8

Ще довго б, мабуть, точили Захарка сумніви, якби не трапилася така нагода. Петро Шкандиба взяв у колгоспі пару коней та однолемішного плуга – вирішив город восени виорати і, прикотивши підводою на своє подвір’я, угледів за тином Захарка.

– Може, дядьку, на пару станемо? Спершу мені зоремо, тоді вам. Чи вам першому, а тоді мені. Все одно.

Захарко підійшов ближче, глянув на Петра, на його вуха і подумав, що якби подув сильний вітер, віз покотився б і без коней. Одначе йому сподобалася щира увага сусіда, і хоч орати не збирався, несподівано для себе сказав:

– А чо’, зоремо.

– 3 кого почнем?

– Хоч би й з тебе.

У Шкандиби Захарко йшов за погонича, Петро взяв чепіги, а коли передихнули й перейшли на дідів город, трохи не полаялись.

– Тут, Петре, я за плугом піду.

– Не командуйте, робіть своє діло.

– Нє, буде так, як я сказав.

– Коло чепіг у сто разів важче. Я ось молодий, та й то поперек пече, не розігнуся. Одійдіть.

– Нє, – затявся Захарко і так твердо взявся за плуга, що Петро, знизавши плечима, відійшов до коней. Звідки йому було знати, що старий взагалі плюнув би на цю оранку, здалася вона йому, та не знав, як Шкандиби здихатися. Він лиш тепер подумав, що це ж, не доведи Господи, плугом можна зачепити газопровід, і тоді матимеш таку мороку, що пальці кусатимеш. Де він узявся, цей Шкандиба, на його бідну голову. Захарко вирішив сам узятися за чепіги, щоб у тому місці, де проходив рів (як придивитися добре, то видно, де рили), міленько пускати леміш, може, пронесе. Петро ж як упреться, ще, чого доброго, виверне й труби, такий здоровило. Добре, що хоч геерпе закопано за межею городу, навіть Захарко тепер не вгадає, де воно.

Отож він став за плугом, Шкандиба по-своєму зрозумів те завзяття, проте коней дуже не підганяв, щоб старий не зашпортався в борозні.

На свіжу смужку ріллі зліталося гайвороння, вихоплювало одне поперед одного черв’ячків, і Захарко, чоловік не забобонний, все одно скоса поглядав на згорблених чорних птахів і, коли зупинялися перепочити, хапав грудки, жбурляв у них, приказуючи: «А подохли б ви!» Однак ворони не втікали, лиш ліниво підстрибували на місці, коли поруч падала грудка, сито ворушили крильми і приглядалися, чи не визирає з тієї грудки рожевий черв’ячок. До дідових прокльонів їм було байдуже, за свій довгий вік ворони переконалися, що від тих погроз ще жодна із них не здохла.

Шкандиба помітив, що старий притомився, в одному місці борозни були геть нікудишні, леміш пішов так мілко, що тільки поскородив землю, і Петро знов запропонував помінятися місцями. Захарко крутнув тоненькою шиєю, сказав, що така зарядка йому «на здоровля», а що трохи підпсував борозну, так то не біда – на ворон задивився. Він не випустив чепіг, поки не впорали город, і хоч сорочка на спині змокріла (між лопатками гуляв приємний холод), справді відчув, що робота пішла «на здоровля», видно, розігнав по жилах застояну кров. Стояв простоволосий, ледь усміхнений і дивився далеко в поле, наче бачив там, за сивим маревом, щось таке, чого Шкандибі не побачити ніколи. Проте Захарко теж нічого там не помітив, просто вбирав очима широку далину і вдихав чистий дух розворушеної землі, від чого його тонкі ніздрі злегенька посіпувались.

– Земелька пахне, – сказав Захарко.

– Умгу. Воно мені теж наче маслом по грудях.

– Силу п’єш. Оце взяв би і полетів.

– Куди, дядьку?

– У небо, Петре. У небо…

Пригасав тихий осінній день, за ним пригасали й останні блискітки бабиного літа, сумирно форкали коні, ворони греблись у ріллі, мов кури. Десь далеко обізвався собака, а може, й лис біля ферми, яку стеріг Гринь Бублик, холодок осідав розпашілим чоловікам на плечі – і все це будило в них один настрій і думку одну про те, що життя прекрасне, але скороминуче, і що треба цінувати його кожну мить, без поспіху і метушні, просто пити повільно і всмак, як п’єш у жнива студену воду.

– Ходімо, дядьку Захаре, до мене, – сказав Петро. – Повечеряємо.

– Давай до мене заглянемо. – Захарко відчув, що настав той момент, коли можна поговорити душа в душу.

– Жінка приготувала все. Заробили ж.

– Хочу тобі щось показати.

– Непремінно зараз?

– Авжеж, зараз.

– Ну, то я поставлю коней і прийду.

– Жду, Петре. Сам приходь.

Захарко рушив до хати і вирішив одразу забити Шкандибі памороки – увімкнути обидві конфорки й зустріти його при повному параді. Потім передумав.

Запалив світло, сів біля столу і вшнипився в газету, ще й Мелащині окуляри з відбитим вушком начепив на носа; недавно натрапив на них, приміряв і побачив, що помагають. Мелашці окуляри приписав лікар, правда, носити соромилася, та й куди вона їх могла зодягати? На город, до корови чи куди, як Мелашка ніколи не розгиналася за роботою. Отож була раз одягла, коли підгортала картоплю, очечки ляпнули з носа на землю, вона цюкнула сапою і відбила вушко. Тоді закинула їх на мисник і сказала, що хай ці сліпавки носить той, хто приписує, вони для ледачих, на всеньке село одна Гандзя Пшичка зодяга окуляри, бо весь вік проходила з олівчиком, не гнулася в ланці над буряками, снопів не в’язала, не схилялася над дійницею, не знає, що таке сторчака стояти.

Захарко і гадки не мав, що вже недобачає, а це недавно приміряв для інтересу й побачив, що дрібненькі літери в газеті побільшали. Втім, зараз він начепив окуляри не для того, щоб видніше було, – хай Шкандибі закрутить у носі.

Той не забарився. Видно, згоряв од цікавості.

– Ну, то я прийшов, – зупинився в порозі.

– Заходь, – Захарко навіть очей не відвів од газети.

– Уже недобачаєте?

– Старість, – і далі «читав» Захарко. – Сідай, Петре.

Шкандиба слухняно сів. Повів очима, вухами. Мовчав.

– Гукнули, щоб очки показати?

– Еге.

– Ну, ви даєте. Мені ще коней відвести треба.

І знов – очима, вухами – аж поки погляд зачепився за плитку, що недоречно біліла в кутку, явно не вписуючись у Захаркові апартаменти.

– А це що у вас?

– Де? А-а-а… Та ото ж плита.

– Яка плита?

– Газова, хіба ти не бачив? Вона ж давно в мене.

– Газова? – підійшов ближче Шкандиба. – А що ж ви робите з нею?

– Їсти варю, хіба ти не знаєш, що роблять з плитою? – Захаркова душа співала. – Я ж тобі давно казав за неї.

– Шуткуєте. Вона не горить.

– От чудило. Ти ж наче бачив її у мене.

Шкандиба помацав трубочку, підведену до плити, повернув ручку й почув рівне шипіння. Уже геть спантеличений, витер сірник, підніс до конфорки й сахнувся – полум’я шугнуло в рукав.

– Треба зразу запалювати, як уключив, – сказав Захарко. – Так ти мені ще півня пустиш. Це ж не іграшка.

– Звідки? – всихав на очах Шкандиба.

– Звідти. Я тобі давно казав, забув? – Захарко танув од втіхи і думав, що тільки за цю хвилину варто було віддати такі гроші. Він зняв окуляри і взяв у зуби ціленьке вушко.

– Виходить, можна? Хто ж це вам?

– Знайшлися люди.

– І давно провели?

– Давно, – брехав Захарко й не кліпав. – Ще весною.

– Хто б міг подумати.

– Я! – вдарив себе в груди. – Я міг.

– Це ви, дядьку, встругнули. І скільки вони з вас узяли?

– Безплатно, – розсердився Захарко, що й цей про гроші.

– Ні, за таку роботу безплатно ніхто не візьметься. Тут ви мені не кажіть. Могоричем не обійдешся.

– Тищу! – закипів Захарко. – Тищу оддав.

– Оце вже ближче до правди.

– А хіба діло в грошах?

– Не тільки у грошах, але ж… – Шкандиба хотів сказати, що навіть електрику йому заборонено підводити без дозволу, а це ж газ! Однак змовчав. Старий таки забив йому памороки, і треба було спам’ятатися, перш ніж щось говорити.

– Ходімо вечеряти, – сказав Шкандиба.

– Не хочу.

– От ви, їй-богу… Жінка старалася, поклич, каже, дядька. Завтра ж неділя, я вихідний, посидимо.

– Не хочу, – затявся Захарко, і Шкандиба зрозумів з його голосу: не піде.