Передслово
Я знаю, що ці нотатки багатьох обурять, а декого кинуть у лютий гнів, і все-таки наважуюсь оприлюднити їх, адже сам заохотив колишнього свідка описаних тут подій узятися за перо.
Ми познайомилися з ним у напівпорожньому санаторії, де попивали цілющу водичку, новий мій товариш виявився хорошим оповідачем, і я ладен був його слухати до глибокої ночі. Порівняно молодий, але вже сивий і притомлений життям чоловік, він зручно, по– домашньому вмощувався на канапі, скручував із газети товстелезну цигарку (пристарався на ринку тютюну-потерухи, або, як він казав, «сіна») і, потопаючи у хмарах їдкого диму, частував мене чудернацькими оповідками. Особливо смачно розповідав про одну високу установу, де свого часу йому довелося служити, і я, проливаючи сльози від сміху і від горілого «сіна», став його переконувати: «А ви напишіть! Напишіть про це все!»
Він ніяково усміхався на ті умовляння, казав, що і в школі твори писав на «трійку», та коли ми вже прощалися, обмінявшись адресами, раптом сором’язливо мовив: «Знаєте, я спробую написати… Але це будуть всього лиш нотатки. – Він помовчав, потім глибоко затягся “сіном” і додав: – Не вистачає архіву. Якби знайти архів…»
А через кілька місяців я отримав поштою ось цей рукопис. Мушу зізнатися, що певною мірою він мене розчарував, бо, як то здебільша й буває, те, що ми чуємо з вуст удатних оповідачів, на папері невблаганно блякне і втрачає свій неповторний колорит. Люди, наділені хистом міміки, жесту, імітації голосу, беручись за перо, раптом стають багатослівними, у чомусь навіть безпорадними, і там, де в розмові їм досить повести бровою, на папері доводиться вдаватися до зайвих тлумачень. Отож я змушений був добряче поредаґувати ці, як називає сам автор, нотатки, то більше, що мав дозвіл повестися з рукописом на власний розсуд. Я безжально вилучив публіцистичні відступи, політичні коментарі та всілякі біографічні екскурси, які, може, й годилися б для посібника «Як робити кар’єру», а проте їхня літературна вартість досить сумнівна. Зрештою, на деякі обставини проллє світло супровідний лист автора, якого він надіслав разом з рукописом.
«Стомився я. Жити стомився, а що вже казати про пошуки того архіву, якого полювали дужчі за мене, та зась. Не пам’ятаю, чи я вам казав, що кожен секретар цекамолу (так ми тоді називали комсомольський ЦК), як тільки діставав затвердження на сю високу посаду, відразу ж отримував неофіційний наказ у партійному ЦК: «Знайти архів! За всяку ціну». Йшлося про отой нелегальний архів, у якому зберігалися папери не вельми приємного змісту, – вони стосувалися колишніх комсомольських працівників, зокрема і тих, котрі згодом доскочили високих посад ТАМ, нагорі. Адже ви знаєте, що цекамол для багатьох був трампліном злету до партійних висот, і хоча один письменник назвав його дитячим садком, який грається у доросле ЦК, все-таки він був моделлю і школою того ж таки найвищого апарату.
«Що воно за архів такий, – спитаєте ви, – чому його так боялися?»
На перший погляд нічого особливого. Я не сказав би, що йдеться про якийсь небезпечний компромат, але є там чимало такого, про що дехто хотів би забути. Ну, уявіть, приміром, такого собі червонощокого молодика, якого тільки вчора взяли десь із області чи району і призначили інструктором цекамолу. Ось тобі відразу вхідне на «госпдвір», де можеш запасатися харчами, ось тобі синя книжечка, тобто перепустка до спецполіклініки N 2… Що там іще? Та хай би уже й нічого, а крутиться голова в чоловіка – опинився на сьомому небі і Бога за бороду взяв. І саме тієї хвилини, коли сірома не чує землі під ногами, коли вже геть очамрів від щастя і власної величі, підходить до нього ще один суворий та поважний чоловік і таким, знаєте, незворушно-офіційним і трохи таємничим голосом чи то пропонує, чи наказує: «Пишіть заяву. Пишіть, що так і так, у зв’язку з тим, що я перейшов працювати до апарату, прошу видати належний мені пістолет і пижикову шапку».
І що ви думаєте – не писали? Ого, ще й не таке було. Навіть просили письмово виділити персональне авто, присягалися бути пильними, про все доповідати органам і т. д., а згодом, коли туман розвіювався, сіроми пекли раків і кидалися забирати назад заяви, та де там! Виявлялося, що ніхто не знає, де поділися ті папери, усі лишень знизували плечима та перезиркувалися здивовано, мовляв, що він од нас хоче?
А насправді ота писанина осідала в архіві, який невідомо хто й коли заснував, невідомо, де він зберігався і з якою метою, адже нічого звідти начебто й не випливало на світ Божий. Та якби я знайшов ті папери, то ви принаймні мали б документальні свідчення до всіх отих історій, що чули від мене, і тих, які я наважився описати. А так – вибачайте. Хочете – вірте, хочете – ні».
Ось такий лист. Ще хочу зізнатися, що, з огляду на композиційну розхристаність цих нотаток, довелося розбити їх на окремі розділи і дати їм свої назви. Й останнє, що я дозволив собі, – це змінити імена тих людей, які нині перебувають на горішніх щаблях влади. Отож сподіваюся, що справа не дійде до судових позовів, бо, по-перше, тієї інституції, про яку пише автор, вже не існує, а по-друге, навряд чи хтось із героїв, упізнавши себе, захоче в цьому зізнатися.