Галоші

В апараті його називали Папою, називали, звичайно поза очі, хоча й не було в цьому слові нічого поганого, радше навпаки, вчувалась у ньому симпатія, ба навіть домашня зичливість, а ще звичайнісіньке визнання того, що він таки й був тут вітцем: кого схоче – по голівці погладить, а кому й скрутить ту голову. Втім, голови скручував він не часто, хіба так – налякає до смерті, проте вдачу мав не лиху, а в чомусь, може, й дивакувату, і за ті дивацтва, либонь, його й любили найбільше.

«Любили» – тут трохи не те слово, бо на такій посаді людину не можна любити чи не любити, ця посада не залишає місця для сентиментів; ти можеш тільки благоговіти перед Ним чи вдавати, що благоговієш, або робити і те, й те разом. Ото і все.

А щодо Папиних дивацтв, то, може, в них і не було нічого особливого, такі собі невинні примхи та й годі, однак те, що в простолюдді ми маємо за пересічні звички, у таких персон, як Папа, воно видається нам бознаякою дивовижею. Ну, скажімо, ходили чутки, що з усіх шляхетних напоїв Папа найдужче шанує самогонку, а з наїдків – картоплю в «мундирах» із тюлькою. Що він понад усе любить косити й іноді усамітнюється десь у глухому лузі і потайки від людського ока береться за косу. Що він у себе вдома і влітку і взимку ходить босоніж, а коли настає дощова осінь, то взуває не тільки теплі черевики, а зодягає поверх них ще й галоші. Щоб ноги не промочити. Хоча Папі не доводилося не те що бродити по калюжах, а навіть вулицями ходити. Дім – машина – робота. Робота – машина – дача. Така посада. І раптом – галоші. Власне, про них і мова.

Але історія починається з іще одного Папиного дивацтва – подеколи він любив вибиратися в народ. Для цього призначав якусь виїзну нараду в райцентрі, не дуже далеко від Києва, збирав там партактив, й ось так важливі державні рішення приймалися не у високих кабінетах, а в гущі самого життя, заледве не на тракторному стані чи свинофермі. Через те й рішення ті були завжди життєвими, від них віяло запахом поля, кагатів і ферм. Папа, як і всі великі люди, був вихідцем із села, і, мабуть, тяжко сумував за селом, що влаштовував ось такі виїзди.

У кортежі з його «Чайкою» їхало не так і багато машин, – Папа терпіти не міг помпезності, – але з метушні міліцейських «Волг», оснащених крикливими мегафонами, всі здогадувалися, що то їде… ВІН. А коли приїжджали на місце, де вже юрмилися зустрічальники, то Папа виходив із «Чайки» не перший і не останній, однак усі його впізнавали відразу, бо Папину лисину не можна було сплутати ні з чиєю іншою, тієї лисини вистачило б на п’ять голів, і вона світилася навіть тоді, коли Папину голову, схожу на велетенське яйце несусвітнього птаха, покривав капелюх.

Саме в капелюсі приїхав тоді Папа і в Таращу – в капелюсі, в черевиках і… галошах, бо стояла пізня сльотава осінь, і стояв у полі незібраний досі буряк, і догнивав під дощами сояшник, і море-море було всілякої роботи, а думати за всіх доводилося одному Папі, і тоді, на тому виїзному засіданні, перепало і тим, хто приїхав із ним, і тим, хто його зустрічав з хлібом-сіллю, і кого не було там і близько. Одне слово, засідання як засідання, на те ж і збирають партактив, щоб зробити оргвисновки, та скільки б не говорили-балакали, а настає час вечеряти, не без того, і тут таращанці не пасли задніх, постаралися, як і годиться під такий урочистий момент. Столи накрили у лісі, не просто неба, звичайно, а була там «хатка на курячих лапках» спеціально для таких оказій, тільки от біда – дорога до хатки тієї розкисла, розгасла, не пройде туди «Чайка». Але Папа не гордий, згадав свою молодість і сам зголосився пересісти на «газик» – паняй!

– А ще лучче було б, – сказав Папа, – якби оце кінь та бричка. Давненько я так не їздив!

Челядь делікатно змовчала, бо де ж узяти того коня і ту бричку?

Чи варто тут згадувати, що було на столах? Поросята печені, курчата, гусята, гарячі домашні ковбаси, вареники, дичина, карасі, раки… Ні, вже легше перелічити те, чого не було. А не було там тюльки й картоплі в «мундирах». Однак про картоплю Папа не заїкнувся, а, обвівши кислим поглядом пляшки з напоями, раптом виголосив оту свою крилату історичну фразу:

– Що ж це виходить, товариші таращанці? Згноїли буряк, що нема самогонки? Не-ха-ра-шо.

І ніхто не второпав, чи то він жартує, чи натякає всерйоз (наче ж не в тому гуморі, щоб жартувати), але переглянулися, пошепталися, набралися духу, і невзабарі вродилася на столі, ні, не пляшчина, а сулія! І коли налили з неї Папі, то вже ніхто не посмів доторкнутися до коньяку, всі пили білу, Папа пив білу, а сам червонів, червонів і зробився як буряк, лисина й та взялася червоними плямами, і вся його голова тепер скидалася не просто на велетенське яйце несусвітнього птаха, а була схожою на гігантську крашанку.

Було ще багато застольних промов і запевнень, що буряк буде впорано до морозів, навіть гичку не дамо на поталу, стачить державі і людям, тільки ж і ви, Юхиме Петровичу, не забувайте про нас, частіше навідуйтесь, будьте нам за рідного батька, а там уже як батько скаже, то так і буде. Ура!

Мабуть, саме ота сулія стала причиною того, що сталося потім. Уже як вивозили Папу з лісу глупої ночі, то водій чи розгубився, що має такого пасажира, чи й він десь хильнув, та навряд; видно, просто побоявся впритул під’їжджати до «Чайки» і зупинив свого «газика» кроків за п’ять од неї. Але ті п’ять кроків треба було перейти через болотяку, майже через багнюку, і Папа ступив у неї так відважно, що ледве висмикнув ногу, а потім, коли висмикнув другу, то раптом так і застиг на одній нозі, як чорногуз. Тільки бузько стоїть рівненько, а Папа похитувався-коливався, і було дивно, як він, такий важкий та тлустий, тримається на одній нозі. І коли його обступили зувсібіч, простягаючи руки, аби підтримати, тоді й почули отой чудернацький вигук, який примусив усіх завмерти.

– Стой! – Папа так і крикнув: не «стій», а «стой», як кричать у кінофільмах прикордонники до шпигунів, і далі коливався на одній нозі, наче надутий міхур на нитці.

Усі заціпеніли, дехто також застиг із піднятою ногою, бо саме такої миті заскочила його Папина команда, і тепер лишалося тільки ловити, який наказ буде далі. Але далі замість наказу Папа видихнув зовсім несподіване:

– Галошу загубив.

Ще якусь мить усе німувало, ще всім не доходило, про що йдеться, та потім, леле, що тут зчинилося! Челядь метнулася шукати ту галошу, зачавкотіла грязюка, заблимали сірники, всі заходилися місити й перемішувати болотяку – спершу мацали ногами, а далі й руками м’яли-переминали багнюку, стогнали, кректали, і тільки Папа так і стояв нерухомо, щоправда, стояв уже на двох ногах, наче хотів цим сказати, що він без галоші не ступить далі ні кроку.

Та де ж вона, клята, ну де? Як крізь землю провалилася.

Уже й метнулись до «хатки» тихенько, чи він її часом не забув – ніде немає, уже й розвернули якусь машину фарами до місця згуби, але ті фари лиш вихопили з пітьми заляпані з голови до п’ят людські постаті, забризкані грязюкою обличчя, на які лячно було дивитися. Що не чоловік, то й мара.

І навіть Папі стало не по собі, й урвався йому терпець. Він раптом зрушив з місця й, не дивлячись під ноги, пішов до своєї «Чайки», хтось із його людей миттю відчинив дверцята, проте, перш ніж сісти в машину, Папа ще на якусь хвилю зупинився, озирнувся і, гидливо сіпаючи ніздрями, обвів очима районну челядь. Потім ще й підняв руку і товстим, коротким пальцем посварився десь у пітьму.