5

«А що – з’їли?» – Захарко лежав горілиць на дерев’яному ліжку (ще ручної роботи), дивився в провислу стелю і замість рудих плям від дощу бачив то ображене лице Гандзі Пшички, то розгублене – Петра Шкандиби, то вкрай здивоване Гриня Бублика, то ще чиєсь. «От вам і дохле діло, от вам і смішки, і все. Тепер укусіть себе за одне місце. Тепер на кутні посмійтеся».

Він знав, що з нього частенько кепкують, пережовують кожну «халепу», присмачуючи її всілякими побрехеньками, проте глузи не гнули Захарка – ще дужче розбурхували його фантазію. Вірив: рано чи пізно щось таке вчинить, що насмішники ахнуть і тяжко всі каятимуться, що не цінували Захарка, не шанували його. О, вони ще заплачуть, та пізно буде. Часом йому привиджувався власний похорон, найчастіше після якоїсь чергової невдачі, – бачив, як ховають його (Захарко вже знав, де буде його могила, бо нагорнув купку землі коло Мелашки на цвинтарі), тужно голоситиме духова, всі люди плачуть, а він лежить у труні, мов живий. І найдужче обливається слізьми Гандзя Пшичка, ще й приказує: «Простіть мене, дядечку, простіть, рідненький, я ж дурна була та не знала, що ви хороший такий, нікому й на крихту зла не зробили…» Гірко схлипує Петро Шкандиба, невміло втирає кулаком очі, може, вперше пустив сльозу над покійником: «Прощавайте, дядьку Захарію, земля вам пухом, прощавайте, сусідоньку дорогий. Хто ж тепер перестріне мене коло двору та слово розумне скаже, хто мудру пораду дасть? І хто ж простить мене за оте, що ляпнув дурним язиком так необачно, та ви ж наша гордість, дядьку Захаре».

Голосять срібні труби, незрушно лежить Захарко в домовині, лиш вітерець злегенька куйовдить його сиве волосся, а в небі сонечко світить, линуть рожеві хмарки, пташки щебечуть… І як привидиться таке Захаркові, то в самого сльоза набіжить, і носить її у кутикові ока, поки не висохне.

Отак, коли Мелашку ховали, лиш в одному оці коливалася сльоза в нього, не плакав, не приказував, закам’янілий сидів коло неї, не давав опускати в яму і мовчки дивився, дивився, дивився. Мелашка – єдина, хто чув його душу як свою, ніколи не кинула йому колючого слова. Іноді Захарко навіть дякував долі за оту плутаницю з шаблею, бо інакше чи й стрівся б він із Мелашкою.

Років через три після того лиха завербувався він на будову (додому в своє село соромився вертатись) і стрів там Мелашку. Літ мала приблизно, як і він, але ж малесенька виросла, дитина, та й годі, як її і взяли на ту роботу. З лиця гарненька, щиросерда, у руках все горить, а заміж довго не виходила, – видно, через невдалий зріст не траплялося пари. Захарко спершу теж не придивився до неї, поки не встряв у халепу.

Тоді на День молоді в лісі були народні гуляння, і от посеред галявини вкопали величезного стовпа, а на вершечку причепили новенькі хромові чоботи – хто дістане, той і забере собі. Ну, всі одразу туди, кому ж не кортить на такий товар розжитися. Але котрий не полізе – раз-раз і поїхав донизу: шум, регіт, «улю-улю-улю». Захарка теж лихий за руку смикнув – поплював у долоні, вирішив спробувати щастя. А той клятий стовп гладенький, мов скло, видно, не одне літо терли його животами. Захарко хоч і невеликий дужак, зате легенький, чіпкий – карабкається помаленьку, як слимачок, до стовпа липне.

Натовп принишк, не дихає: ось-ось дістанеться молодець, а воно ж кортить іще реготи справляти, кому ж інтерес, щоб отак усе добре скінчилося. Крекче Захарко, вже чує, як новенький хром пахне, а сил ні грамини. Натужився скільки мав духу, коли це щось як репне – і всі покотилися зо сміху. Відчув Захарко, що вітер війнув по голому тілі, руки зів’яли в мотуззя, поїхав униз.

– А що – взувся?

– Не сліпи очей!

– Держи, бо загубиш.

Йому б крізь землю провалитися чи на край світу бігти, а він стоїть як укопаний і глухне, глухне…

І тут де не візьметься те дівча та як крикне ламким голосочком:

– Чого роти пороззявляли, зубами торгуєте? Завидки узяли? Ану хто з вас добереться туди, де він був? Мовчите? – І вже до Захарка: – Ходімо, я зашию тобі. Це не біда.

– Не треба, я сам, – буркнув Захарко, засліплений соромом і образою. Відсторонив Мелашку й подався в глиб лісу.

Пізніше, випадково зустрічаючись з нею, вітався нищечком і знічено опускав голову. А якось на суботньому вечорі в гуртожитку вона підійшла до нього і запросила на танець. Мелащина голівка сягала його грудей, хоч і Захарко низенький, і він, зрідка поглядаючи на дівчину зверху, помітив золоті сонечка у її зіницях, од яких було гаряче в лице, і ще відчув Мелащину покору в своїх руках – бери і неси, як пір’їнку.

Коли вирішили побратися, Мелашка сказала:

– Може, у моє село поїдемо? Мама старенька, хата, вважай, пустує.

– Поїдемо, – охоче погодився Захарко. Він уже натинявся по чужих кутках та гуртожитках і скучив за хатнім теплом.

Йому сподобалося Мелащине село, як і його чудна назва – Вигода, що начебто обіцяла злагоду та удачу. Тут і прожили вони свої кращі літа, і жодного разу Мелашка не вколола його докором за оті провали. Пожуриться сама собі нищечком та ще й заспокоїть: «Переживемо. Це не біда». Якби ще діток були нажили, то більше нічого б і не бажали, а так Мелашка з Захарком няньчилася як із дитиною.

Коли вже не вставала з ліжка, якось подивилася на чоловіка сухими очима (сонечка в них давно погасли), мовила тихо:

– Вибачай, Захарку, що самого тебе покидаю. Хто ж тобі їсти зварить, сорочку випере? Пропадеш.

Як ставив оградку на її могилі, обгородив і для себе місце, ще й горбик землі нагорнув, ніби там було вже когось поховано. І на пам’ятник замовив дві таблички мідні: на тій, що тепер прикріплена до сірого бетону, написано чорним: «Скоробагатько Меланія Онисимівна, 1918–1977», на другій, схованій у комірчині, щоб менше муляла очі: – «Скоробагатько Захарій Федотович, 1916-19…» Потім дві цифри домалюють, вирішив Захарко.