6

– Вибачте, Геннадію Петровичу, – скажу я. – Не думав і не гадав, що так воно вийде.

– А що ви думали? – спитає Гі.

– Пожартувати хотів.

– З ким?

– Ну… Просто так.

– І чому ви, товаришу Голод, просите пробачення в мене?

– Завинив я…

– Ви завинили не переді мною. Ви зірвали роботу, це вам ясно? Мені плювати на ваші витівки, – збреше він, – але особисто я тут ні до чого. Ви підвели товаришів. А це злочин. І пробачати таке я не маю права.

– Таке більше не повториться. – Ні, не те. І так ясно, що гранату з землі щодня не вириєш. Треба просто просити: – Вибачте, Геннадію Петровичу, я вас прошу… благаю… Ну, пробачте дурному, там у Мопассана все-таки склянка, не читав я ніякого оригіналу, бо, правду кажучи, й читати не вмію.

Тьху! Добалакався.

– Я б вам простив, товаришу Голод, мені, повірте, вас дуже жаль, не так вас, як ваших батьків. – Ні, про батьків він не згадає. Він скаже: – Ви доросла людина і мусите розуміти, що винних треба карати. Бо що ж тоді буде, коли всі почнуть гратися гранатами. Але навіщо я все це пояснюю, коли ви так блискуче знаєте закони?

– Та нічого я не знаю. То з дуру ляпнув…

– З дуру? – Гю помре від утіхи. А Гі скаже: – Отож воно й видно, що з дуру. А дурним не місце в університеті.

Що більше я думав про перепросини Геннадія Петровича, то менше вірилося в прощення. Краще вже сподіватися на м’яке серце нашого декана Івана Мокійовича Коритка, який замість того, щоб витурити мене з храму науки, зашле через чотири роки у найглухіше село вчителювати. «Ти віршів не пишеш, – скаже Мокійович, – то поганяй у Глухоманьки. Вчитимеш там дітей та й сам, може, розуму наберешся».

Якби ж то так! Це ж я тільки думкою багатію.

Юлька, мабуть, уже всі очі видивила, так виглядає мене, а я, що мався б летіти на крилах до неї, ледь пересуваю ноги; той чортяка в шапці-невидимці таки добряче мене вимотав.

Сонце сіло за обрій, лише краєчком ока ще глипало на цю грішну землю, а потім і зовсім заплющилось – спати пора. Хай би воно взагалі сьогодні не світило, краще б ішов дощ, а я сидів би в хаті баби Секлети і розмовляв би з Юлькою.

– Чого ти пішла на філологічний?

– Щоб знову зустрітись з тобою.

– Не вигадуй. Торік ти ще не знала мене, а теж…

– Через те мені й не пощастило. Якби тебе знала, то написала б твір на п’ятірку.

– Ти любиш слово? – нагадав їй нашу першу розмову.

– Я люблю тебе, придурка.

– Чому ж ти мені не писала?

– Ждала зустрічі. Знала, що ми зустрінемося.

– А якби знову…

– Ні. Знову так не могло статися. Бо я люблю тебе. І мені явились усі найкращі слова. Тепер ми разом.

«А тепер через твою дурну голову все шкереберть», – сказала мені біда, і її дітки пискляво підтакнули: «Все, все, все».

«По-перше, не все, – сказав я, – а по-друге, там ще воно покаже, чия візьме. Ви ж не знаєте нашого декана Івана Мокійовича. А я знаю. Він не розкидається на вітер відмінниками».

«Відмінник? А четвірка із зарубіжної – забув?»

«Одна нещасна четвірка, подумаєш!»

«А Гі деканові скаже: “Вибирайте – або я, або він”. Хто ж тоді цяцькатиметься з тобою, га?»

«Заткни пельку, – сказав я біді, бо правда була таки на її боці. – Тут і так осоружно, замовкни, шептухо!»

Щось я ніяк не втраплю до того шипшинового провалля. Поле, поле – і ніде ні душі, лиш вечір походжає із чорним квачем та замальовує темним білі пасемця дня. Постривай, чорний маляре, не спіши поперед батька в пекло, до Юльки запізнююся, а мене водить лиха година полем. Десь же тут дорога була, де вона?

Тепер я знаю таємницю нашого больбівського провалля. Часто розповідав дід Темохтей, що ото краще не ходити вночі чи в негоду біля Вовчого провалля, бо там водить. Пішов, каже, колись на Різдво в Орли до кума, та засидівся трошки, та й вертаю додому навпрошки через поле. А хурделиця ж зірвалася – світу не видно. Поминув, значицця, Вовче провалля, додому вже палицею кинути, іду, йду, а села нема. Тут же осьо село має бути – а його нема. Коли глядь – знов чорніє провалля переді мною. Цілу ніч проходив і все на нього натикався. Водило.

– Ну, як вам, діду, не ай-я-яй, що ото вірите в забобони? – повчав я старого. – Блудили ви, хіба ж не ясно?

– Еге, блудив, кажеш. А чого ж ніде ніхто не блудить, а коло Вовчого всі. Тільки-но зважиться чоловік попрошкувати вночі тамечки, дивись – уже водить. І то блукатиме аж до ранку, поки не розвидниться. Спитай, як не віриш, Микиту Проньку, Ганьку Зубату, Пилипа Дубчика… Та кого там тільки не водило! Підожди, колись і тобою воно покрутить.

Оце ж воно і є. Тепер я знаю, що це таке. Біда!

Але стій! Ген у присмерку світиться кущ шипшини. А біля нього… порожньо. Немає моєї Юльки. Не діждалася. І я знаю чому. Котресь із діток біди випередило мене й нашептало Юльці на вушко, тикаючись писком у чорну родимку: «Не буде його, не буде, сьогодні він не прийде, ступай додому».

І вона пішла.

«Юльцю!» – хочу гукнути у вечір, але голос гіркне в горлі і тихо вмирає.

«Бач, і вона тебе не діждала, – бубонить біда. – Дуже ти їй потрібен такий, аякже».

«Та мені зараз самому і краще. Не люблю, коли співчувають. Блукатиму отак до ранку, може, щось придумаю».

«Нічого ти не придумаєш. Присуд винесено. Поки он видно дорогу, йди до села. Одна голова добре, а дві…»

Я справді побачив дорогу, що лежала між бур’янами, – вкочена, наїжджена грузовиками до блиску, вона аж відсвічувала голубим сяйвом. Чого ж це вона так світиться? А-а-а, це місяць зійшов, це ж уже кінець місяця, через те він такий повновидий і ясний, що на його жовтому кружалі чітко видно, як брат наколов на вила брата. Десь я читав (чи не тоді, як готувався до екзамену з зарубіжної літератури?), що японці бачать на місяці снігові гори, якесь африканське плем’я бачить там непорочну діву і молиться їй, а ще десь… та чого там тільки не бачать, всього й не згадаєш, а в нашому селі, як зійде повен місяць, неодмінно хтось покаже на нього пальцем (пальцем – ніби це яблучко висить на гілці) і скаже: «Ач? Брат брата на вила взяв». Ну, та в нашій Больбівці ще не таке видумають. Цікаво, а звідки Гі? Мовник наш («Був ваш», – підказує біда), Тимофій Степанович, так той точно знає. Він на діалектології зуби з’їв. Оце почує від тебе слово-друге й відразу вгадає: «Ти звідти, бо там кажуть “голія” замість “олія”». «Голія» – це ще легке, а то, буває, говориш геть правильно, а він: «Ти звідти, бо там приголосні перед “і” не пом’якшуються». Дивував же він нас! Але звідки Гі, – мабуть, і Тимофій Степанович не вгадає. Спробуй угадати, коли в нього не слова, а крижини хрумтять на зубах. Бр-р-р…

«Слухай, не ухиляйся від теми, – каже мені біда. – Думай про мене, нащо тобі чуже горе, хлопче?»

«Та я б і думав, якби воно помогло. А то з якого боку не крути, не на моє виходить. Хоч бери та вий».

«Ну то й вий».

«Не діждеш!»

Я вийшов на дорогу – навпростець не піду, хай йому грець – і рушив до села. Он уже й вогники видно, у вікнах блимають, – отам, де їх найбільше, клуб. Чи не витанцьовує зараз моя Юлька з Петею Стоножком польку на два боки? Видно, витанцьовує, якщо не діждалась. Так воно чи не так, але від цієї думки в грудях защеміло, тоненько, аж солодко. Буває інколи: образливо й солодко. Ось піду зараз, викличу Юльку й скажу, що йду в армію. Ти тут танцюй, скажу, а мені служити треба. Не переживай, скажу, я писатиму – не так, як ти, карточку пришлю. І вже побачив себе на карточці, точнісінько як Санько Щириця (він надіслав нам фото з армії), сиджу на галявині з автоматом, а на лиці така насторога, наче із-за кущів ось-ось вийде шпигун. Майже ілюстрація до моєї першої і останньої поеми. «Андрійку, як же це?… – Юлька плакатиме широко відкритими очима, як тоді, в університеті. – Як же я буду без тебе?» А я притулю її голівку до своїх грудей, гладитиму гостренькі плечі й заспокоюватиму, як буває в кіно, мужнім голосом: «Ну годі, годі, не треба. Я ж повернуся».

Усе це добре, та насправді не хотілося йти між люди. Це в школі після такої оказії можна було б і носа задерти, а тут… Тут сміється той, хто сміється останній.

Попереду заторохтіла підвода – хтось їхав назустріч, і, коли коні порівнялись зі мною, почувся знайомий голос:

– Чи це ти, чи не ти? – дід Кирило по-ховрашиному витяг уперед голову й притримав віжки. На возі чорніла величезна залізна бочка – видно, пальне віз до сортувальні, бо на мене війнуло теплим бензиновим духом.

– Я.

– Го! А чого ж ти оце й досі тут, як ваші давно повечеряли?

– Гуляю.

– Гуляють у клубі, а тут які гульки?

– Такі.

– Го, такі. Це він насварився на тебе, а ти вже й скис. То ж, мабуть, чоловік шуткує?

– Хто його зна.

– Я теж не доберу цього товариша. Але моя думка така, що він тіки лякає. Бо хто б це через якусь їрунду людині життя портив, – сказав дід, геть наче дядько Яків.

– Так то ж ви так думаєте.

– А хіба не так? Я б на його місці взяв лозину та дав би тобі по сраці так, щоб сісти не міг, ото наука була б. А вигнать – діло нехитре.

– У нас із ним давня війна, – сказав я.

– Знайшов перед ким геройство показувать. Він же таки начальник ваш. Ну, та ти не журись: вигнать – таки брехня, не вижене.

– Я й не журюся.

– Го, не журишся. Не вечеряв навіть. Тпр-р-р, – дід Кирило притримав коней, бо тим не стоялося на місці. – Кажу ж тобі, що брехня, не вижене, чуєш. Слухай, а сі-дай-но зі мною та повечеряємо разом, га?

– Та, не хо…

– Хо, хо! – сказав дід. – Я ж бачу, що хо. Сідай, кажу тобі, а то ще й передумаю.

Мені справді було не до вечері, однак біля діда горнувся затишок, біля нього наче й біда трохи притихла, то я скочив на воза й хазяйновито спитав:

– Бензинчик везете, еге?

– Атож. Тіки ж дивись мені, не черкни сірником, бо я знаю, ти хлопець такий, що й бочку можеш зірвати. Го!

– Не бійтесь, я не курю.

– Не куриш, а сірнички носиш. Знаємо. Но-о-о! – дід Кирило тріпнув віжками. – Но-о-о, їдять його мухи. Мені теж нагнав сьодні холоду. Дивлюсь – залягли всі, а гранати ж немає, і димок курить. Залягли всі, а цей… их-кхи-кхи… цей… их-кхи-хи… начальник ваш – найперший.

– Ото хай знає.

– Дивлюсь – гребе… их-кхи-хи… гребе на себе земю, ну, думаю, зараз як гахне, то халабуду мою знесе разом з мухами.

– І ви ото теж повірили?

– Та нє-е-е! Чого ж би я вірив, хіба тобі жить надоїло? А тоді бачу, що попадали всі, то й собі приліг потихеньку. Халєра його зна, хто там надумав бабахнути.

– Ви вже вибачте… я ж не хотів.

– Та певно, що не хотів, – посміхнувся дід нищечком собі під ніс. – То воно само. Вік у вас тепер такий, що тіки дай. Хіба я не знаю? Сам таким був.

– А що ви зробите з тою гранатою?

– Го! У сільраду заявив, що ж. Думав, нехай полежить, але як таке діло, то лучче хай заберуть. Ну її!

– І то правда.

– А правда. Ружжо – і те раз у рік само стріляє.

Я заплющив очі й прислухався, як їде підвода. Змалечку отак було, як заплющишся на возі, завжди ввижалося, що їдеш не вперед, а назад. Чого воно так? Тепер не ввижалося, тепер підвода котила вперед, і, коли ми під’їхали до кагатів, я подумав, що воно водило, водило і привело мене… на місце злочину. Наче все ще можна було поправити, замести сліди, чи що…

Дід Кирило випріг коней і пустив їх пастися, потім запросив мене до хати – дивно, двері були не замкнуті.

– І ви оце не боїтеся, що хтось зайде?

– Замок у мене один, то я його на шопу перевісив.

– Навіщо? – спитав я і враз примовк, червоніючи.

У хаті стояв дух, яким пахнуть сільські оселі, – дух дерева, землі, трави, хліба, влежаних яблук й отого невловимого, що лише ним кожна сільська хата пахне по-своєму – скільки хатів, стільки й запахів, їх нічим не вивітриш, не приглушиш, і навіть якби вибухом знесло цю хату, то отут, над вирвою, ще довго стояв би дух, яким вона пахла.

– Зараз розпалимо примуса, та наваримо картоплі, та накришимо помідорів, та якось воно і буде, – думав уголос дід Кирило. – Чим багаті, тим і раді, го.

– Ви не дуже розганяйтеся, я не голодний.

– Хіба мені жалько картоплі? Он її скільки в кагатах. А в мене ще й до апетиту щось є. Ні, ти не думай, що самогонка, нє-е-е. Казьонка! Я з пенції взяв пляшчину, го.

– Та я ж не п’ю, діду.

– Я її теж і не нюхаю. Ото сто чи там двісті грам до апетиту вип’ю, а так і в рот не беру. То дурне діло.

Дід вийшов у сіни, звідти чулося, як він накачує примуса, а я присів на вузьке дерев’яне ліжко і відчув, що в мені ниє кожна жилочка. Не знаю, скільки отак просидів, здавалось, я спав, сидячи з відкритими очима, але нічого не бачив, бо зір мій знову заслала жовтогаряча каламуть…

Десь у далекім тумані летіла бричка, дядько Яків цупко тримав віжки, і мені була рідна кожна цяточка на його лиці, ми летіли в хмарах, а там, внизу, нескінченною дорогою йшла жінка з хлопчиком на руках – дванадцять років йому було! – несла його з останніх сил і шепотіла: «Зараз, синку, вже близько… он же він, той стовпчик… зараз, пожди…»