Епілог

Ми зібралися на перепоховання Аксьона біля Хоми у Маневичах на Волині. Якщо друзі-нерозлийвода, то й на тому світі нерозлийвода.

У небі світить велике сонце. Я тримаю урну із прахом Аксьона, яка схожа на кубок чемпіонату світу з футболу. Для неї у могилі Хоми вже вирите місце.

Почесну варту очолює сам міністр оборони Гризло. Молодий, він ще трохи соромиться генеральських погонів. Можливо, тому, що такі погони могли б бути і на плечах Аксьона й Хоми. Але їм вони вже не потрібні.

У почесній варті стоять голова СБУ Єгер, міністр будівництва та промисловості Сіроманець, інші достойні міністри, такі як Єрмолай, Солдат, Змій, Буба, Мосе, Танцюрист, Сократ, Вечір… Обличчя у всіх суворі, лише коли Гризло починає свою жалобну промову і каже, що Хома та Аксьон були серед нас наймолодшими і найкращими, міністр економіки та фінансів Андрій Штепа змахує непрохану сльозу, що змійкою сповзає по його щоці.

Я думаю, що це дуже добре, коли міністр економіки та фінансів такий добросердий. Навіть гроші на пам’ятник хлопцям Штепа виділив не з державного бюджету, а з власної кишені, хоча свій бізнес він, ставши міністром, продав. Продав навіть олійню у Липовці, яку мав за межами Черкаської області. До речі, проект пам’ятника я робив сам особисто. Вирішив не карбувати на камені біля портретів ніяких зірок (ми домоглися, щоб Хома з Аксьоном посмертно отримали звання Героїв), а вирізьбив хлопцям футбольний м’яч. І тільки ми, азовці, втаємничені у заповіти наших предків-укрів, бачимо у формі і рунах цієї кулі-м’яча не що інше, як Чорне Сонце. Сонце, яке не спалило нам душі, а, пов’язавши променем-пуповиною з предками, живило нас вірою, силою і любов’ю.

На перепоховання приїхав з війни і Маестро. Він тепер воює на території колишньої Російської Федерації. Піднялися на боротьбу за незалежність Татарстан, Бурятія, Мордва, чудь, весь, меря… І хоча в Росії уже новий демократичний президент Пупкін, він з останніх сил намагається придушити визвольні рухи, оскільки цього вимагають 85 % московитів. До речі, вони тепер і волзьких татар, і мордву, і чудь, і весь, і мерю називають бандерівцями.

Маестро привітався з нами за давнім азовським звичаєм, як гладіатор, – ми досі так вітаємося між собою, стискаючи правицею руку побратима біля ліктя і торкаючись один одного правою щокою. Маестро став сивий, як голуб, але очі його вже не такі сумні. Новий шрам на вилиці навіть робить його обличчя усміхненим. Ми просили Маестро повернутися в Україну, пропонували йому місце генерального прокурора чи пост міністра закордонних справ, адже Маестро повоював у багатьох країнах, але він не захотів і слухати. «Хлопці, – сказав Маестро, – моє місце там, бо ви ж, старі лиси, знаєте, що, окрім воювати, я більше нічого не вмію робити».

«Добре, – сказав я, – тоді на Генеральну прокуратуру посадимо Негідника. Немає на світі поряднішого і справедливішого хлопця за нього. А міністром закордонних справ буде Буба. У нього борода довша, ніж у Фіделя Кастро та аятоли Хоймені, разом узятих. Вона вже на Майдані виросла в Буби до пупа».

Після Гризла говорить однокурсник Хоми Сократ, і я чую, як в урні, котру я мимоволі притиснув до грудей, б’ється Аксьонове серце. Сократ був поруч із хлопцями, коли Хома впав на гранату.

Потім ми опускаємо урну з прахом Аксьона в домівку Хоми. «Іди, брате, – кажу йому так, щоб, окрім нього, більше ніхто не чув. – Вам буде добре удвох».

Лунають прощальні сальви, люди – а їх зібралося море – вигукують «Герої не вмирають!», «Слава Україні!», «Героям слава!»

І від того, що герої не вмирають, Андрій Штепа до крові закушує нижню губу.

На пам’ятнику викарбувані не позивні, а справжні імена: там позивні хлопцям уже не потрібні.