5

Ще не пізно було облишити цю дурну затію з гранатою, ще можна було затоптати вогонь і спокійненько повернутися до роботи, однак мене поплутав лихий, так-так, усе те робив не я, а лукавий чорт, який гарцював коло мене в шапці-невидимці, хапав за руки й підказував: «Отако роби, отако». Здається, я навіть чув, як його холодне, слизьке рильце тикалося мені у вухо: «Не бійся, роби отако; як він з тобою, так і ти з ним».

І я затанцював під чортову дудку: не загасив вогонь, а помчав до сортувальні й захекано похвалився чортячим голосом, що ось який я герой, вирішив знешкодити кляту гранату, підсмажити її на вогні, аби шандарахнула раз і не морочила нікому голову. Теж мені цяця, носитися з нею, панькатись – кому це потрібно?

Хлопці й дівчата недовірливо кліпали на мене пісними очима, кучерявий дим, що снував над запаленим бадиллям, був такий тихий, як дихання осені, нічого не віщував лихого, та й хто б це повірив у таку дурість, хіба що чоловік, котрий сам зробив щось не так і чув за собою вину. І тоді на злодієві загорілася шапка.

Геннадій Петрович якось ураз напружився, кинув очима туди-сюди і, вгледівши діда Кирила, що знову крутився коло своєї хатини, гукнув:

– Кириле Гнатовичу, погляньте, чи граната на місці?!

– А де б же вона ділася? – спроквола озвався дід.

– Ви подивіться, подивіться, – занервувався Гі, а Гю, так той уже зліз із білого коня і шукав, у яку б шпарину заховатися.

– Та в шопі ж вона, у шопі, – сказав дід Кирило і поволеньки, як і належить старим дідам, почимчикував у шопу, але назад вискочив, як хлопчак.

– Нема-а-а!

Отут-то всі й заклякли на місці, зненацька умовк двигун сортувальні, бо його заглушив короткий, мов постріл, крик Гі:

– Лягай!!!

Усі, ще не вірячи, перезиралися між собою, не вірячи, звичайно, у мою глупоту, адже ніхто не знав, що поруч стояв чорт у шапці-невидимці і розгрібав моїми руками жар. Він ухопив мене ратицями за потилицю і першим кинув додолу, я припав обличчям до землі, але краєм ока бачив, як Гі, немов підтятий косою, гепнувся і собі в торішню борозну, горнув до голови сухі грудомахи (ох і реготав же із того чорт!), і тоді всі, як по команді, сипнули на землю.

Гю тим часом зрадили нерви, і він помчав через поле світ за очі, збиваючи за собою куряву – густу, як димова завіса.

– Недоумок ти! – скреготнув зубами Гі зі свого «дзоту», та таким голосом, що й сам чорт налякався і мерщій облишив мене й накивав п’ятами услід за Гю. Мабуть, він догнав його і далі поїхав верхи на бідному Гю.

І коли чорт утік, у мене враз просвітліло в голові – що за мара, що це воно діється? – я звівся на рівні й проказав сумирно:

– Я ж не знав, що це так небезпечно. Якщо… то я піду й погашу вогонь.

І побіг на густий, кучерявий дим, підстрибуючи, як не об’їжджений жеребчик.

– Назад! Наза-а-ад! – заверещав Гі, ледь підвівши голову. – Рознесе на шматки!

Та я знав, що мені й вади не буде, тому відважно добіг до вогню й потоптав його черевиками, наче ряст.

Коли розвіявся дим і всі підвелися з землі, я відчув на собі мулькі погляди однокурсників (на Гі боявся і глянути) і, щоб виправдатися, рушив до дідової хатини – показати, що гранати не було коло вогню й близько, он де вона, та лимонка, у куфайці, невже ви не розумієте жартів? Отож я рушив було до хатини та враз примерз до землі…

Дід Кирило, нахапавши дрижаків од ляку, що знесе його «хавіру», зняв із кілочка свою теплу куфайку і, перш ніж зодягнутися, почав витріпувати її об той же кілочок: гуп-гуп-гуп…

– Стійте! – закричав я. – Стійте!

Дід перестав махати куфайкою й оглянувся, не розуміючи, чому репетує цей песиголовець, а я підбіг до нього й вихопив з кишені куфайки гранату.

– Го-о-о-о! – старий почухав свою стрижену голову. – І як це вона тут опинилася? Чи я вже здурів, го!

Він поволеньки починав про все здогадуватися, і так само поволеньки на його лице напливала усмішка; ми з дідом, мабуть, добренько посміялися б, о, з дідом Кирилом ми полопали б зо сміху, але тут підбіг Геннадій Петрович, спітнілий, з налиплими грудочками на щоках, і проказав незворушним, добре поставленим голосом:

– Це вам так не минеться. Вам не місце в університеті.

Він повернувся й пішов до села, не глянувши ні на діда, ні на кого, втягнувши межи плечі потилицю, не бажаючи нічого чути й бачити – присуд винесено, баста!

На серце мені наліг камінь, він важчав і важчав, важчав од страху, однак я не соромлюся цього страху, навіть готовий заприсягнутися, що тут нічого немає принизливого, адже передовсім я потерпав не за себе, повірте, ні, я потерпав за рідних. З далини мені вже гостро світила мамина сльоза, мучили батькові тихі очі, я готовий був гризти землю, аби лиш все обійшлося, минулося, перетерлося, обернулося на сон. Я готовий був навіть просити пощади в Геннадія Петровича, я вдарив би чолом перед Гі і Гю водночас і не бачив би в цьому нічого принизливого, оскільки робив би це не для себе. Мені здається, що якби люди народжувалися, даруйте, в інкубаторі, то світ давно перевернувся б догори ногами – скільки нас рятував од безглуздих учинків голос рідної крові, скільки виводило з темних манівців світло маминої сльози…

І досі не можу забути, як після першої сесії до нас у кімнату гуртожитку зайшов чоловік – у старенькій «москвичці», у кирзових чоботях, а вузлів стільки заніс, що на них тре’ було десять рук, і, хоча ніколи його не бачив, я одразу впізнав батька Санька Щириці. З того, як він усміхався, як твердо тиснув нам руки (у кімнаті був ще Петя Стоножко), ми здогадалися, що цей чоловік ще нічого не знає, а Санько ж нахапав «хвостів» і вже розпрощався з університетом назавжди, та от, видно, не сказав про це вдома. Ми втопили знічені погляди в підлогу, наче найбільші грішники, усмішка того чоловіка пригнула нас до землі, а він, наївний – такими наївними бувають лише люди, які нічого не знають, крім щоденної роботи та любові до своїх дітей, – весело нам підморгував: «Чого пожурилися, козаки, закуримо, чи що?» Він дістав із кишені «москвички» зім’яту коробку «Прими», але в ній не зосталося жодної цигарки, і тоді я швидко, щоб не випередив Петя Стоножко, сказав: «Зараз, дя, зараз я збігаю по цигарки», – і вискочив з кімнати: коли повернуся, він уже знатиме.

Я давно помітив одну прикру закономірність у житті: якщо тобі в чомусь дуже пощастило, неодмінно стережися й біди. Так не буває, щоб усе гаразд. Отож, опинившись на сьомому небі, треба ока та ока, щоб не гепнутись униз, бо воно ж, оте щастячко, іноді так засліпить, що думаєш, наче вже бога за бороду взяв, а тоді глядь – ні бороди, ні бога, лише біда стоїть коло тебе, та ще й не сама, а з дітками.

Виїзд у село на ці картопляні кагати почався для мене з казки. Спершу нас прикотив сюди новенький автобус, і хлопців оселили в старій хаті – тепер таких мало в селі, такі перевозять в етнографічний музей просто неба, – яка, одначе, нам дуже сподобалася. Цю хату місцеві жителі називали «хата баби Секлети» – нині в селі й імен таких майже не зосталося, і коли ми запитали в поштарки, яку ж зворотну адресу маємо писати на конвертах, то вона так і сказала: село таке-то, хата баби Секлети, такому-то, і це нас дуже потішило. Мама в кожному листі низенько кланялася й бабі Секлеті, але я не писав їй, що баби давно немає, лишилося тільки ім’я – чому б і не вклонитися людині, якої уже нема.

Першого ж вечора ми прикупили в лавці дешевенького вина, запросили в гості дівчат-однокурсниць, щоб справити вхідчини, – «Гаудеамус ігітур ювенес дум сумус», Петя Стоножко показував, як танцювати польку на два боки – хвиць-хвиць коротенькими ніжками, Микола Гирунчик порвав, одчаяка, струну на гітарі і переладнав її на шестиструнку, а коли порвав і решту, то перевернув гітару догори дном і вже вибивав як на бубні:

Я сидів край столу, милувався колінцями, які викидав Петя Стоножко, вдавав, як мені весело, але то так, зверху. Ніхто не бачив, що поруч мене сидить білий смуток (він товаришував зі мною відтоді, як я розлучився з Бджілкою) й поблажливо глипає білими очима: мовляв, усміхайся, усміхайся, якщо треба, я почекаю, поки ти пограєшся у веселого, а потім знову ти будеш мій, навіть вночі ляжу поруч з тобою й нагадуватиму про неї, і немає чого на мене ремствувати, бо я потрібний тобі. Без неї я тобі просто необхідний, хлопче, такі, значить, справи. Гаразд, мовчки казав я йому, побудь поки що коло мене, якщо твоя ласка, все-таки і сумувати вдвох веселіше, одному скрізь важко, так що мирімося. Якось воно та буде…

За вікном стояла темрява, густа, хоч ліпи з неї коників, здавалося, крізь таку темінь не пролетить навіть нічна птаха, лише сільські хлопчаки там шугали кажанами, їхні личка зрідка підпливали до шибки, наче рибки до стінки акваріума. Потім один із них щось вигукував, чувся сміх і дрібне тупотіння на вулицю. «Піду розжену дітвору», – сказав Семен Ковба і, геройськи розпроставши плечі, вийшов надвір. А коли повернувся, підозріло втупився в мене округлілими очима-гудзиками:

– Т-там тебе к-кличуть, с-старий.

– Хто?

– К-коло хвіртки…

Я не діждав, поки він докаже, і вискочив у ніч – надворі було чорно й волого, як на дні криниці. Навмання рушив до шляху і вгледів над хвірткою світлу тінь – так, наче на шляху ріс жовтогарячий сонях і тихо світився в пітьмі.

Ступив ще крок, і раптом у небі зійшло сонце, бо я побачив її як удень, побачив навіть чорну родимку під вушком. Наші погляди стрілися, і все пощезло довкола, ми тисячу років дивилися мовчки одне на одного, ми обіймали одне одного очима, гріли одне одного диханням, купалися в наших поглядах, що злилися в єдину теплу ріку. Ми не знаходили слів, та це не мало ніякого значення, бо в нестримній течії наших поглядів, у тій гарячій шовковій течії, так рідно було купатися, що ми кинулися в неї голі-голісінькі, кинулися безсоромно, неначе діти, і довкола нас радісно закружляли золоті рибки…

Що було далі тієї ночі, я не скажу нікому. Але сталося те вперше в моєму житті, якщо не брати до уваги наші дитячі забавки в «паличок» з Надькою Крупорушкою.