3

Не збрехав Захарко директорові музею, коли сказав, що виготовлять муляж безцінної тієї шабельки, – це справді було зроблено за якихось кілька днів (треба знати Райченка!), і як зроблено – не шаблі, а близнючки, хіба що, коли придивитися дуже, помітиш: копія трохи ясніша, бо щойно з заводу. Втім, помічав це тільки Захарко, один він розрізняв, де справжня, а де така, на те ж і приставлений був до кіногрупи, щоб носити реліквію і берегти її як зіницю ока. «Не займати Ско’обагатька ніякими д’ібницями, – наказав Райченко. – Він наш зб’оєносець! На ньому тут найбільша мате’іальна відповідальність».

І не мав після того «зброєносець» ні сну, ні спокою, не випускав ту шабельку з рук. Ще добре, коли знімали на студії – тоді після роботи замикав її в сейф і зітхав полегшено, а як виїхали в степ на натуру, доводилося класти шаблю ночами під голову, Захарко ночував з нею, мов із вірненькою дружиною, як ото колись козаки ночували нерозлучно зі зброєю. На зйомках теж не з медом було, крутився дзиґою. Артисти-козаки у бою так не морилися, як він при шаблях-близнюках: то ту мерщій дай, то ту. Репетирують сцену – подай муляж, знімають на плівку – негайно діставай справжню. Тільки й чути:

– Скоробагатько, муляж!

– Скоробагатько, оригінал!.

– Скоробагатько, не спи!

Заснеш у такому пеклі, якраз. Тут і вночі ока не стулиш на чатах, дарма що за день набігаєшся – пальці на ногах позбиваєш. Та якби тільки й горя… Одного разу Райченко приїхав на зйомку злющий, наче його вкусила скажена собака, – полководець, який щойно зазнав поразки (художня рада переглядала відзняті кадри), і не знав, на кому зігнати злість. Спершу накинувся на Бульбу – Підлужного, гладкого здорованя тихої, мов у слона, вдачі, і сказав, що віддасть його в дитячу спортивну школу вчитися фехтуванню, бо махає шаблею, мов батогом, потім визвірився на його «сина» Андрія, сказав, що він його породив (як актора, звичайно), він його і вб’є.

І раптом як закричить:

– Де Санчо Панса?!

Захарко спершу й не второпав, що це про нього.

– Ско’обагатька до мене!

Підбіг, притискаючи до грудей чорний шкіряний футляр, як немовля, – у Захарка все напоготові, не придерешся.

– Де шабля?

– Котра?

– Сп’авжня.

– Ось вона, при мені.

– А та?

– Он лежить.

– Показуй.

Захарко крутнувся по другу шаблю, руки тремтять – не розбере, що від нього хочуть. І ніхто не вгадає, що це вкусило Райченка, – ні Бульба, ні його сини, але спостерігали за всім з мовчазним терпінням, стоячи, мов по команді «Струнко!». Вони знали, що Райченко часом вибухне, проте так само швидко й відійде. Це його на худраді нажучили.

– Ось, – прихекав Захарко.

– Обидві показуй.

– Нате.

– То де, кажеш, сп’авжня?

– Та ось же, хіба не видно?

– Ти що – осліп? Не бачиш, що вона блищить, як нова копійка? Заводом пахне? ’обиш з мене ду’ного, а там, ’озумієш, сміються, що ‘айченко недото’кану ’еліквію содою начищає. Воно ж на ек’ані видно, ти ’озумієш, голова твоя й два вуха, видно, що шабля не ста’овинна! А там кажуть, вам пішли назуст’іч, дозволили ско’истатися таким о’игіналом, а ви…

– Я… я…

– Що ти? Знаємо, пе’еплутав! Ви мене на той світ заженете, ніхто ні чо’та не ’обить, а ти, ’айченко, за всіх оддувайся: ’айченко і завгосп, і освітлювач, і вантажник, так, по-твоєму? Ще й позичай у сі’ка очей, щоб кліпати че’ез вас!

– Я… Мені здається, не переплутав, – засумнівався Захарко.

– А що – навмисне підсунув мені фальшивку, щоб не пе’еживати? Щоб спокійненько, без не’вів? Один ’айченко хай сотає не’ви? Ні, голубчику, так не вийде. Ось тобі!

Райченко ухопив яснішу шаблю, замахнувся (дай йому замість шаблі шпагу – точнісінький тобі Суворов) і… пожбурив її з усієї сили, аж у заростях кропиви щось брязнуло, видко, вцілив у закинуту порожню пляшку.

– Отак! Щоб не плуталася тут мені, якщо не від’ізняєш г’ішне од п’аведного. Щоб мої очі її не бачили.

Лише перегодя, коли «буря вщухла» – навіть у небі розвіялись хмари – і Райченко вдоволено потирав долонями, сидячи на стільчику на вершині пагорба та спостерігаючи за «козацьким військом» (так, либонь, і Суворов спостерігав за своїм), Захарко поліз у кропиву, тихенько, щоб ніхто не бачив, дістав шаблю і заховав її серед кіношного причандалля: пригодиться.

Увечері Райченко сам підійшов до нього, поклав на плече руку.

– Не гнівайся, земляче. Я т’охи пога’ячився, але сам ’озумієш: така наша ’обота. Вибач.

І все йшло добре, ніхто до Захарка не мав претензій, аж поки не довелося здавати шаблю в музей.

Директор відкрив чорний футляр, дивився, дивився, і його жовте, як пергамент, обличчя ставало неживим.

– Та ви що? – ворухнув безкровними губами. – За кого ви нас маєте?

– Хіба що? – спитав Захарко, холонучи в лихому передчутті.

– Тут же й без експертизи видно, що це… злочин.

– Як – злочин?

– Знущаєтесь чи вирішили розіграти?

– Я… – У Захарковій голові стояв гарячий туман.

– Це ж фальшивка. Це дешева копія оригіналу.

– Хіба?…

– Досить із мене, – сказав директор. – Чуєте? Досить.

Він гидливо одсунув чорний футляр.

– Заберіть!

– Є! – спохопився Захарко (недарма він тоді пожалився кропивою). – Та шабля не пропала, вона є.

– То в чому ж річ? Навіщо ця кінокомедія?

– Зараз ми привеземо. Видно, переплутали.

– Як можна! – чоловік обхопив долонями сивину.

– Ми зараз! – сказав Захарко. – Машина внизу.

– Комедіанти…

– А ця хай поки що побуде у вас.

– Заберіть! – аж тупнув ногою директор. – Заберіть! Щоб очі мої не бачили цю бляху. Як можна…

Захарко серед мотлоху відшукав справжню шаблю, вона таки ясніша була за ту другу, бо нову робили не для битви, то пошкодували дорогого металу, і вона потемніла – ось що ввело в оману Райченка, а той збив з пантелику й свого асистента з реквізиту. Тільки ж режисер розписки не давав, Захарко за неї розписувався… Отож він таки відшукав справжню шаблю, але… у її руків’ї не вистачало одного камінчика, всього лиш одного камінчика, схожого на зелене котяче око. Гуртом вони вирвали до корінчика всю кропиву, перемацали кожну травинку, Захарко навколішки облазив усе довкілля (може, камінчик випорснув ще в польоті?), але, окрім зелених скалок розбитої пляшки, так нічого і не знайшли. Смарагд провалився крізь землю.

– Ви хоч уявляєте, громадянине Скоробагатько, що вам за це світить? – спитали у нього.

Захарко здогадувався.