home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



10

Він сидів за хатою на купці сухого картоплиння, вітерець злегенька перебирав його сиве волосся, потім крався за комір сірої сорочини – такий зашмуляний, що блищав на скупому осінньому сонці, як хром, і Захарко щулився од холоду.

Знов побачив свій власний похорон, але привидівся він не так, як раніше, – приверзлося зовсім дурне: наче ховають Захарка всім селом, тільки тепер духова не голосить, не ридають срібнії труби, а висурмлюють бадьорого марша; люди веселі, не знімають картузів, сміються, радіють, аж пританцьовують, – не похорон, а народні гуляння. Лише Гринь Бублик понурився осторонь, бгав у руках облізлу руду шапчину, а всі гомонять, вітають одне одного, ручкаються, поплескують по плечі; Петро Шкандиба цілу промову виголошує: «Здихалися нарешті, тепер заживемо! А то ж, було, куди не поїдеш, куди не підеш, то стидно й признатися, що ти з Вигоди. Чи не з тої Вигоди, питають, де Захарко Скоробагатько живе? Думають, тут усі такі». Лежить Захарко в труні, мов живий, сонечко світить у небі, весело цвірінькають пташки, і люд веселиться, духова грає марша… Та ось музики ушкварили гопака, пішла навприсядки Гандзя Пшичка, та Гандзя, яка завжди ходила надута і не вміла ні сміятися, ні танцювати (вона привиділась молода і чомусь боса), по-парубоцьки взявся в боки Петро Шкандиба, а за ними й весь натовп гойднувся, пішов у танок. Найдужче ж старалася Гандзя Пшичка, так уже дрібцювала, аж курява чвиркала з-під ніг, однак їй здалося, що не чути, як вона вибиває чечітку, боса ж, голими п’ятами не виб’єш, і тоді поприв’язувала до босих ніг дощечки (Захарко бачив колись, як одна так робила), поприв’язувала дощечки чи фанерку і так вибивала та гупала, що чути було й на тому світі…

Захарко не проганяв те видіння з очей, упивався ним з якоюсь несамовитою насолодою – гостра сльоза тремтіла у кутику ока й не падала, мовби то скалка застрягла, – і ще довго сидів би отак за хатою і втішався маною, якби хтось не торкнув його за плече, і він упізнав Гринів голос:

– Чуєш, Захаре?… Я тобі ось керогаза приніс…


1982 р.


предыдущая глава | Чорне Сонце (збірник) | cледующая глава