Крук – птаха нетутешня

Колько ніколи не горнувся до Петра Джуса, а це віднедавна усе частіше став забігати до нього, і то неважко прикинути, коли саме він прив’язався до Джусового двору – відтоді, як Петрів батько привіз цілу гору соснових дощок з пилорами, пахучих та жовтих таких, що аж світилися вони, і навіть за хмарної днини здавалося, начебто на Джусове подвір’я латочка сонця падає. І як прибіжить Колько до Петра (завжди з бляшаночкою з-під консервів), то повсідаються вони на дошках та й балакають, а тоді вже Колько починає:

– Петь, чуєш, Петь? Можна, я трошки?…

– Ти ж учора набрав оно скільки.

– Та… ще тре.

– Він що, їсть її? – Джус починає душитися сміхом, хоча йому, може, й не смішно; він завжди отак силувано хіхікає (усім на зло!), аж червоніє од натуги, а оскільки те й робить, що вичавлює з себе сміхи, то завжди червоний як помідор.

– Ти ж знаєш, Петь, – Колько серйозно дивиться у чорні щілини Джусових очей, – йому до скрипки треба. Ну, там… до струн, смичка.

– Та знаю, – не сміється, а крекче Джус, і голос його потріскує, мов суха бадилина у грубці. – Мати твоя дрова рубає, а він сидить збоку та на скрипці чирги-чирги. Мати гех-гех, а він чирги-чирги.

– Він слабий, – каже Колько. – Йому у війну…

– Еге, слабий, – перебиває Джус. – Приймаки всі такі. Ось побач, твоя мати й цього вижене.

– Він хороший.

– Еге ж, думаєш, їй та скрипка треба? Їй аби дров хто врубав. Та води приніс.

– То можна, Петь?

– Здирай, хіба мені що.

Колько дістає з кишені саморобного ножика з дерев’яною колодочкою (дід Микитенко у кузні викував) і придивляється до соснових дощок – де проступила живиця. Потім зішкрібує лезом жовті, як віск, крапельки – і в бляшаночку. Він уже й не чує Джусового хіхікання. Звик. Та й не про те зараз думка в Колька. Бо він щось знає. Таке, що аж.

– Це як по-чесному, – каже Джус, – то ти мені й винен.

– Що?

– Ну, батько ж мій дошки за гроші купував, так?

– Так.

– А живиця звідки виступає? З дошок, так?

– Ну…

– От тобі й «ну». Пора б уже й котикові щось принести.

Джус дуже любив котика свого череп’яного із щілинкою поміж вушок і то де не знайде копійку, відразу її до котика несе. Раз був надибав у кущах поза вигоном гніздо, повне яєць – чиясь курка відбилася од двору і неслася там, то так розбагатів, як здав ті яйця у лавку, що після того те й робив, що нишпорив по всіх кущах на кутку, і навіть бур’яни повитолочував на пустирях. От як йому кортіло ще більше розбагатіти. А Колько спершу й не здогадався, чому це Джус такий щедрий, здирай, каже, хіба мені що. Тепер же, бач, заспівав якої. А чим же Колько з ним розплатиться, як він ще на гроші не робить?

– А ти ж як думав? – спитав Джус. – Щоб тобі усе на дурничку?

Бляшанка легенько затремтіла в Кольковій руці.

– Чого ти, Петь?… Ми ж… Я…

– Що ти? Що ти? Знаємо вас! Тільки й дивитесь, де б хапнути на дурничку.

– Я…

І тоді Колько зважився.

Зважився показати Джусові те, про що раніше боявся навіть заїкнутися, бо Джус пташок чомусь недолюблював, особливо ж горобців, яких мав за великих ворогів своїх, що соняшники видзьобують на городі і черешні, та й чого вони тільки не нищать, казав Джус. Казав так і дер горобині гнізда де тільки міг – у стрісі, в норах, у дуплах – і сильно казився, якщо не міг витягти горобенят із дупла глибокого; тоді штурхав туди паличкою й примовляв: «А будете? А будете?» І лице його червоніло від злості і втіхи.

Ні, Колько йому ніколи б не показав того птаха, аби міг чимось іншим розплатитися за живицю, але що ж тут поробиш, як соснового лісу коло їхнього села немає, вони ж із батьком ходили шукати – немає, і батько так тоді засмутився, що Колько надумав собі будь-що роздобути її.

Але до лісу вони ходили не марно, бо де б іще Колько знайшов собі птаха такого – завбільшки, як ворона, і чорнющий, як ворона, і дзьоб широкий, міцний, наче викуваний із заліза, і крила великі, тільки от не літає, бо це і не ворона зовсім, а крук, пташенятко крука, через те й не літає, маленьке ще, а як виросте, то буде велике-велике, немов орел, і таке дуже, що й Колька зможе взяти на крила і понести далеко за гори й ліси, у тридев’яте царство… Лиш треба його доглядати, леліяти, привчати змалечку, тоді воно, як виросте, воздасть сторицею, казав батько, бо це ж крук – птаха рідкісна.

Сиділо собі під кущем ліщиновим, і Колько першим його угледів, пальцем показав: «Агей, дивіться, оно ворона», і вони підійшли зовсім близько, а птах не втікав, покірно дивився на них напівприплющеними сонними очима, опираючись на розтулені крила, наче на милиці. Батько нахилився над ним, погладив – не втікає. «Е, Колю, воно й не ворона, – каже. – Це крук, тільки маленький. І звідки він тут узявся? Бери його додому, годуй, доглядай, то побач, що буде».

Колько хоча трохи й боязко, але взяв птаха на руки і вже з того, який він гарячий, відчув, що це справді птах незвичайний; Колькові зробилося гаряче в долоні від крил того птаха, і ще йому якось моторошно зробилося, але ж поруч був батько, то він не боявся і ніс крученя аж додому, притискаючи його гаряче тільце до грудей, і щось голубе, щось таке золоте переливалося в Колька від пташиного тепла, що він і незчувся, як уперше в житті промовив те слово «тату», чи то воно само зірвалося з вуст:

– Тату, та’, а скільки він ростиме?

Колько забіг наперед і зазирнув батькові в очі. Той ураз зупинився, губи йому сіпнулися, і голос теж затремтів:

– Птахи швидко ростуть.

А вдома, тільки-но зайшли в хату, а мати назустріч:

– То це мені мало вас двох на шиї, а ви ще й ворону притягли?

– Мамо, це не ворона, це крук, тільки маленький, ось хай-но він виросте…

– Ану, ступай з ним із хати! Де хоч дівай, а сюди не неси.

– Ма’, це ж крученятко…

– Ти більше його слухай, то він тобі ще не такого накаже, – розсердилася мати і більше й не глянула на птаха.

Колько пішов у повітку, витрусив із картонного ящика всілякий мотлох і посадив туди крука, насипав йому пшінця і мисочку з водою поставив, але крук не схотів ні їсти, ні пити – може, тому, що дуже малим пташеням був, а мо’, через те, що звик до харчів якихось незвичайних, на те ж він і крук – птаха нетутешня. І ще Колько подумав, що, мабуть, йому скоро тісно стане у цьому ящику, але хай, тоді й мати побачить, що це за птаха, і можна буде прилаштувати його де хоч.

Отак міркував собі Колько і ні-ні та й забігав раз у раз у повітку – на крука глянути, наче не вірилося йому, що такий птах у них живе. І кортіло ж Колькові показати його комусь, похвалитися, та батько казав, що не треба, бо це ж не посмітюха якась, а бач що.

І сидів батько день у день на призьбі та все на скрипці вигравав (така та музика люба Колькові була, бо в селі їхньому більше ніхто й не мав скрипки; на гармошці грали і Майсак кривенький, і брати Комедії – не грала гармошка у їхніх руках, а наче словами проказувала, ще й на бубнах вибивали, як весілля у кого чи ще яке свято, а скрипку тільки в кіно і бачили).

Тепер і Колько став триматися хати, усе коло батька крутиться, а раніше, коли його не було, гасав на вигоні цілими днями або в ставку викисав, доки не посиніє. А то якогось дня біжить додому після купелі, аж тут його Джус перестрічає на вулиці та: «А там тобі мати знов приймака привела, кажуть, аж із Мизинівки. Та й не сам прийшов, а з скрипкою, ги-ги-ги». Колькові тоді якось тісно у грудях зробилося, не знав, чи радіти, чи що, то зайшов на подвір’я, став під тополею (у їхньому дворі єдина на все село тополя росла), а в хату боїться заходити, хоч і кортіло дуже на скрипку глянути. Отак стояв, стояв, коли чує – музика з хати долинає, тоненька така, весела, немає чого боятися. То Колько тоді – в хату. А там за столом уже й дід Микитенко з бабою Христею, і мати у новій квітчастій хустці, і… він – одсунувся з табуреткою насеред хати, приклав до підборіддя скрипочку й висотує з неї тоненькі деренчливі голосочки. А як угледів Колька, то опустив скрипку, наче засоромився, і так якось лагідно дивиться, дивиться жовтими очима (білки в нього жовті були) та каже: «Я б його де хоч упізнав. Викапана мати». А мати: «Колюню, йди осьо на полуничок, ми тобі з базару принесли». Улесливо так сказала, і після того вона ще днів скільки улесливо говорила, а вже пізніше почала гримати і на Колька, і на батька… А тепер ще й на крука. Ну хай на батька за те, що слабий та до роботи не вдатний (зате ж он добрий який!), хай на Колька посвариться, що загуляється коли там, а на крука за що? Він же не сидить ні в кого на шиї, не їсть нічого, малий іще, а це Колько покаже його Джусові, то й грошей не треба давати за живицю.

– Петь, чуєш, Петь? Я тобі щось покажу, тіки нікому не кажи, добре?

– А що?

– Крука.

– Якого крука?

– Ну, птаха такого.

– Бреши більше.

– Та ні, справді. Тіки він ще маленький. Але як виросте…

І Колько не втримується і дорогою додому розповідає Джусові геть усе. Він знає, що про це краще мовчати, у Джуса погане око, ще спристрітить, але нетерплячка висотує з Колькового язика таємницю, наче смичок музику із скрипки.

– Він виросте і буде великим, як орел, і тоді… – Колько затинається, йому не вистачає духу, щоб розказати, що буде потім.

Та ось уже і повітка. Колько тихенько прочиняє двері і, приклавши пальця до губів, навшпиньки, щоб не злякати птаха, підходить у куток, до картонного ящика. Джус теж посапує вже притишено, бачить: Колько не бреше.

Крук, як і раніше, куняв, обіпершись на розчепірені крила, приплющені очі ледь ворухнулися од світла, що вдарило косинцем у відчинені двері. І ні зерно, насипане Кольком, ні вода в мисочці – не займані.

Джус присів навпочіпки і тицьнув пальцем у крукового дзьоба, однак той і не глянув на нього. Лише важко зворухнув крильми.

– Та який же це крук! – аж крикнув спересердя Джус. – Це ж проста ворона, ще й слаба до того.

– Е ні, Петь, ти що? Це крук, тіки маленький. Він ще зовсім пташенятко, через те й на ворону схожий.

– Бреши.

– Батько ж знає, він був на війні, то там, каже, десь далеко, за гряницею, бачив таких.

– Батько-батько… Нехай не свистить ваш приймак. Де б це в нас тому крукові взятися?

– Та їх було повно колись і в нас. Тіки вивелись.

– Еге ж, оце один вас шукав, – Джус уже покректує здушеним смішком. – Взяли десь слабу ворону, ще й брешуть. Свистуни.

– Та ні, Петь. Он дід Микитенко дивився, то й він каже, що це крук, – тут Колько і справді вже трохи підбріхує, бо дід не бачив птаха, але ж треба якось втовкмачити в Джусову голову, що це ніяка не ворона. – Воно ж іще пташеня, вважай пуцьвірінок…

– Ну, може, не ворона, – поступається Джус, – а кібець маленький.

– Який там кібець!

– Я ж кажу, молоденький кібчик.

І тут Колько помічає, як жадібно звузилися Джусові очі. Він схилився над птахом і помацав його за лапки.

– Нічогенькі пазурі… А знаєш, у Лисянці… ну, знаєш, мабуть, що кібець – хижак, еге? Так от, у Лисянці приймають кібцеві лапки… по п’ятдесят копійок.

– Ти що, здурів? – вигукнув Колько, аж крук з переляку стрепенувся і заковзав на крилах.

– Чого ти? Хіба я що, кажу, як є.

– А до чого тут кібець?

– Це я так… щоб ти знав.

– Ходімо звідси, нехай не лякається.

– Хіба він розбирає людську мову?

– Він боїться голосу, – каже Колько і легенько підштовхує Джуса до дверей.

– Он як. Ну, ти приходь по живицю. Мені не шкода.

Джус чимчикує додому і, видно, таки повірив, що це крук, бо за гроші – ні слова.

А Колько тим часом біжить до хати з бляшанкою, щоб батька порадувати, і на порозі стрічається з матір’ю. Вона сердита. «Щоб і духу тут твого не було!» – гукнула і ніби й не помітила Колька, пішла собі надвір, високо закинувши голову.

Він боязко переступив поріг, дивиться – а батько скрипку ховає у продовгуватий потертий чемоданчик, пальці йому тремтять – такі жовті, а нігті немов синькою підсинені, й очі так само жовті, і від того погляд у батька гарячий, аж пече. Глянув на Колька, побачив бляшаночку з живицею у його руках і всміхнувся – та так гірко, що Колькові лице зашкарубло, і він не зміг усміхнутися до батька, лиш дивився на нього незрушно, й очі Колькові важчали, важчали… Тоді батько підійшов до нього, погладив по голові – рука легенька така, немов вітерець скуйовдив чуприну, і не сказав, а зітхнув словами: «Хороший ти хлопчик ростеш… Хороший». Потім узяв чемоданчика зі скрипкою і мовчки пішов із хати. Колько подумав, що більше його не побачить. І вискочив услід за поріг:

– Тату, куди ви?

– У Мизинівку.

– Не йдіть!

– Треба, синку.

– Ви більше не прийдете. Я знаю!

– Прийду.

– Не брешіть, тату! – раптом закричав Колько, підбіг до нього і вхопився за потертий чемоданчик. – А скрипку навіщо взяли?

– Мене довго не буде. А ти будь розумненьким. Та крука гляди, чуєш? Щоб коли я повернуся, то з ним усе добре було.

– Я проведу вас, – сказав Колько.

Батько пішов не до шляху, а попрошкував у Мизинівку пішки, через поле, і дорогою Колько дивувася, чого це він рушив пішака, як йому так важко: пройде трохи і пристоює, поклавши на груди руку. То було все щось розказує, а це мовчить і пече Колька очима. Або й зовсім одведе їх убік і тільки зітхає. А як показався попереду ліс, то сказав, щоб Колько вертався додому, бо мати не знатиме, де він подівся, і знову сваритиме. Колькові було все одно, нехай свариться, як така злюща, що батько ось надовго іде від них, а вона здиміла з дому. Однак вернутись вернувся, бо йому важко було від батькового мовчання… «Глядіть же, довго там не баріться», – сказав і побіг додому, та все озирався, озирався, аж поки батька не приховав ліс, такий темний оддалеки, що Колькові здалося, ніби в ньому настала вже ніч. А до ночі ж іще було далеченько, у небі висіло біле сонце, Колько глянув на нього й заплющився – в очах стало червоно, гаряче. Так він ще трохи постояв, потім щодуху помчав на тополю, що височіла на їхньому подвір’ї. Він би, може, й не поспішав додому, аби не крук. А так – прибіг й відразу в повітку.

Птах уже й не сидів, а лежав з розгорнутими крилами, припавши грудьми до дна ящика. Видно було, що пшона і води він не торкався. Колько схилився над ним, легенько погладив пальцем сірого дзьоба, але крук навіть не розплющив очей, тільки ледь-ледь ворухнув зморщеними повіками.

«Дурненький мій, – заговорив Колько, – тебе що, як маленьку дитину, тре’ годувати, га? Чи ти захлянути хочеш?» Він розтулив крукові дзьоба, узяв пучку колючих пшонин і вкинув йому в рот. Але крук не ковтав пшона, і навіть коли Колько линув йому з мисочки води, то вона не потекла в червоне птахове горло, а вихлюпнулась назад разом з дрібними зернятками. І тоді Колько зрозумів, що тут щось не те, десь тут коло крука ходить якась біда, і він почув навіть її дихання – холодне та вогке, немов із льоху війнуло. Треба у когось питати поради – і хто б це йому підказав, як воно й що. Може, цьому птахові їсти щось інше треба давати, але ж диви – і води не п’є, а вода для всіх однакова. Ні, Колько таки піде узавтра й про все розпитає, він уже знає, до кого треба йти, авжеж, до Кіндрата Павловича, до того вчителя, що старшокласникам зоологію читає. О, той про всяких птахів і звірів що хоч скаже, ще краще за лікаря. Колько бачив у школі кімнату Кіндрата Павловича, то там яких тільки пташок немає! Синиці, дятли, ворони, і навіть орел один є, невеличкий, правда, сірий степовий орел, але ж є. Очі в нього блискучі, немов ґудзики, бо неживий той орел, як і всі пташки, що там є; Кіндрат Павлович опудала з них поробив, але такі ловкі, що куди там! – геть як живі стоять, по очах тільки й видно, що мертві. І то Кіндрат Павлович указочкою тикає на тих пташок і старшокласникам все чисто розказує про них: що яка їсть, де живе, які яєчка несе… та чого він тільки не знає, цей Кіндрат Павлович.

«Він пораїть мені що й до чого», – думав Колько, уже лежачи в ліжку, і все вище натягував на себе ковдру, бо щось не міг зігрітися, так наче ота біда, що ходила коло крука, дихала холодом і на нього. І тільки-но заснув, як відразу вродилося небо над Кольком, та таке темне, захмарене, а в ньому ширяв велетенський чорний птах і все кружляв над селом та зирив скляним оком на їхню повітку. Чи не батько малого крученяти шукав своє дитя, щоб забрати в далекі краї?

Прокинувся він рано-ранесенько, ще, мабуть, ніколи так рано не прокидався, і мерщій побіг у повітку. Глядь – а він, крук, лежить уже на боку, підібгавши під себе лапки, й не ворухнеться; очі склеплені жовтими повіками, наче хто воском їх заліпив, – і збагнув тоді Колько, що вони вже ніколи не розплющаться, і кинувся до птаха, пальцями його торкнув, щоб сказати собі: «Брехня!» – але крук був холодний і закоцюблий, немов цілу ніч на морозі пролежав. Колько злякано сіпнув рукою назад, однак холод так і лишився у пучках.

Він не пам’ятає, що з ним далі було, не пам’ятає, як вискочив із повітки і щось закричав до неба – не кричав, а клекотав по-пташиному, а потім сто разів казав сам до себе: «Брехня, брехня…» – і сміявся, та то йому тільки здавалося, що сміється, який же то сміх, як сльози котилися з Колькових очей, а він усе повторював: «Брехня, брехня», аж поки знеміг од розпачливих зойків – і затих.

– Занеси закопай його, – сказала мати. – І не мороч нікому голову.

Колько мовчав.

– Я ще зразу побачила, що воно слабе і не житиме. Напоумив же він тебе, щоб до хати тягти всяку нечисть.

– Це ви, ви винні! – зірвався на крик Колько. – Він через вас пішов! Він би знав, що робити.

– Дурненький, – одказала мати. – Знайшов, за чим побиватися.

– Дурненький, а крука не закопаю, ясно? – сказав Колько по-дорослому, і тієї миті він справді скидався на дрібного дорослого чоловічка, наче ураз постарів. – Не закопаю, так і знайте! І не ждіть.

– Ну, то він тобі ще й засмердиться.

– Ні! – сказав Колько. – Не діждете.

І тут йому спало на думку: навіщо ж закопувати крука, якщо він, мов живий, стоятиме в кабінеті Кіндрата Павловича, сто літ стоятиме, і всі дивитимуться, дивуватимуться на нього й казатимуть: «Диви, диви, це ж крук, отой птах, що прилетів з далеких країв, а Колько знайшов його, доглядав, леліяв…»

За мить Колько йшов уже до Кіндрата Павловича. Він ніс крука, замотаного в ганчірку, щоб не так чути холоду, від якого тіло бралося сиротами.

Дорогою Колькові траплялися люди, і він вітався з ними тихенько, не підводячи голови, щоб часом ніхто не почав розпитувати, що і куди він несе.

Поминув школу, а там уже недалечко й хата Кіндрата Павловича, та Колькові зробилося чомусь боязко: це ж тобі не з дідом Микитенком балакать, що ось, мовляв, так і так, діду, зробіть те і се, це ж учитель. Правда, хлопці казали, що він дуже добрий учитель, веселий і не прискіпливий, та й з лиця видно, що чоловік нелихий – Колько ніколи не бачив його набурмосеним. Кіндрат Павлович, мабуть, ого як зрадіє, бо де б же він ще узяв такого птаха, це ж не якась посмітюха…

А ось і хата його, чепурненька така, як і сам Кіндрат Павлович. Колько підійшов до дверей, постояв, постояв, потім легенько постукав зігнутим пальцем. Підождав трохи, крадькома глипнув по боках і знов постукав. У хаті почулися кроки, Колько набрав повні груди повітря і тримав його, поки не відчинилися двері.

На порозі стояв учитель. Він був у синій майці, чуб скуйовджений, наче зі сну, а на обличчі бігала здивована усмішка – і це Колька підбадьорило: чоловік як чоловік.

– Добрий день, – по-шкільному привітався Колько.

– Та воно ще таке, як ранок, – Кіндрат Павлович позіхнув і прикрив долонею рота.

Колько трішки розгубився.

– Я… – він опустив очі. – Тут ось…

– Ну, що там у тебе? – лагідно спитав Кіндрат Павлович.

– Та хотів… щоб… ну… я…

– Ну-ну, показуй, – підохотив учитель. – Що там таке?

– Тільки ви не подумайте, – швидко заговорив Колько, – не подумайте, що це щось… Ну, та самі побачите, це – крук. – І розмотав ганчірку.

– Гм… – Кіндрат Павлович легенько поворушив волосся на грудях, що кучерявилося у вирізі майки. – Гм…

– Я знайшов його в лісі, і він жив у мене, але ж це птах нетутешній, то хтозна, як його доглядати, – виправдовувався Колько. – От він і вмер.

– Ай-яй-яй.

– Якби ж я раніше був до вас прийшов, то ви б мені розказали, що йому треба, а так…

– Так, пізненько ти прийшов.

– Я ж думав, що він піддужа. – Колько тримав птаха па долонях і не зводив з нього очей, ніби говорив усе це крукові, а не вчителеві. – А тепер, думаю, що коли вже він умер, то хоч… ну, у вас же стоять там всякі пташки, а крука нема. Немає ж?

– Нема. – Кіндрат Павлович теж дивився на птаха і все ще усміхався, а Колько думав, що йому ж і не смішно зовсім, то в нього звичка така – ледь-ледь усміхатися, добрий він чоловік, того й лице таке добре.

– То, може, ви і його заспиртуєте?

– Ах, ти ось про що! – нарешті дібрав Кіндрат Павлович. – Ясно, ясно. – Він порився в чуприні й сказав: – Заспиртувати не штука, але ж у нас уже є ворона. І не одна.

– Яка ворона? – не зрозумів Колько.

– І така, як оце в тебе, є.

– Це ж крук, тіки маленький. Хіба ви не бачите?

– Ні, – Кіндрат Павлович похитав головою і знову прикрив долонею рота. – Це звичайнісінька ворона. Корвус короне, як каже латина.

– Та ні…

– А крук, якщо хочеш знати, теж із роду воронячих, гайворон… У нас є такий екземпляр.

– Ви… – Колькові в очах стало червоно, ніби він заплющився і глянув на сонце. – Ви не…

– Піди закопай її. Хороший ти хлопчик, – сказав Кіндрат Павлович і зачинив двері.

«Та вони всі подуріли», – прошепотів Колько. Він знову замотав крука в ганчірку і рушив додому, пригортаючи його до грудей, наче хотів одігріти птаха собою, вдихнути у нього живе тепло. А ще вчитель називається. Хороший ти хлопчик, каже. Колько й так знає, що він хороший, бо ніколи не закопає крука у землю. А ви який, Кіндрате Павловичу? І чому ви кажете Колькові ті слова, що тільки батько міг йому казати, га? Краще б мовчали уже, якщо нічого не знаєте, чули? А те, що цей птах може вирости у сто разів більший за вашого орла, – теж не знаєте? Ні? То що ж ви тоді знаєте? А батько знає. Він усе знає. Тільки його зараз нема.

Колько зайшов на своє подвір’я і поклав крука під тополею, ще й оглянувся довкола – чи ніхто не бачить його? А таки бачить, он Джус уже де не взявся коло воріт, махає йому – йди сюди, проте Колькові не до Джуса, пришелепок він, теж тільки лапки й побачив у крука, йому лише п’ятдесят копійок у голові, то нехай іде собі геть, а Колько зараз піде у хату й напише батькові листа. Як це він раніше не здогадався, адресу ж знає – село Мизинівка, а там сідай і пиши: отаке й таке діло, приїжджайте, тату, бо з круком біда. А батько все зробить, так зробить, що Кіндратові Павловичу й не снилося.

Матері не було вдома, ніхто йому не заважав. Колько вирвав із зошита чистий аркуш паперу, вставив у ручку нове перо і заходився виводити охайні, як у прописі, літери:

«Добрий день, тату!

У нас біда. Умер крук. А ви казали, щоб я глядів його. А він умер. Тату, приїжджайте скоріше до мене. Ви ж усе знаєте, як далі бути. Ми його заспиртуємо. Чуєте, тату? Тіки не йдіть пішки через ліс. Бо так довго буде. А їдьте на попутній машині, о. Дуже вас жду».

Колько покусав кінчик ручки, мізкуючи, що б його ще таке написати, аби тато послухався і негайно приїхав. Усі слова йому здавалися не такими, і тоді Колько набрався духу і внизу дописав швидкими незграбними закарлюками:

«Якщо ви, тату, не приїдете, то я візьму і заріжуся».

Тепер Колько був упевнений, що ці слова покличуть батька додому. Так що зосталося лише вкинути листа коло пошти у скриньку і бігати на шлях виглядати… А крук тим часом… І тут Колько згадав, що птах лишився під тополею. Він притьмом вискочив надвір – і обімлів.

Крука не було.

Колько кинув очима туди, сюди – нема.

Ганчірка лежала під тополею, нею ворушив вітер, а птаха не було й близько. І ні в дворі, ні на вулиці, ніде – ні лялечки. Темно-гаряча пелена впала Колькові на очі, і спершу його пронизав крижаний страх, а потім огорнула нестерпна радість: бо спершу здалося Колькові, немов тополя зашелестіла дрібненьким листям і хмара на сонце набігла, а потім він здогадався, що то ж птах велетенський здійнявся у небо і сонце заступив широчезними крилами. Ще й зашумів ними, мовби тополя шелеснула під дужим повівом вітру…

1979 р.