9

Чи то від того, що воно так часто йому привиджувалося, чи хтозна й чого, але снився Захаркові тієї ночі – з суботи на неділю – власний похорон. Снилося, ніби ховають його всім селом на тому місці, де нагорнув коло Мелашки горбик землі, стогнуть срібні труби, всі люди плачуть, і Гандзя Пшичка голосить: «Простіть же мене, дядечку, я ж дурна була та не знала, який ви хороший». Петро Шкандиба невміло витирає очі в’ялими кулаками, Гринь Бублик у чорному костюмі (із зятевого плеча) пересмикує в’язами, приказує: «Осиротив ти мене, Захаре, немає з ким, бляха-муха, перекинутись словом». Тужить духова, лежить Захарко в труні мов живий, а в небі сонечко світить, пташки співають, м’який вітерець куйовдить йому сивого чуба, і круто пахне розрита земля, яка вже не дає Захаркові сили, а приймає його в своє лоно навіки…

Прокинувся зі сльозою в кутику ока, довго лежав, заклавши під голову руки, думав. До чого це воно приверзлося?

Згадав учорашню балачку з Петром Шкандибою, мулько лежати зробилося: забув сказати, щоб нікому ні пари з вуст, бо як піде новина селом – не доженеш. Поперек горлянки їм стане Захарків газ, щось та придумають, аби наврочити, не дасть він їм ні жити, ні дихати. Он Шкандиба хіба не сказився, як угледів? Хе, як обухом по голові вдарило чоловіка, ще й мокрим рядном накрило. Треба сходити до нього та попросити, щоб ні мур-мур, бо з такої досади що хоч надума, а там не вгадано, як воно буде. «Сходжу, – вирішив Захарко. – Сьогодні неділя, Петро вихідний», – швиденько підвівся, струшуючи з себе залишки чорного сну, потер колючі щоки, бо з тиждень не голився, свербіли. Вони й уві сні свербіли, і Захарко тоді, лежачи в домовині, подумав: бач, правду кажуть, що в покійників ще якийсь час щетина росте. Нічо’, ось поп’є чаю, а тоді вже побриється.

Запалив газ, поставив чайника, щоб кишечки погріти, й пішов надвір виламати малинового дубчика в окріп. Густий малинник давно здичавів (не підчищали його), майже не родив, але з його пагонів окріп натягував такого веселого кольору, що пий – і хочеться.

– Фізкульт-привіт! – обізвалось од шляху, і Захарко побачив Гриня Бублика в «пижиковій» шапці і з рушничкою на високо піднятому плечі – той повертався від курника. – Не гукаєш у гості?

– Заходь, саме чай поставив, погріємось.

– Оце воно. Я, знаєш, хоч і в куфайці, і в шапці, а мерзну. Голька писала, що якогось кожушка мені перекинуть, але коли воно буде.

– А що, там, у городі, кожухи вже не в моді? – спитав Захарко, всміхаючись сам до себе.

– Та хто їх розбере. Може, зять собі щось краще купив. Це нам аби тепленьке, зручне. Ось керогаза, приміром, ти дав, то моя не нахвалиться. Як ми, каже, раніше обходилися без нього. Чи снідать, чи обідать, то таки ж не розпалювать у плиті. Не дурний його видумав. Чим віддячу тобі – не знаю.

– От зарядив…

– Е, не кажи, Захаре, так не годиться. З людьми тре по-людськи.

– Ось підстрелиш лисицю, продаси шкурку, то вгостиш тією, що на печінку не давить.

– Де вже мені, ноги не ті й гочі. Це якби в капкан вона йшла. Он Петро, бачу, порається у дворі, той би підстрелив. Чуєш, Петре? – гукнув Гринь.

– Що?

– Кажу, шапка і комір гуляє коло ферми, а вполювати нема кому. Може, ти візьмешся?

– Зараз прийду, побалакаємо.

– Заходь, Петре, – припросив Захарко. – Чаю вип’ємо, кишки погріємо. У мене чай як вино. Ще й червоний.

– Щас, дядьку. Руки витру, бо свиням мішав.

– Він… знає? – зіщулився Гринь.

– А що ж тут такого?

– Гм… нічого, тіки я думав…

– Петро свій чоловік! – голосно сказав Захарко, так щоб це почув і Шкандиба, який уже підходив до них.

– Кажете, дядьку, лисів розвелося багато?

– Ой, спать не дають, так дзявкотять.

– Хіба вам можна спати на службі? – стригнув Шкандиба вухами, як лошак.

– Та не можна, але подрімаєш часинку, тоді й сторожується кращенько.

– А це ружжо хоч стріляє, чи який там чорт?

– Хто його зна.

– Ходімо до хати, бо в мене окріп википить, – згадав Захарко.

– Новий наллєш, – сказав Гринь. – Це ж не керогаз, якому гасу треба. Вічний двигун, можна сказати. О.

Вони зайшли до хати, і перше, що подумав Захарко, – забув уключити плитку: під чайником не горів вогонь.

Він так і сказав:

– Диви, бий тебе коцюба. Забув уключити газ.

Підійшов, узявся за чорне кружальце – нічого не міг уторопати. Плита була включена. Повернув кружальце під другою конфоркою, черкнув сірника, однак не почув ні шипіння, ні вогонь не займався, хоча сірник уже обпікав пальці.

– Щось не те, – тихо сказав Захарко і відчув, що в нього терпне язик.

Шкандиба із Бубликом не дихали.

– Може, ви перекрили вентиля? – спитав Петро.

Захарко не обзивався. Нагнувся до плитки, нюхнув, але «газова» душа мовчала. Він би подумав, що все це йому наснилося – і хлопці-«чорти», і сині лілеї над таганком, проте чайник, якого недавно поставив на вогонь, був гарячий, а нагрітися сам він не міг. Виходить, плитка погасла недавно.

– Щось поламалося, – сказав Захарко, і малиновий дубчик затремтів у нього в руках. – Чи трубка забилася, чи ще якась чортівня дала тріщину.

– Буває, – раденько сказав Шкандиба.

– Я так і знав, що… добра не жди. Сьогодні мені приснилося, що я вмер.

– То це на життя, – пояснив Гринь. – У снах усе навиворіт. На смерть – це як зуб випаде.

– І те вороння учора… Обсіло увесь город. Я ще тоді подумав, що воно накаркає…

Захарко раптом стукнув себе по лобі.

– Все ясно! Знаєш, Петре, це ми вчора десь плугом зачепили. Точно, так воно і є. Лемешем шпортнули.

– Може бути, може бути, – замислився Шкандиба.

– І що ж тепер робити? – спитав Гринь.

– Не знаю. Ті хлопці поїхали, а тут майстрів треба. Спробуй пошукай. І де ти, Петре, з тим плугом узявся?

– Нічого, – винувато сказав ІІІкандиба. – Самі подивимось.

– Куди ж ти подивишся?

– Це ж не електрика, газ! – підсік Гринь Шкандибину гордість.

– То й що? Подумаєш – газ. Принцип той самий. Десь повредили проводку.

– Це ж не дротинку, – знов колупнув Гринь.

– При чому тут дротинка? Я кажу, принцип той самий. Принцип – шурупаєте?

– Принцип, – пхекнув Гринь. – Біжи розберись у ньому.

– І розберуся.

– Ну-ну.

– Значить, так, – підсмикнув Шкандиба рукави. – Ця трубка виходить крізь стіну надвір, так?

Його слухали мовчки.

– Так, – сказав сам собі Шкандиба і повів вухами, ніби вони, як міношукачі, чули метал під землею. – Далі трубка закопана, але й дурний дотумкає, що вона тягнеться прямісінько до газопроводу, так? Так. Не могли ж вони класти її навскоси чи криво. Не я буду, якщо трубка не лежить ось так рівненько, як електричний дріт. То що нам зостається робити?

Гринь подивився на Захарка, і його очі казали: бач, у цього Шкандиби таки є «голія» в голові.

– Міркуємо далі, – водив електрик вухами, як локаторами. – Оскільки ми орали город, то могли зачепити тіки трубку, що веде до цього… як його…

– Геерпе, – підказав Захарко.

– І я так кажу. Значить, геерпе ми не зачепили, бо воно вкопане он там за городом. Правильно, дядьку Захаре? А раз так, то несіть лопату. Тікає ваш газ десь під землею. А ми його переймемо, ясно?

– Ясно, – сказав Гринь. – Принцип.

– До вас, дядьку, на третій день доходить. Ви ще побачте, як я за тим принципом усе й залатаю.

– Ізолєнтою?

– Поки що не знаю. Де лопата? – крикнув Шкандиба на Захарка, до якого і справді той «принцип» доходив туго. Це якби зварку та автогена просили, то воно ще куди не йшло, а то ж вимагають всього-на-всього якогось заступа.

Проте слухняно пішов у комірчину, довго переставляв усякий старий непотріб, посліджений мишами, поки наткнувся й на мідну табличку, що має колись висіти на його могилі. Одна літера вже облущилась, і тепер той напис читався: «Ско’обагатько Захарій Федотович, 1916-19…» Наче то Райченко подав йому знак, і нічого доброго Захаркові це не віщувало.

Нарешті знайшов побиту іржею лопату, приніс Шкандибі, той покрутив головою і сказав:

– Ви що – в музеї взяли цей інструмент? – сплюнув і пішов додому по гострого заступа. Повернувся ще й з чемоданчиком, у якому зберігав своє монтерське причандалля, – це вже Захарка обнадіяло.

Шкандиба присів навпочіпки коло тильної стіни хати, обдивлявся, принюхувався, чаклував, потім показав рукою уздовж тієї смужки городу, на якій Захарко «зіпсував» борозну:

– Отак ті хлопці рили?

– Точно. А ти звідки знаєш?

– Хе! Щоб я та не знав. Ну, вперед!

І заходився копати. Обережненько так, наче боявся наскочить на міну.

Це Гринь увернув такого віршика для жарту, але ніхто не сміявся.

– Я, дядьку Захаре, як у воду дивився, – сказав Шкандиба. – Ось же вона так і йде, ця трубка. – Він став навколішки, руками розгрібав землю, веселішав.

– У Петра – голова! – сказав Гринь. – Колись у мене електрика в хаті перегоріла, то враз найшов, де воно. Так і тут. Десь не контачить, Петре, га?

– Утєчка газу. Хоча зроблено на совість. Ізоляція… все, як положено.

– Чув? Утєчка. Десь утікає газ, – обернувся Гринь до Захарка і зняв «пижика» – сонечко вже пригрівало в потилицю. Він дістав із кишені куфайки коробку «Золотого руна» (чи Голька, чи зять працювали на тютюновій фабриці і присилали дороге куриво), розім’яв довгими пальцями сигарету, закурив, пихнувши на Захара запашною хмаркою диму.

– Ану, без вогню мені тут! – суворо глянув на нього Шкандиба. – Бо як рвоне, то й шапчини вашої не знайдуть. Кажу ж вам: утєчка газу!

Гринь злякано затис пучками кінчик сигарети, «задушив» вогонь, однак недокурка не викинув – сховав назад у коробочку.

– Може, нам, Петре, одійти подалі? – спитав винувато.

– Якщо без вогню, то можна, – дозволив Шкандиба і, відклавши лопату, обмацував чорну, завтовшки з великий палець трубку. Потім грудьми припав до землі, довго обнюхував трубку, тулився до неї вухом.

– Слуха, чи не шипить, – здогадався Гринь. – Міньор, точнісінький тобі міньор, – твердив своєї, хоча на фронті не був (через отой «парашут») і мінерів ніколи не бачив.

Захарко мовчав.

Шкандиба копав далі. Час від часу кидав лопату і припадав вухом до трубки.

Гринь позирав на зятів годинничок і потерпав, що Килина знов цокотітиме, бо сторожування давно скінчилося, а його носить нечиста сила. Проте цікавість брала гору над страхом.

Шкандиба копав.

Захарко думав про своє.

Дивився на вихололу від учорашнього дня ріллю, яка вже підсохла й не пахла, навіть не вабила до себе гайвороння, і раптом побачив свій город у картопляному цвіту, а серед городу стояла Мелашка й усміхалася до нього золотом карих очей. Вона завжди уявлялася Захаркові серед розквітлої картопляної зелені (квіточки на ній лілові), та зелень сягала Мелашці до пояса, бо їхня «американка» через непідходящий ґрунт зав’язувалася не більша за волоський горіх, зате вигонила таке високе соковите бадилля, що город скидався на ліс. І хай там горіх чи бурібушки, а не було ні в кого кращого городу за їхній, особливо ж тоді, як цвіла картопля, а серед неї стояла Мелашка в білій хустинці в чорну крапочку, сонечко лащилося до її очей, аж мружилися очі від тієї ласки… «Це не біда», – сміялася.

– Ходім перекуримо, – сказав Гринь. – Подалі від гріха.

– Ходімо, – погодився Захарко, щоб не думали, що він так уже сильно печеться й труситься над Шкандибою.

Вони відійшли на подвір’я, Захарко теж узяв дорогу цигарку, хоч курити покинув давно, ще того року, як свій тютюн пропав на грядці, та зараз у голові снувались такі думки, що він закурив. Сиділи під повіткою на колодках, збоку щось бубонів Гринь, однак Захарко його не чув, забув навіть потягувати димок, і цигарка погасла в роті.

Знов чомусь пригадав свою промашку з шаблею (побачив табличку – «Ско’обагатько…» – і згадав Райченка?), про яку ніхто у Вигоді не знав, хоч і кортіло часом комусь розповісти, проте не розказав навіть Мелашці. Кортіло поділитися не так тією печаллю, як зрозуміти одну незбагненну для нього річ: що в тій історії було смішного? Може, Захарко чогось не візьме в тямки своїм розумом, може, хтось йому підказав би.

Тоді, коли з’ясувалося, що шаблі переплутали, і його викликали то туди, то сюди, розпитували офіційно і так – як же все воно вийшло, ніхто не міг стримати посмішки, навіть офіційні особи з пісними казенними лицями м’якли очима й ховали усміхнені роти хто в кулак, хто в долоню.

Захаркові пекло в грудях, наче туди сипнули пригорщу жару, а вони кихкотіли, пирхали від сміху і пирханням роздували той жар, ніби боялися, що він погасне і не пектиме. Чому їм було так смішно? Ось про що хотілося розпитати Захаркові, ось чого він не міг зрозуміти, але так нікому не обмовився й словом.

Навіть Бульба – Підлужний, на якого Захарко до того дивився майже побожно, як почув на студії про цю «комедію», трохи не вмер од сміху, вхопився за живіт, щоб не лопнув, стогнав, корчився, гикав, сякався, сльози котилися з очей і розмивали грим на обличчі, через те він скидався не на Бульбу, ні, він схожий був на якусь несусвітну мару, і та мара реготала, реготала, реготала…

Захарко і зараз – через стільки літ! – почув його сміх, почув зовсім поруч, так чітко й виразно, мовби Підлужний тепер ось стояв перед ним і слиною пирхав Захаркові в лице.

Він підвів голову, щоб відігнати мару, і раптом зрозумів, що то йому не привиділося, регіт справді стояв на всю Вигоду, тільки реготав не Підлужний, а Петро Шкандиба.

Електрик качався біля розритої канави і ловив себе за живіт:

– Ой… умру… ммм… кх… кх… Ой… умру… ммм… Держіть м-мене, бо ум…ру… ммм… кх… кх… – Перевертався ницьма, на спину, гріб під себе землю, корчився, метався, ніби потрапив у вихор, і вітер-крутій бавився його вухами, перекидав нещасного на всі боки, а Шкандиба просив: – Ой, держіть м-мене…ммм…держіть.

Над ним стояв уже Гринь Бублик, але дивився не на Шкандибу, а туди, в канаву, дивився і кліпав очима:

– Бляха-муха…

Захарко умить опинився коло них і… стерп.

Там, у канаві, метрів за десять від хати був заритий червоний балон, на якому невиразно біліли велики літери.

– Пропан, – уголос прочитав Захарко.

А Гриневі почулося: «Пропав».

Потім Захарко видихнув слово, якого Гринь ніколи не чув:

– Муляж.