7
До бабиної Секлетиної хати я прибився пізно вночі, пригадую ще, як дід Кирило просив заночувати в нього, обережно торкався теплими пучками моєї руки і говорив щось лагідне, втішне («До ранку все перемелеться, синашу, зоставайся в мене, все’дно ж тобі завтра сюди, на кагати, перемелеться, го»), але я таки рушив «додому»: ще, чого доброго, хлопці кинуться шукати.
Село спочивало під сонним осіннім небом, ніде ні вогника, навіть у хаті баби Секлети, де вкладалися спати, либонь, найпізніше, занишкла ніч – це добре, зайду собі тихенько, без балачок і зітхань, вкриюся з головою і спатиму, спатиму, спатиму… Досить із мене, втомився.
Зіщуливши плечі (ночі вже холодні), я підходив до нашого двору і раптом відчув – ще не побачив, – що тут хтось мене дожидає. Біля хвіртки блимнула сигарета і свічечкою освітила худеньке обличчя Петі Стоножка, щось гостро черкнуло мене по серцю – товариш, товариш! – а Петя уже дріботів назустріч, розганяючи ніч розтривожено-радісним голосом:
– Де тебе носить, старий? Юлька тут місця собі не знаходила, оце лиш провів її…
Він щебетав, щебетав щось про Юльку, про те, як вона мене любить, а я не розумів, навіщо тут стільки радощів, коли он біда стоїть за плечима, і тоді Петя перейшов на шепіт (лиш радість так і кричала в тому шепоті), прихилився до мене й забубонів у самісіньке вухо:
– Приходив Кудрицький…Чуєш, прийшов до нас та каже, щоб ми нікому нічичирк про гранату. Це, каже, пляма впаде на весь факультет, розмов не обберешся; мовляв, ми тут не працювали, а в піжмурки гралися. Чого, каже, через одного ледаря всі мусять кліпати. Так що, каже, давайте замнемо це діло, – випалив Петя одним духом і, сапнувши повітря, зазирнув мені в очі.
І ось тут я боюся збрехати. Сказати, що тієї хвилини я не зрадів, мабуть, ніхто не повірить, бо як же тут не радіти, коли всеньке лихо пішло стороною, але, слово честі, я нічого не відчув такого, щоб хотілося заплескати в долоні чи підстрибнути на одній нозі. Ні, спершу в грудях справді ворухнулося щось лоскітне і солодке, однак воно було не моє, те почуття належало іншому Андрію – Андрію Ситому, якого я завжди в собі ненавидів, а справжній Андрій – Андрій Голод – тоді не зрадів ні на мить, бо за болем, гнівом, образою уже не лишалося місця для втіхи. Я знав, що Гі щонайменше думав про нас усіх і якщо й вирішив уникнути розголосу, то лише тому, що потерпав за себе, боявся, а раптом візьмуть та й спитають, куди ж він дивився.
Петя говорив, говорив щодалі голосніше, йому здавалося, що я не можу втямити, як щасливо усе обернулося, він не розумів, чому я ховаю обличчя, не знав, що тієї миті у його товариша не лишилося ні крапельки сили на радість…
Я відчував, як ниє моя душа, як на очі набігають сльози, а там, за сльозами, у рідній далині
НЕСКІНЧЕННОЮ ДОРОГОЮ ЙШЛА ЖІНКА З ХЛОПЧИКОМ НА РУКАХ – ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ ЙОМУ БУЛО! – НЕСЛА ЙОГО З ОСТАННІХ СИЛ Й ШЕПОТІЛА: «ЗАРАЗ, СИНКУ, ВЖЕ БЛИЗЬКО… ОН ЖЕ ВІН, ТОЙ СТОВПЧИК… ЗАРАЗ… ПОЖДИ».
1980 р.