі місця, і просив водія:

– Ще хвильку! Ще дві хвилинки і їдемо.

До мене підійшов з диктофоном усюдисущий кореспондент нашої полкової газети Оберіг і – знайшов коли! – почав щось розпитувати. Думками я був так далеко, що не розумів, про що він говорить, але з поваги до Оберега чемно кивав головою. Йому, власне, цього було більш ніж достатньо, бо Оберіг завжди компонував інтерв’ю не з того, що хтось там йому напатякає, а так, як воно має бути. Диктофон Оберіг носив для солідності, як атрибут своєї професії.

– Ти ж казав, ще квіти треба купити! – підганяв водій.

– Зараз, зараз… Хлопці, сідаємо!

Я останнім ускочив в автобус. Замість Єгеря і Сіроманця на мене сумно дивилися два козаки, яких я намалював на воротях нашої бази.

Ми їхали добре знайомою дорогою, та я не бачив ні смарагдових полів, ні синього неба, ні білих хмар, що пропливали по ньому. Я ревно молився, як не молився ще ніколи в житті, за своїх найвірніших друзів, які, хай би й каміння з неба, не могли не приїхати на мою виставу. Так, саме мою виставу. Я присягнувся Богові, що коли Єгер із Сіроманцем будуть живі, то я… Господи, що я пообіцяв Тобі?

– Квіти! – водій, спасибі йому, зупинився перед Театральною площею біля квіткової крамнички, бо я б уже забув.

Я вискочив з автобуса, забіг до крамнички і взяв три букети білих троянд для Прісеньки, Евжені і Мотрі та два букети червоних для Фени Степанівни і Аграфени Семенівни. Потім ще попросив один букет для Шельменка і чотири червоні троянди окремо – по одній для Кирила Петровича Шпака, Тимофія Кіндратовича Лопуцьковського, Осипа Прокоповича Опецьковського та капітана Івана Семеновича Скворцова. Добре, що мене проконсультувала в цьому питанні Ангел, коли наступного дня після посиденьок у шинку я пояснив їй, чому цікавлюся дійовими особами п’єси. Інакше я тут не розібрався б ніколи, та ще й у такому стані, який був написаний на моєму обличчі, бо квітникарка раптом сказала:

– Єслі ви на похор-р-рон, то нада брать пар-р-р-ноє чісло.

Не сказала, а каркнула, та я вже вискочив із крамнички з оберемком квітів і щодуху подався до театру, де біля колон на мене організовано чекали азовці. Окрім них, моїх рідних азовців, біля входу до театру не було ні душі, бо годинник уже показував чверть на восьму, минуло вже п’ятнадцять хвилин, як почалася вистава, і я навіть не знав, як тепер бути, чи дозволять нам зайти до зали чи ні, та раптом побачив ще одну надзвичайно важливу дійову особу. На вході до театру вигулькнув не хто інший, як сам Григорій Олександрович Чекаленко, і замахав до мене обома руками:

– Бистрєй! Швидше, швидше! – двомовно загукав він, звільняючи нам прохід.

Ми гусаком повз колони дружно рушили вперед, перейшли вестибюль, а потім нагинці, наче під обстрілом, наче на дискотеці, посунули до зали, всі з автоматами, лише Єрмолай з пудовим ПК, і тут зрозуміли, що вистава ще не почалася, тут ще тільки згасало світло. Я здогадався, що це Чекаленко затримав початок вистави заради нас, він був певен, що я прийду з хлопцями на прем’єру, і затримав спектакль, хоч у залі було повно глядачів, але це були наші люди – вата на українські вистави не ходить, і, коли ми тільки-но почали просочуватися крізь темінь до двох перших рядів, ця зала раптом підвелася і вибухнула оплесками. Ми ще нижче понахиляли голови, ми знали, що це маріупольці так зустрічають нас, азовців, вони нарешті зрозуміли, чому виникла затримка, й вітали нас стоячи доти, поки не піднялася завіса.

Але, сказати по правді, я не міг стежити за подіями на сцені чи за грою акторів. Даруйте мені, панове артисти, пробачте мої милі Прісенько, Евжені і Мотре, вибачай і ти, мій друже Шельменку, як і ви, шановний Григорію Олександровичу, але чи міг я зосередитися на виставі, якщо не знав, де поділися мої найвірніші друзі?

Я тримав телефон у руці, не вимикав його, як годиться в театрі, а тільки заглушив звук і чекав, що мобільний ось-ось засвітиться.

Під час антракту знов по кілька разів набрав Єгеря і Сіроманця. Поза межами. Мене тягли до буфету, де наших хлопців частували коньяком і кавою, та я нічого не чув, не розумів, чому людям так весело, чому вони сміються.

Після антракту сміх так само прокочувався і глядацькою залою, в цій п’єсі справді було з чого пореготати, але ці смішки мене дратували, нерви натяглися до краю. Я не чув, коли Евжені зривалася на французьку, мені здавалося, що вона просто лепече нісенітниці, а сам Шельменко мав вигляд блазня, не більше. Зрештою всі вони, включно з панночкою Прісенькою і покоївкою Мотрею, були звироднілими хохлами, які розігрували чисто малоросійський водевіль, глузуючи із самих себе. Мені стократ було б цікавіше дивитися, як мисливець-невдаха Єгер полює на зайця на блокпості, чи слухати, як Сіроманець розмовляє по телефону з ненею.

Лише повага до Чекаленка, який прислухався до моєї поради й поставив п’єсу українського автора в театрі російської драми, повага до хлопців, котрих я привіз на прем’єру, не дозволяли мені тихенько підвестися й вислизнути з цього балагану. Вислизнути і хоч пішки, хоч як, податися на базу чи й у саме Широкине, щоб швидше дізнатися, що там сталося.

Я те й роблю, що мимоволі поглядаю на бічні двері, над якими на тьмяно-червоному плафоні написано «Вихід», і раптом бачу, як у ті двері просуваються дві мармизи – спершу одна, потім друга, вони нахильці сунуться до нашого першого ряду, перша мармиза, нагнувшись, ступає м’якою котячою ходою, а друга теж нагнулася, але чалапає, як ведмідь у малинник. На радощах серце моє ледве не вискочило з грудей, бо я відразу впізнав Єгеря і Сіроманця, котрі тінями прошмигнули до першого ряду, де ще були вільні місця для таких віп-персон, як мої вірні друзяки чи, вже можна сказати, рідні брати.

Вони, песиголовці, займають два крайніх крісла чимдалі від мене, наче бояться, що я їм затоплю з лівої, ніби забули, що лівицю мою покусали бджоли, вони, шкідливі коти, знають, чиє сало з’їли, і тому навіть не глянули в мій бік, вони відразу втупилися в сцену, і от дивина – Єгер із Сіроманцем, на відміну від мене, миттю в’їхали в розвиток подій, вони відразу почали реготати разом з усіма глядачами чи, може, й голосніше за всіх, вони, досвідчені жеребці, з першого погляду оцінили Прісеньку, Евжені і Мотрю, вони наскрізь побачили Шпака і капітана Скворцова, Лопуцьковського й Опецьковського, вони, пройди, як ніхто, розуміли цього брехуна Шельменка і після кожного його монологу першими зривалися на оплески, а вже за ними аплодувала вся зала.

А друга дивина та, що з ними і я раптом почав усе розуміти, наче мені розвиднилося в очах, і не такою дурною вже видавалася ця вистава – навпаки, я побачив у ній глибокий підтекст, адже поміщик Шпак не хотів віддавати свою дочку за кацапа Скворцова, та й за поляка Лопуцьковського не хотів, важко сказати, чого він хотів, та цікаво те, що всі ці малороси вже не видавалися мені такими закінченими придурками, як раніше, я побачив у них покручених злою долею людей, для яких ще не все втрачено. Мине трохи більше ста років – і їхні праправнуки розпочнуть національну революцію, підуть лити кров за Українську Народну Республіку, а ще через сторіччя праправнуки тих праправнуків розпочнуть Революцію Гідності. Так що браво вам, дорога моя Прісенько, можливо, навіть моя пра-пра-пра-прабабусе, браво тобі, мій пра-пра-пра-прадіде Шельменку, і всім вам, мої дорогі та покручені злою долею пращури, респект, bravissimо, мені вас, дорогі мої, дуже жаль, шкода усіх разом і кожного зокрема, такий невимовний жаль ще огортає душу моєму другові Андрію Штепі, коли він жаліє весь світ, і я боюся, що моєю щокою зараз змійкою поповзе сльоза.

Тому я переводжу погляд зі сцени на двох віп-персон, що сидять у першому ряду на крайніх кріслах, я милуюся на ці два бородаті профілі – один тонкий, а другий трохи ведмежий, і такі вони мені любі, що я на якийсь час забуваю про виставу, а коли знову в’їжджаю на сцену, то бачу, що там усе йде до завершення – Прісенька Шпак виходить заміж за капітана Скворцова, завдяки цьому крутієві Шельменку неймовірно вродлива шпачиха одружується із обстріпаним скворцом, і вже починається весілля, яке, дідько його візьми, підносить мені ще одну несподіванку. На сцену раптом випливає зграйка німф, красивих, дуже красивих дівчат у вишиванках і плахтах, у віночках та червоних чобітках, які облягають стрункі, апетитні ніжки, та замість того, щоб нарешті полегшено перевести подих і милуватися цими красунями, мені навідліг б’є у голову думка:

«А квіти!!!»

Навіть моя кохана Ангел не передбачила, що на сцену ще може вийти ціла зграйка німф-танцівниць, адже їх не зазначив серед дійових осіб навіть світлої пам’яті Григорій Квітка-Основ’яненко. Квітка… Квітка… Мені негайно треба бігти по квіти для цих красунь; поки вони дотанцюють, поки в залі вируватимуть овації, поки актори розкланяються – я встигну.

Нагинці, майже поповзом, майже по-пластунському я вислизаю із зали, а далі біжу як навіжений через коридор, через вестибюль до центрального виходу, вискакую надвір, східцями стрибаю між колон і раптом, вражений, зупиняюся й поволі, дуже поволі повертаю голову назад.

Я закляк, я остовпів, я закам’янів. Переді мною стояла Вона.

Стояла, як і я, закам’яніла, дивлячись на мене ледве помітними виїмками очей. У неї не було ні носа, ні рота, нічого у неї не було, крім грудей та рук, складених унизу живота. Але я ніколи не скажу словами, що я тоді відчував і що думав. Тепер мені стало зрозуміло, де пропадали ці чорти – Єгер із Сіроманцем, – вони, знаючи про мій рішенець забрати скіф’янку з-під обстрілів, десь домовилися за КамАЗа, попросили ще хлопців, щоб допомогли їм висадити її на кузов, а потім зсадити біля театру, і трохи не встигли зробити це до початку вистави.

Так воно було чи не так, але мені ввижалося, що вона прийшла сюди сама, я все ще не вірив своїм очам і підійшов до неї. Зайшов зі спини й побачив три зарубини від осколків, призначених для мене. Я провів по них пучками пальців. Потім зайшов спереду і несміло, дуже несміло, торкнувся долонею її живота. Він був теплий.

Тисячолітня праматір тримала обома руками свого живота, в якому теплилося життя. Життя, життя…