1

Ще вчора я почувався найщасливішою людиною в світі, і, коли теплого вересневого вечора ми з однокурсниками сиділи довкола багаття на картоплищі (навчальний рік почався з трудового семестру в колгоспі), вдихали гіркувато-солодкий дим, що пах печеною картоплею і бабиним літом, я раптом відчув себе на сьомому небі і чи не вперше в житті отак і подумав: «Я щасливий». Той вечір запам’ятався мені кожною павутинкою, яка літала в повітрі і ясотіла у світлі призахідного сонця, пригадую ще, як десь у бур’янах пискнула пташка, тоненько так, наче миша, і хтось запитав: «Що це воно озвалося?», а я відразу впізнав сойчин голос. «Це сойка», – сказав я, і тоді чомусь добре так стало на душі – від того, що дим над багаттям мені такий любий і що я знаю, як зветься та пташка. Це так завжди: коли все в тебе гаразд, то здається, що ти щасливий від кожної дрібнички. Насправді ж мою душевну злагоду гріли значно серйозніші обставини: я вже студент другого курсу, живу у великому красивому місті, маю щирих друзів, а до всього ще й… Ну, та про любов потім. Словом, усе ще попереду, те все – тільки хороше, бо ж ніхто не загадує наперед собі лиха, а якщо якась біда й нависає хмариною над тобою, то лелієш сподіванку, що пройде вона стороною, як отой дощик у стародавній пісні наших пращурів-язичників.

Хмарина нависла наді мною ясної, погожої днини, власне, сталося все ввечері, але гранату ми знайшли вдень, і тоді мені й на думку на спало, що ця іржава залізяка, не вибухаючи, може накоїти стільки лиха. А втім, у всьому винен я сам, бо, як сказав би мій батько, вимахав вище конопель, а в голові джмелі, тож нічого нарікати на якусь там гранату, тим паче що й граната, коли вже покласти руку на серце, трапилася нам така собі – звичайна протипіхотна лимонка завбільшки з чималу картоплину. Але ж, проклятуще, ніби для того й лежало в землі стільки років, щоб діждати мене в цих краях, нагло вигулькнути на білий світ і пустити все шкереберть. Усе! Бо якщо мене виженуть з університету, тоді прощай і велике красиве місто, і друзі прощайте, і ти, любове моя, прощавай назавжди. А вигнати, мабуть, таки виженуть.

Геннадій Петрович Кудрицький, викладач зарубіжної літератури, який керував нами в колгоспі, підбіг до мене відразу після тієї оказії й проказав незворушним, добре поставленим голосом: «Це політична акція! Саботаж! Він вам так не минеться!» Щоправда, я не вірив у його незворушність: мачини поту на передчасних залисинах Геннадія Петровича (він рік чи два тому тільки-но закінчив аспірантуру), і грудочки землі, що поналипали до його гладенько виголених щік, як черепашки до втопленого, і міцно зціплені зуби, які не розтулялися навіть тоді, коли він говорив, – усе виказувало в ньому не те що хвилювання, а якийсь несамовитий страх, і той страх передався й мені – раптом я зрозумів, що сталося щось невиправне.

«Вам не місце в університеті», – сказав Геннадій Петрович, повернувся й пішов геть, даючи знати втягнутою межи плечі потилицею, що на цьому суді другу сторону не буде й вислухано.

Я розгублено дивився на співчутливо-зухвалі обличчя однокурсників (декому з них та витівка теж нагнала доброго ляку), і мені себе не було жаль анітрішечки. Насамперед я подумав про маму, яка не поминала жодної людини, щоб не похвалитися мною, і про батька, котрий віднедавна почав учащати до буфету, щоб встромити в чоловічу балачку: «А от мій Андрюша», хоча сільські дядьки й не люблять, коли хтось вихваляється своїми дітьми (тоді так ненароком виходить, ніби їхні гірші – а хто ж би таке терпів?).

Ну та не знаю, як там в інших, а для моїх батька-матері більшого горя й не вигадаєш, як оце виключити мене з університету. Та й не тільки вони – від цього постраждав би увесь наш рід, бо не знаю, чи є ще де в світі така рідня, як наша: кожне готове одне за одного виколоти собі око.

Оце, приміром, вдадуться моїй мамі пухкенькі вареники, то вона обходить з макітрою всіх своїх сестер і братів. А хіба не було такого, що батько заколов на Великдень кабанчика й на вишкварки зійшлося стільки родичів, що довелося ще й прикупити м’ясця в сусіди. Чи взяти хоча б дядька Гордія, чоловіка тітки Марії – материної сестри: він же як знайшов був у райцентрівській чайній окуляри в позолоченій оправі, то не начепив одразу на себе, а зібрав усіх родичів, щоб по черзі приміряли й гуртом вирішили, кому вони найбільше личать. Окуляри були таки славненькі, хоча й з товстуватими лінзами, і всяк тоді казав, що в них і голку б знайшов у копиці сіна, ну й видно ж, ну й ви-и-ид-но! І щоб нікого не брали завидки, вирішили миром послати їх дядькові Якову, маминому братові, який жив у місті, – воно ж городському найдужче пасує. «А нам, сільським, як корові сідло», – казала тітка Марія, змереживши на лиці кисленьку, винувату посмішку.

Дядько Яків споконвіку мав стопроцентний зір, але ревно дякував усім за такий інтелігентний дарунок й у відповідь надіслав кожному по банці оселедців.

Я не випадково згадав дядька Якова в ту нещасну хвилину, адже йому, як нікому, завдячував своїм вступом до університету. Приїхав я до міста з велетенським «чамайданом», у якому ще мій дід возив на Урал сушку, а тепер ця скриня була напхана всякими підручниками, починаючи від п’ятого класу, оскільки я ще не знав, у яку науку податися. Тобто я мав на прикметі одну професію, проте чутки доходили й до нашої Больбівки, що там такий конкурс – не проб’єшся. Треба продати не одну корову, щоб його перескочити. Конкурс, щоправда, навряд чи мене зупинив би, але розраяв дядько Яків. Тут, забігаючи наперед, скажу, що він на час моїх вступних іспитів узяв відпустку і пізніше, коли матуся обережненько запитала в нього: «Ти ж, Якове, мабуть, чимало там розтринькав на Андрюшу, кажи, не соромся, у нас гроші є», – то дядько лише хитро всміхнувся й сказав: «Та нічого, Катю, я не розтринькав, ото лиш уграв відпустку та ще, правда, зносив за місяць новенькі модельні туфлі, бо попобігати таки довелось». Справді, усі ті дні дядько майже не присідав, од нього вечорами тоненько пахло коньяком, і я лише дивувався, як це тітка Шура, жінка його, терпить отаке; видно, дядько і їй прищепив благодатне почуття любові до свого роду, принаймні моя мама і тітка Марія досі не можуть нахвалитися невісткою: і як вона чистенько пере, і як їсти варить, і блощиць у хаті немає, і як… А сама ж городська, а бач, бач? Я ж собі нищечком здогадуюся, що головне і не в тому, як тітка Шура пере чи там їсти варить, головне те, що вона не цурається нашого роду.

Так от, розраяв мене дядько Яків. Ми сиділи в парку перед університетом і вирішували, куди мені подавати документи. Дядько сказав, що з такими плюсами, як у його племінника, – срібна медаль, селянське походження – зелена вулиця куди завгодно. Тоді я й натякнув, що непогано було б вступити на юридичний, все-таки це… Я не міг до пуття пояснити, чому хочу на юридичний, і завів мову про конкурс.

– А по скільки там? – спитав дядько.

– Та вже десь по вісімнадцять душ.

– Як по вісімнадцять?

– На кожне місце.

– Ох розтуди його мать! – Руді волохаті дядькові брови (у нашому роду в усіх руді й волохаті брови) ураз настовбурчились – от-от вкусять.

– Та ну його, – сказав я, гадаючи, що такий шалений конкурс перелякав дядька Якова. – Он на мехмат по півтори душі. А я ж на районній олімпіаді з математики…

Але дядько мене не слухав.

– Бач, стерво, – тихо сказав сам до себе. – Ще молоко на губах не обсохло, а вже зібралося судить. Подавай йому хоч і батька рідного, аби лиш судить. Діла-а-а… Тьху! – він плюнув сухими губами і так крутнув головою, аж у шиї хруснуло.

– Та ну його, – сказав я ще раз, уже й не радий, що заїкнувся про юридичний. – Он…

– Е ні, не «ну», – дядько схопився з лави і посварився на мене пальцем. – Не «ну»! Ти тіки подумай, Андрюшо, це що ж виходить: людей, які хочуть судить, уже більше за вурків?

– Чого там… – Я зиркнув по боках і відчув, як зацвітають мої щоки, бо абітурієнти, що сиділи на сусідніх лавах, повідривалися од книжок і витріщилися на нас. Та дядько, здавалося, навмисне вигукував ще голосніше, щоб усі чули і мотали на вус, поки не пізно:

– Як чого? Якщо вас там треба по одному на місце, а злізлося по вісімнадцять штук, – він уже перейшов на штуки, – то виходить, мусимо розводити вурків, щоб усім хватило, га? Чи як по-твоєму? Мусимо занести їх у Червону книгу, бо вам, бач, немає кого ловить, судить, садить?

– Та дя… Не хо’ я ні на який юридичний.

– А хіба я що кажу? – здивувався дядько. – Ясно, що ти не хочеш, так то ж ти, ти ж нашого роду! А з іншими що робити, питається? Та моя б воля, то взяв би лозину… – Він сіконув «лозиною» повітря і, підсмикнувши на колінах холоші, сів. Довго мовчав і лиш посапував так, мовби оце не говорив, а почастував березовою кашею вісімнадцять «штук».

Я притих і собі, боявся вже й натякати про якусь іншу професію, хтозна, якої думки про неї мій дорогий дядечко (може, знов попре таку арифметику, що хай йому трясця), але зрештою він почав сам:

– Мехмат не для тебе, – загнув на руці палець. – Там посидючості треба. А в тебе в голові…

– Джмелі, – підказав я батьковим словом, щоб трохи розвеселити дядька Якова, але він знову скипів:

– Що? Які джмелики? Та в нашому роду нікого не було ні з якими джмеликами. Боже збав! Просто ти той… Ну, як би тобі сказати… Словом, біологічний теж не для тебе, бо це для дівчат, пойняв? А ти ж таки козак.

Отак він позагинав усі пальці на обох руках, і виходило, що нічого путнього для мене й не вибереш – такий розумний удався.

– Я знаю, що тобі треба, Андрюшо, – врешті проказав дядько замислено. – Недавно трапився мені на очі лист – отой, що ти прислав його, ще як був маленький, – і пойняв, хто з тебе вийде. – Він значуще притих і задивився на білочку, що причаїлася на гілці над нашими головами і, здавалось, дослухалася дядькової балачки. – Авжеж, там з тебе зроблять людину. А тим більше… – і тут дядько Яків сказав таке, що я відразу збагнув, чому він так присікувався до всіх факультетів, аж поки не дійшов до цього: – Тим більше що нас там підстрахують. – Він так і сказав: «нас», наче вступали ми вдвох.

– Як підстрахують?

– Є один чоловік. Доцент. Я йому «Жигуля» рихтував, то ми так зійшлися, знаєш, що куди там. Ти, каже, Яшо, не «викай» мені, бо ми одногодки.

– А на якому він фа-фа-фак?… – Я аж похлинувся, так мені радісно стало – не за себе, а за дядька, що він душа в душу з живим доцентом (тоді я ще не знав, що це таке, але чув, ніби бабі Костисі зір повернув доцент, а вона ж не бачила років із шістдесят після того, як брат ще в дитинстві попав їй в око вишневою кісточкою). І от виходить, що мій дядько з доцентом запанібрата, виходить, і він тут у місті не п’яте колесо до воза. Аж не вірилося, що це той самий дядько Яків, з яким ми колись гасали бричкою по селі, і якби не та бричка, то хтозна, чи й спізнався б він з отим-то доцентом.

Я тоді ще тільки-но перейшов до другого класу, а дядько Яків саме прийшов з армії і ще не надумав, до чого докласти рук, хоча свербіли вони йому дуже. Ми подружились одразу, та й до армії дядько не поминав мене увагою («А пам’ятаєш, Андрюшо, як мати твоя попросила, щоб я тебе поглядів, а я вкинув тебе до кролів у яму, аби ніде не дівся, а сам пішов на ставок купатися, а кролі підмочили тобі шапку – і чого ти у шапці влітку ходив?»), скрізь бували разом, і всі дівчата, щоб підлизатися до дядька, казали: «Ой який гарнюсінький племінник у тебе, Яшо!» Хоча який там у біса гарнюсінький – мале, руде, а ластовиння – як зірок у небі.

Може, солдатик був би й оженився відразу, але сестра, тітка ж Марія, привела до хати приймака, дядька Гордія, що агрономував у колгоспі, однак ще не встиг побудуватися. То куди там ще і Якову було вести жінку. Тільки й того, що моргав до дівчат, а особливої надії не подавав нікому. Я можу лише здогадуватися, що дядько накинув був оком на бібліотекарку Люду, бо одного разу… Одного разу агроном приїхав додому на обід бричкою і після борщу та пампушок з часником приліг, щоб сало зав’язалося, а дядько Яків тим часом ухопив державний транспорт, посадив і мене коло себе й так замахнувся батогом на жеребця Дицибала, що наша бричка полетіла над селом десь аж у хмарах. Мені забило дух, я боявся й рота розкрити і нишком, завмерши од захвату, дивився на свого всемогутнього дядька Якова, і мені рідна була кожна цяточка на його лиці, мабуть, тоді я вперше відчув, що таке рідний дядько, авжеж, не тоді, коли кролі підмочили мою шапку-вушанку. Бричка не вміщалася на больбівських кривих вуличках, ми трохи не полетіли з греблі в ставок, але й тієї миті я не знав страху і пишався дядьком, пишався тим, як цупко тримає він віжки, як голосно вітається з усіма зустрічними дівчатами по-городському – «здрастє», навіть не дивлячись на дорогу. А біля школи ми зустріли бібліотекарку Люду, і дядько низько опустив голову, почервонів і щось промимрив під ніс, навіть я не розчув, але здогадався, що бібліотекарка для нього не така, як усі. Для мене вона теж була не така, як усі, бо якось бібліотерка Люда на моїх очах упала з велосипеда, плаття її задерлося, і я вгледів таке, чого довго не міг забути.

Однак, як сказав потім дядько Яків, «не довго музика іграла», бо, коли ми повернулися додому, наш коник вороненький у воротях спіткнувся, а спіткнувся тому, що біля двору стояв дядько Гордій, його червоне, підпухле зі сну лице заступило всю хату – через нас він запізнювався на «совіщаніє», і тоді й вибухнула ота чоловіча лайка, після якої дядько Яків зібрав свої речі в солдатську валізу й подався до міста. То була чи не перша тріщина в непробивній цитаделі нашого роду, оскільки після того випадку довгенько не вгавали голосні розмови серед наших родичів, та всі заспокоїлися, коли від дядька Якова надійшов лист, у якому він любенько повідомляв, що влаштувався на завод слюсарем, отримав гуртожиток, словом, живий-здоровий, чого й усім нам бажає. «Ти, Гордію, на мене не сердься, – писав дядько, – за те, що мені таке дурне в голову стукнуло. Чогось було ні сіло ні впало подумав, що отак вік мине, умру, а ні разу в житті й на бричці не покатаюся по-панському».

І дядько Гордій, як читав ті рядки, то раденько так, всепрощаюче, сміявся, закинувши назад голову, і всі сміялися, лиш мені було сумно, що дядько Яків поїхав далеко, десь аж на край світу, і тепер мені немає до кого прихилитися, бо їм усім смішно. Так гірко стало, так гірко, що я вирішив присвятити дядькові Якову поему. Заховався із зошитом у кущі безу і… мабуть, то було натхнення, я ледь устигав слинити хімічного олівця – так швидко народжувалися рядки:

(Тут я і справді повірив, що дядько повертався не зі служби в армії, а з війни, і на очі навернулися сльози. Я тихенько заплакав, і так солодко стало в грудях від того плачу, що я аж заскиглив, але рука натхненно виводила далі.)

Особливо бездоганною видалася мені кінцівка, і я тут-таки вирішив укласти поему в конверт і надіслати тому, кому вона була присвячена.

Мабуть, дядькові недавно потрапив на очі саме цей лист. Пізніше я писав йому лише під диктовку мами: «Картопля цього року вродила, сливок теж рясненько вчепилося, так що приїжджай, Яшо, бо там у вас купувати все треба, а дуже багацько не накупуєшся…» З таких листів навряд чи вгадаєш, до чого лежить моя душа. Однак куди треба вступати з поемою, я теж не міг допетрати і зайшов з іншого боку:

– А на якому він факультеті?

– Хто? – дядько вже думав про щось своє.

– Доцент.

– Яке це має значення? Головне те, що з тебе вийде путній літератор, – нарешті дядько розкрив усі карти. – Думаєш, аби в тебе не варило в голові, то хтось хоч пальцем кивнув би? Чорта лисого! Запам’ятай, Андрюшо, підстраховка потрібна тіки розумним людям, дурному вона не поможе… Екзамен – це таке… Тут і найсвітліша голова може розхвилювацця чи розтиряцця, пойняв? Доцент, – дядько перейшов на шепіт, – доцент так і сказав, що коли він, себто ти, ні бум-бум, то немає чого й рипатися, а якщо ось тут варить, – дядько постукав зігнутим пальцем себе по лобі, – якщо до всього ще й має іскру Божу, то гріх не допомогти.

Матінко ти моя! Іскру Божу… Це ж він побачив її в отій «поемі». Мені зробилося ніяково, щоки защеміли від сорому, і дядько, помітивши, як я малію на очах, спитав:

– Хіба ти не напишеш твір на п’ятірку? Тобі ж тільки один екзамен тре’ пройти, медалістику мій срібний…

– Напишу, – сказав я. – Звичайно, напишу.

І тієї ж миті заприсягнувся собі, що ніколи в світі не підведу свого дядечка, о, зі шкури вилізу, а не підкачаю.

Де ж мені було знати, що коли другий курс ми розпочнемо з виїзду на роботу в колгосп, із-під землі вистромить свого паскудного носа граната, щоб занапастити стільки надій.