4

Уже бараболя в брунатних мундирах урочисто парувала на столі, уже було випито по чарці (Захарко тільки пригубив, бо, коли йшлося про діло, не любив затуманювати голову), а над газовою плиткою-таганком цвіло два синіх віночки полум’я – так, без потреби.

– Хай горить, батьку, – приказував повногубий Степан. – На ваш вік хватить, хоч би, приміром, і зовсім його не виключали. Тепліше в хаті буде.

– Хай, – підтакував Василь, схиляючи кучмату голову то до одного, то другого плеча і пускаючи бездоганні кілечка диму під провислу горбату стелю (хата під «цинком» потекла в дощі, того й стеля провисла). – Так затишніше.

Захарко дивився на хлопців закоханими очима, все йому подобалося в них: і спритність та діловитість, і молодеча відчайдушність, і чуби непокірні, а особливо оте поштиве «батьку», до якого Захарко не звик, бо ніколи не мав дітей. Усмак ласував дрібненькою «американкою», вмочуючи її в алюмінієву мисочку з олією, казав щиро:

– Воно як на газі варено, то наче й добріше. Я, хло’, люблю гаряченьке. То все більше всухом’ятку перебивався, не лежить душа з тим керогазом вовтузитися. Поки розкочегариш, то їсти перехочеться. Відколи немає Мелашки, вважай, на сухому комбікормі.

– Давно без баби? – співчутливо спитав Степан, дивлячись на вишмуляний комірець Захаркової сорочини, що блищав, як хром.

– Хіба ж баба? Не дотягла й до шістдесяти годочків покійниця, – сумно сказав Захарко. – Ще жить та й жить.

– Ну, то давайте ще по одненькій! – хай там земля їй пухом.

– Беріть. А живим – здоров’я, за ваші золоті руки, хло’.

І знов дивився на них закохано (от чорти, навіть не кривляться), і дякував тій годині, яка звела його з цими хлопцями у райцентрівській чайній. Захарко став навідуватися туди, як почув, що до містечка газ таки підводять, не обминули. А до чайної часто якраз і заглядали на пиво ті хлопці, які займалися цим ділом, – він їх упізнав здалеку: зелені роби, чуби, груди колесом – словом, моряки, а не хрущики. Візьме Захарко пивця кухоль і пасе їх очима.

Якось підсіли до нього дві «роби» – веселі, розхристані, море їм по коліна. По три кухлі взяли, тільки піну під носом облизують та патрошать тараню, аж луска пирскає в усі боки. І старому вділили хвоста:

– Посолонцюйте, батьку.

Захарко пожував тарані, сьорбнув пива і почав здалеку:

– А що, хло’, якби оце, приміром, сам хтось надумався підключитися до газопроводу?

– Як це? – не зрозуміли хлопці.

– Ну, якщо він, газопровід, вважай, проходить під хатою.

– То й що?

– Підключитись до нього тихенько.

– Хе! – пирхнули хлопці в один голос, аж пиво носом пішло. А чубатіший пояснив:

– Таке, батьку, неможливе.

– Чого неможливе?

– Бо ні.

– Там у трубі такий тиск, – сказав повногубий, – що рознесе. Якби можна було, то хитрі знайшлися б.

– А от до містечка ви ж підводите, – вів своєї Захарко. – Звідти ж підводите, і не розносить.

Хлопці перезирнулися: от дає. І знов реготнули.

– Там, батьку, поставлено геерпе. То воно й не рве.

– А що це таке?

– Така машинерія, що тиск перекриває. Газорозділювач. Геерпе називається.

– А хіба її не можна й собі поставити?

– Дорого, батьку, обійдеться. Та й не дозволять.

– Скільки, приміром?

– Що – скільки?

– Грошей. Сотня, дві?

Чубатий знов не втримав пиво у роті.

– Дорожче, батьку. Вам не по кишені.

– А ти що – заглядав у мої кишені? – образився Захарко.

– Це, батьку, робити не положено, – серйозно сказав повногубий. – Закон забороняє, ясно?

– Ясно, – присмирнів Захарко.

А через день-другий уже сам підсів до тих хлопців – вони повсякчас удвох заходили до чайної. Так само лущили тараню, стріляючи лускою на всі боки, і перед ними стояло шість жовтих кухлів у білих шапках.

– Привіт, батьку, – зраділи Захаркові справді як батькові. – Сідайте, посолонцюйте з нами.

Цього разу Захаркові перепало і спинки шматочок.

– То як там – не напитали майстрів? – перезирнулися весело і сховали посмішки в кухлі.

– Яких?

– Щоб геерпе поставили.

– Ні, хлопці, на вас мав надію.

– Не вийде, батьку. Рада б, казав той, душа в рай…

– А може, подумаєте?

– Нема чого думати.

– Гроші в мене є.

– За них не все купиш.

Ковть-ковть – і нема шести кухлів.

– Щасливо! – пішли, потрусили сміхом.

Захарко зустрічався з ними ще не раз, але хлопці тільки й годували його кахкотінням та ще, правда, таранею, якої мали такі запаси, хоч греблю гати. Він уже звик до цих веселунів, наче пригрівся коло їхньої молодої сили, і, коли одного разу хлопці сказали, що скоро кінчають роботу, їдуть з містечка, Захарко засумував. Так ніби з їхнім від’їздом уривалася й ниточка його уже пригаслої надії.

– Так що вип’ємо, батьку, на прощання, – сказав Василь і дістав до пива ще й чвертку біленької.

Захарко зажував таранею, похнюпив голову.

– Ех, братці…

– Не журіться, батьку, – сказав Степан. – Є до вас одна серйозна розмова.

– Кажіть.

– Якщо так уже дуже хочете, то спробуємо… Де наше не пропадало. Зробимо вам те, що просили.

– Газ? – скинув Захарко головою.

– Ц-с-с… Нікому ні слова. Підведемо.

– Смієтеся?

– Ми не сміємося, але бачте… дорого це.

– Що – геерпе? – ожив Захарко. – Скільки?

– За роботу ми б із вас узяли хіба могорич, а от машинерія ця дорогенька. Дурно нам її не дадуть.

– Скільки?

– І потім, якщо хтось пронюха, нам хана.

– Скільки? – свербіло Захаркові.

– Працювати доведеться ночами. З автогеном і зваркою. Хто біля вас живе?

– Та в тому ж і річ, що хата моя крайня од поля.

Ніхто не побачить.

– Коштуватиме це, батьку, небагато й немало, а якщо по совісті та по нашій із вами дружбі, то по два куски на брата.

– Це…

– Чотири сотні.

Захарко поворушив ріденькими бровами, щось прикинув собі в голові, шепнув:

– Згода. Тіки… тіки гроші…

– Питань немає. Рощот після всього. А наша умова така: якщо комусь скажете…

– Хіба ж я ворог собі?

Того ж дня, увечері, вони поїхали на «Жигулях» (хлопці були при машині) у Вигоду, бо мали ще, як вони сказали, вивчити об’єкт роботи. Ходили городом, роздивлялися, спитали, хто живе коло Захарка (кивнули на Шкандибину хату), і, здається, лишилися задоволені. Вдарили по руках.

Однієї ночі рили канаву на городі, другої – викотили з багажника хитру амуніцію і довго світили зваркою (Захарко бачив у вікно, як сипали іскрами), третьої – теж вовтузилися там, уже, правда, без зварки, а Захаркові все ще не вірилося. Якби знав, що вийде до шмиги, то й плиту путнішу купив би, а так хлопці привезли йому дешевенького таганочка: «Це, батьку, п’ятнадцять рублів окремо».

І от лиш тепер, коли над таганочком тремтять дві сині чашечки полум’я, а на столі парує зварена на ньому бараболя, – лиш тепер Захарко повірив. От чорти! Він підійшов до мисника, дістав з-під дерев’яного кадубця, у якому тримав сіль, заздалегідь приготовлені гроші, додав до них ще три п’ятірки (за таганок) і спитав:

– Разом давать чи кожному окремо?

– Все одно. Ми люди свої.

– Ну, помиритесь, – сказав Захарко і поклав гроші на стіл. – Тут чотириста п’ятнадцять.

Степан узяв стосик п’ятірок, хотів було перелічити, вже поплював на пальці, але передумав і сховав у кишеню.

– Ми вам, батьку, віримо.

– Я ще нікого не обдурив і на копійку, – сказав Захарко.

– Ну, то ми будемо збираться.

– Дивіться.

– Тільки ж нікому.

– Боже збав.

– А може, підписку візьмемо з батька? – всміхнувся Василь.

– Підписку? Ні, хлопці, підписувати я нічого не буду.

– То Василь шуткує. Бувайте здорові, батьку. Живіть сто літ.

– Ідіть здорові, – сказав Захарко.

Йому захотілося побути на самоті.