2

Якось по-дурному все воно вийшло. Не думав і не гадав, що граюся з вогнем, та й сталося це так блискавично, що де там було роздумувати.

Цілісінький день я поглядав на сонце – наче якого благословення, ждав сьомої години вечора, – о сьомій мав зустрітися з Юлькою. Геннадій Петрович, який потім охрестить мене політичним диверсантом, саботажником і несусвітним ледащом, звичайно ж, не здогадувався, що кошики з картоплею (її ми зносили в кагати) здавалися мені пір’їнками, а монотонне гудіння сортувальні, що спершу бухкало в скроні, тепер скидалося на лоскітливе стрекотання коника-стрибунця.

Ми цілий день не розгинали спини, ото лиш по обіді зробили вимушену невеличку перерву, коли мій приятель Петя Стоножко зненацька вигукнув:

– Бомба!

Усі подивились на Петю, подивилися без найменшого остраху, так якби він крикнув: «Миша!» (яка іще бомба? – теж мені жарти). А Петя показував припорошеним коротеньким пальцем на конвеєр, де серед сухих грудомах і бараболі просувалася кругленька металева штукенція – просувалася до барабана, така не схожа на скелет із косою, що ніхто не встиг і злякатися, як Петя підскочив до двигуна і зупинив конвеєр.

Лише тоді холодок пробіг за нашими спинами. Ми нарешті зрозуміли, що б воно сталося, аби граната потрапила в барабан, але про це ніхто не обмовився й словом – просто стали колом довкола конвеєра і дивувалися, звідки воно взялося.

– Комбайн вирив… разом з картоплею, – пояснив Петя Стоножко.

– Як же воно не двигнуло?

– Не зачепив гострим.

– Це ж треба…

– Що з ним робити?

– Тре’ покликати… саперів.

– Спокійно, спокійно, – проказав Геннадій Петрович незворушним, як у мінера, голосом. – Зараз ми її приберемо, зараз. Покличте Кирила Гнатовича.

Дід Кирило, який сторожував кагати і запускав мотора, жив тут-таки, у полі, у хатці на курячих лапках. За хвилину старий уже стояв біля конвеєра і чухав налисо обстрижену голову (він мало не щодня совав комусь із нас машинку-нулівку й просив: «Підправ-но, синашу, бо вже за комір лізе»).

– Го! – сказав дід Кирило. – Оце так рахуба, го.

– Куди б його прибрати? – спитав Геннадій Петрович.

– Го! – сказав дід Кирило. – Оце так чортовиння, го.

– Нам же працювати треба.

– Протипіхотна, го.

– До вечора ще далеко. Робота ж стоїть, – непокоївся Геннадій Петрович.

– А ми її отако-го, сучку, – сказав дід Кирило, нагнувся і спокійненько взяв лимонку. – Нехай у мене в шопі полежить. – Він говорив так раденько, тільки й того, що не додав: «Пригодиться».

– Обережно, – сказав Геннадій Петрович, примруживши очі.

– А чого з нею панькатися, я ж її не у вогонь, а в шопу, го.

Дід поплентав до своєї сторожки такий задоволений, що я був певен: зараз витягне з гранати запал і ще десь прилаштує до діла, дивись, чого доброго, зробить гирку до годинника, бо старий механізм виробився і дід причепив до легенької гирки залізне коліщатко.

– До роботи, до роботи ставаймо! – скомандував Геннадій Петрович.

«Ставаймо». А сам не дуже розганяється, новенькі штани зі стрілками так облягають, що, як нахилиться, тріснуть.

– Запустіть мотор. Хто це там вимкнув мотор? – Він сердито глянув на Петю Стоножка, наче той був ще й винен, що зупинив конвеєр.

Схоже було, Геннадій Петрович злився: чи від того, що не здогадався першим вимкнути мотор, чи що побоявся сам узяти гранату – і це всі помітили, але настрій його підупав, шкіра на лиці напнулася, як на бубоні, губи витяглися тоненьким шнурочком і злегка посіпувалися. А може, мені просто так здавалося через те, що я, по правді сказати, не любив Геннадія Петровича, я його не злюбив ще з першої лекції.

Учорашній аспірант, він зайшов до нас в аудиторію наче з обкладинки журналу «Мода», недбало зняв шкіряне пальто (видно, боявся його зоставляти в гардеробі, щоб не вкрали) і недбало кинув на підвіконня – недбало, але так спритно, як це можна зробити лише після копіткого тренування десь поза людським оком, потім, походжаючи по аудиторії, щоб хтось, бува, не подумав, що він зазирає в шпаргалку, став говорити холодним, мов крига, карбованим словом – ті мерзлі слова аж хрустіли в нього на зубах. Я нічого не маю проти шкіряного пальта, бога ради, і сам би таке носив, і мене зовсім не дратує, коли чоловік красиво говорить, однак доймало інше: я водночас бачив двох Геннадіїв Петровичів. Один походжав по аудиторії, недбало склавши на грудях руки, і розповідав про Мопассана («Треба вимовляти Гю де Мопассан, а не Гі, – зауважив Геннадій Петрович. – У нас прижилася неправильна форма, але ж ми з вами філологи»), а другий, його «альтер еґо», стояв біля підвіконня, дивився на першого, схвально киваючи головою, і танув од втіхи. Він, цей другий Геннадій Петрович, – подумки я вже називав його Гю – просто не зводив закоханих очей з першого – цей нехай буде Гі – і лише зрідка крадькома косував на шкіряне пальто.

– Він зайшов до кав’ярні, – переповідав Гі сюжет Мопассанового оповідання, – підкликав гарсона…

На мить Гі замовк і прислухався до тиші, що повисла в аудиторії, мов хрустке простирадло на морозі. Тиша була така бездоганна, що Гю, який стояв біля підвіконня, мало не заплескав у долоні, але вчасно спохопився. Гі облизав тонкі губи й повів далі:

– …підкликав гарсона, замовив склянку пива…

І тут сталося несподіване.

– Кухоль! – пролунало з «камчатки». То подав свій голосочок Семен Ковба, здоровенний, гладкий хлопчина, схожий на доброго лева.

Гі примовк од такого зухвальства. А Гю, так той взагалі отетерів.

– Що ви сказали? – перепитав Гі, обводячи очима «камчатку», щоб розгледіти, хто це там обізвався.

– М-мені здається, що в М-м-мопассана, – Ковба од хвилювання завжди затинався, – в оп-повіданні… Гі… Гю… не склянка, а к-к-к-ухоль…

– Ну, це вам так здається через ваш апетит, – холодно посміхнувся Гі, вочевидь натякаючи на Ковбину круглу пику: мовляв, такому склянки замало.

По аудиторії прокотився легенький смішок. Гю тим часом задоволено потирав долоні, а Гі вже прибрав серйозного вигляду, щоб розповідати далі, як тут і мене чорт смикнув за язик.

– У Мопассана все-таки кухоль, – сказав я.

– Не знаю, яким виданням ви користувалися, молодий чоловіче, – Гі пильно вдивлявся в моє лице, щоб не забути його принаймні до сесії, – я особисто читав цей твір в оригіналі.

Гю захоплено моргав йому: мовляв, давай, давай, бреши далі, і Гі, підбадьорений тим, що так вдало викрутився із пастки цих сисунців, які тільки й норовлять піймати тебе на слові, додав:

– Перекладач має право на вільне тлумачення. Так що прошу не перебивати. – Гі облизав сухі губи й продовжив: – Підкликав гарсона, замовив склянку пива, – він так натиснув на ту бідну склянку, що вона замалим не тріснула.

Гі мене більше не помічав, зате я весь час відчував на собі примружені очі Гю, який на кожній лекції із зарубіжної літератури зирив на мене з кутка і сварився пальцем: ну, постривай, ми ще перевіримо, хто більше знає, я тобі покажу кухля, я тебе носом у нього втовкмачу.

Не хочу брехати, Гі таки добре знав зарубіжку (до круглих дат великих письменників навіть друкував статті в товстих журналах), дехто від нього був ще й у захваті, особливо коли Гі вдавався в подробиці біографій геніальних людей. Дуже славно це в нього виходило – невимушено, наче він ще вчора сидів із Віктором Гюго за кухлем пива, чи то б пак, за склянкою, і бідолаха Гюго скаржився йому на свою дружину: що от, мовляв, сяка-така, накинула оком на Сент-Бева, цього рудого страшка (ні, мені не дошкуляло те, що я теж рудий), ну, та біс із нею, казав Гюго, я її теж уже не люблю, але мені просто прикро, ти мене розумієш, Гю?

А коли, приміром, Гі «доводив до нашого відома», що Поль Верлен втопив себе в абсенті, то Гю при цьому так сяяв, що я готовий заприсягтися: він би дуже шкодував, аби виявилося, що Верлен не пив.

Однак річ не в цьому, хай собі чоловік розказує, як уміє, може, я просто несправедливий, тому що в одному був певен: мені на екзамені доведеться сутужно. Отож я просто чманів над зарубіжними авторами, перечитував отакенні монографії, конспектував що треба й не треба, і Петя Стоножко, який здогадувався про мою біду, одного разу сказав:

– Дурний ти, Андрію, думаєш, воно поможе?

– Що?

– Оте твоє зубріння.

Мене вкололо «зубріння». «Зубрів» – це тих, що не вилазять з читальні, – у нас не любили, ну точнісінько так, як у селі не люблять тих, хто найперший посадить город навесні, а потім ще й викопає найпершим: виходить же так, ніби йому найбільше треба. «Грошей наскладало півскрині, а й ще метушиться, – скаже хто в’їдливіший. – Ну та метушись, метушись, все ‘дно вмреш».

Отож мене так вкусило те «зубріння», що ледве втримав язика за зубами, аби не спитатися в Петі, хто його підстраховував на вступних – у першому ж диктанті на практичних з мови Петя зробив сорок сім помилок; Тимофій Степанович, мовник наш, почухав нігтем за вухом та й каже: «Багате-е-енько як для філолога». Утім, я несправедливий і до Петі (це мене тоді злість узяла, що так подумав про нього), диктант – одне діло, а твір, який ми писали на вступних, – то зовсім інше, тут викручуйся як хочеш: не знаєш, де кому поставити, переставляй слова і так і сяк – хіба важко? До того ж у творі головне зміст; хай і вкрадеться якась там зайва рисочка, то, по-перше, її можуть і не помітити, а по-друге, якщо написано аж-аж-аж, то й так п’ять поставлять. Я он теж був перелякався. Писав на вступному твір на тему «Труд переростає в красу», і так воно мені гладенько тулилося слово до слова, що дай, думаю, ще й епіграфа зверху доточу – це вже як на чистовик переписував. Чого боятися, думаю, я ж того вірша Рильського назубок знаю. Взяв і доточив епіграфа:

Написав і аж язиком приклацнув: кращого й не придумаєш, троянди й виноград – це ж тобі й є труд і краса. Тішуся не натішуся, і раптом: стоп! Щось як обірвалося всередині – а може, після «крила» не тире треба, а дві крапки, голова твоя й два вуха! Казали ж тобі на консультації: з цитатами обережно, бо як щось перекрутите, то це груба помилка. Так ні, не послухався, турок, а тепер же не витреш у чистовику. Такий твір зіпсував!

Отак повісив я голову та й кляну себе на чому світ стоїть, коли чую над вухом:

– Ви чого не переписуєте начисто? Час іде.

Звів я налякані очі, бачу – жіночка білява стоїть наді мною, та, що теми творів на дошці писала. Лице таке добре, ласкаве, як у нашої вчительки української мови Килини Гнатівни. Ну, думаю, у цеї можна спитати, не вижене.

– Та, – кажу, – не знаю, чи тут осьо тире треба, чи дві крапки. – І кінчиком ручки на «крило» показую.

Глянула вона пильненько на мій епіграф, пробігла очима й усміхнулася.

– Правильно, – каже, – правильно. Переписуйте швидше, бо не встигнете.

Тоді в мене одлягло від серця, переписав усе на чистовик, перевірив раз і вдруге – те, що треба.

Приходжу до дядька Якова (я ж у нього жив під час іспитів), цвіту і пахну – порядок, мовляв.

А дядько:

– Легке попалося? Написав?

– Пхе… одною лівою.

– Ой, Андрюшо, не кажи гоп…

І враз мене щось як обухом по голові – а що, коли та жіночка неправильно мені підказала? Навмисне. Це ж якби всім підказували, то що з того вийшло б. От взяла і збрехала: хай знає, думає, як випитувати. А ще ж бувають такі, казали в нашому селі, що й нарошне зрізають. Отаке собі думаю, а ноги, чую, мліють, мліють, в очах застрибали зайчики.

– Дя? – питаю тихенько, ледь ворушу губами. – У вас Рильський є?

– Нащо тобі? – дивується дядько.

– Треба, – кажу.

– Так він же і в тебе є. Он там у чамайдані, у хрестоматії.

– Де чамайдан? – питаю.

– Під ліжком, де ж іще, хіба ти забув?

Я стаю навколішки, дістаю з чемодана хрестоматію і – шелесь-шелесь сторінками. Ось він, той вірш. Знайшов, а сам боюся й глянути на те місце, де «У щастя людського два рівних є крила» – що, коли там не тире? Врешті не втерпів, затамував віддих і – глип!

– Що з тобою? – почув я дядьків стривожений голос. Почув крізь туман, бо там таки стояло дві крапки.

– Та от цитату звіряю, – сказав я. І розповів, що й до чого.

– Хе! Знайшов, за чим побивацця, – весело сказав дядько. – Що, у них ума там немає ні в кого, щоб оце через якусь рисочку людині біографію портить! Ти моли Бога, щоб там чогось хужого не накрутив.

Сяк і так дядько якось мене заспокоїв, та коли наступного дня я переступив поріг кімнати, де сиділа приймальна комісія, відчув, як усередині все холоне. Я враз оглух, осліп, стерп і взагалі здурів, а підійшовши до методистки, ще й онімів.

– Як прізвище? – щось питало. – Прізвище як?

– Голод.

– Отак би й зразу… Так, де ж воно?… А, ось… Ай-яй-яй, двійка. Ну, не переживайте, на другий рік… Екзаменаційний лист лишається в нас.

Але двійка раптом привела мене до тями, я ожив – здивувався, обурився, спаленів, засміявся, – зрізали, гади, от дають: що-що, а двійкою там і не пахло. Що я, вже геть дурний?

– А де забирають документи? – запитав навмисне весело, щоб усі бачили, що мені з їхньої двійки просто смішно.

– Вам їх пришлють по пошті, – відповіло за столиком.

– Ну, то бувайте здоровенькі, – сказав я ще веселіше і, здається, перестарався, бо «здоровенькі» аж схлипнули.

І тут до столика підійшла вона. Підійшла тихенько, немов куничка; світле, як стигле яблуко, лице, руденькі золотисті вії, очі невеличкі, але такі, що втопишся в них, нема їм берегів, тим очам, і сині – не сині, й зелені – не зелені, й карі – не карі… Золоті очі.

– Холод, – назвала вона своє прізвище. Саме таким я й уявляв її голос: як осінь – тихий і золотий.

– Холод? – перепитало за столиком здивовано. – Стривайте, молодий чоловіче, як ви казали вас?

– Голод.

– Чи це я вже очамріла з вами, чи ви щось не той… Наче ж сказали «Холод».

– «Ги», «ги», – сказав я. – Голод… «Ги», а не «хи».

– Так ми ж з вами не туди дивилися.

Теж мені, «ми з вами…» Я нікуди не дивився.

– Голод – п’ять! – раденько вигукнуло за столиком. – У вас же п’ятірка, а ви за документи зразу.

– Це ж ви кажете: по пошті… – Кров у моїх жилах зупинилася й поволі потекла в інший бік. То так поволеньки підступала до мене радість, спершу тихо, тихо, а там як хлюпне в груди!.. Я й не дібрав одразу, що це ж те дівча із золотими очима забрало двійку собі. Голод, Холод… Ну й прізвища уділила доля нашим предкам-сіромахам.

А дядько Яків таки як у воду дивився: не «спортили» мені біографію через якусь там рисочку. Воно, мабуть, можна так і так – і тире, і дві крапки. Бо через рік я побачив свій твір на стенді для абітурієнтів – зразковий твір! – то там так і лишилося тире.

Рисочка біографію не зіпсувала, так чорти гранату підсунули. Спробуй тепер поясни, що ти не верблюд.