1

Якби Вілен Покотило прокинувся на тому світі в пекельному казані, то це було б щастям порівняно з тим, що сталося насправді. А то ж просто якесь наслання. Прочумався він серед поля у скирті соломи – не прочумався, а якась темна сила підкинула ним і поставила на ноги, хоч Віленом іще водило, заточувало, нудило, марудило, зуби цокотіли від холоду, а бідна його голівонька розривалася. Це, либонь, чи не вперше в житті Вілен Покотило отак сьорбнув через край, що й досі не приходив до тями.

«Де я?!» – тяжко зворухнулася перша думка, і від того поруху ледь не розсипалися всі мізки. Віленові навіть почало ввижатися, ніби в оцій його голові, що на в’язах, усередині є ще одна голова, й ота, що всередині, більша за оцю, що зверху. Тому вона так і тисне. І раптом виштовхнула іще одну думку: сьогодні ж конференція!

Вілен Покотило закліпав на годинник: до районної конференції, на якій він мусив виступати з головною доповіддю про кролівництво, залишалось… сорок сім хвилин. Можна було ще встигнути, якби Вілен знав, де він оце опинився і в який бік йому поспішати. То не біда, що при ньому немає доповіді, – він знав її на зубок, пам’ятав кожне словечко, кожну цифрочку, і в цьому питанні рівні йому не було. Хтось пустив навіть чутку, що Вілен потайки від апарату ось-ось захищатиме дисертацію в Білоцерківському сеге інституті на тему кролівництва.

Тут, мабуть, варто пожертвувати стрімкістю цієї карколомної оповіді задля ближчого знайомства з нашим героєм. Вілен Покотило, інструктор відділу учнівської молоді ЦК комсомолу, відзначався в роботі особливим завзяттям. Рвучкий, хапливий, аж дещо нервовий у рухах, він був з отих енергійних хлопців, що можуть зламати макогін і в макітрі. Іноді навіть здавалося, що Вілен трохи посунувся глуздом через оті кролики. Якби ж тільки він один. Була тоді така директивна пошесть на кролівництво, бо десь хтось підрахував, що коли кожен школяр у сільській місцевості виростить стільки-то кроликів, то держава отримає аж он скільки м’яса, шкурок та ще й… пуху. Але цим процесом, звичайно, слід було керувати згори, і така важлива місія випала інструкторові учнівського відділу Віленові Покотилу. Отож він узявся до роботи, як завжди, щиро, з усіх сил, і хоча займався такою дрібною «худібкою», сам працював, за його ж словами, як кінь. Телефон не вихолоняв ні на мить. Вілен керував до хрипоти, і його надтріснутий крик стрясав усім поверхом, адже мусив догукатися до всіх областей і найвіддаленіших районів.

– Алло! Алло! Велика Багачка? Не чути! Га? Не чути, кажу. Це Покотило! Як там у вас? Як? Скільки-скільки? Мало! Кажу, мало, так діло не піде! А як у вас із штучним заплідненням? За-плід-не-нням! Зоя! Алла! Поліна! Людмила! Ірина! Дарина! Ніна! Емма! Ще дві Ніни. Яна! Марфина!

Кажуть, саме за такого моменту якось проходив коридором Перший (а Першим на той час був Г-ко), то так і завмер на місці, нашорошивши вуха. Що за гаремна перекличка? Але йому пояснили, що то Покотило тримає зв’язок із районами, і Перший, знизавши плечима, пішов собі далі. Хай працюють хто як уміє, аби видно було роботу. А вслід йому ще долинало:

– Ви що там – поснули? Я тут працюю, як кінь…

І так цілісінький день. Спокій наставав тільки тоді, коли Вілен Покотило їхав у відрядження. А їздив він, слава Богу, частенько, бо на той час проводилося чимало засідань, нарад та всіляких семінарів з питань кролівництва. Вілен, здається, навіть відчув особливий смак у тих виїздах, бо ж відома річ: чим глухіша периферія, тим щедріше приймають столичного гостя, особливо якщо цей гість ген із якої хати. А кому ж таке не сподобається: всі коло тебе бігають, метушаться, згинаються, і вже ти начебто не цекамольський інструктор, а… падишах. Чому не цар і не князь, а саме падишах – про це можна здогадатися з цієї ж таки історії, яка, власне, починається і не з того, як Вілен Покотило прокинувся серед поля, а з його приїзду до поліського містечка О-ча, де він мав виступити із доповіддю на районній конференції, присвяченій збільшенню кролячого поголів’я.

Поки заїхав до Житомира, де мав серйозну розмову в обкомі, поки їхня «Волга» доправила його аж до О-ча (це майже на самісінькому кордоні з Білоруссю), то вже й сутеніло. А цим же хитрим районним комсомольцям тільки того й треба: не встигнеш нічого ні перевірити, ні розпитати, ні навіть рота розтулити, а вони вже: «Вечеря! Вечеря холоне!».

Ось так і того разу – ще Вілен Покотило не оселився в готелі, ще не роздивився, що й до чого, як уже опинився в «Ниві», бо ж, вибачай, сам винен, приїхав пізненько, а юшка парує. Його посадили на передньому сидінні, а на задньому втовпилося ще троє хлопців, з якими Вілен щойно знайомився, але не запам’ятав жодного на ім’я.

– Вам доводилося куштувати поліську юшку?

Перший секретар райкому комсомолу Віленові не сподобався. Якийсь аж надто вже розперезаний, машину вів хвацько, але недбало, і гонор хлюпав із нього аж через край. «Жук такий, – чомусь подумав Вілен і відвернувся до вікна. – Ну, нічого, ми ще побачимо».

За вікном якось ураз стемніло – в’їхали до лісу, дорога була вузюсінька, чи й зовсім дика, бо гілля так і шмагало по вітровому склі, аж Вілен приплющував очі і часом на вибоїнах діставав тім’ям «дашка»: от жук, наче й не людей везе.

Згодом фари освітили свіжий, ще не фарбований паркан, біля якого стояло кілька легкових машин, а туди далі, за парканом, горіло багаття й ворушилися людські тіні.

– Ви не подумайте, що це в нас часто… – сказав жук уже не так гонористо. – Просто нагода є. Та й вас же хотілось зустріти по-людськи.

І від того, що він поулеслішав, і від передчуття гарного вечора Вілен також пом’якшав:

– Та годі тобі «викати», – сказав він. – Давай по-комсомольському – на «ти».

Підійшли до багаття, компанія ураз розступилася і вишнурувалася ледь не в шеренгу для знайомства зі столичним гостем. Віленові сподобалося, що товариство підібралося небовкунське, були тут і жіночки чи, може, дівчата з піонервожатих, і до приємного запаху вечірнього багаття домішувалась лоскітлива пахощ парфумів. Він по черзі тиснув усім руки, відразу ж забуваючи названі імена, але одного з них він просто не міг не запам’ятати.

– Жанна!

Це була не жінка, а біла півонія, що світилася в осінній сутіні і розливала довкола себе солодку млість. Рука її теж була гладенька, як пелюстка півонії, гладенька і тепла, й тепло її витікало з пальців у Віленову долоню.

Застілля влаштували тут-таки, надворі, хоча в глибині подвір’я бовванів цегляний будинок, але вересневий вечір ще був щадливий, ще не схолов, та й було ж чим погрітися.

Вілена часто приймали багатим частуванням, але цього разу він відчував, що все робилося з таким розмахом не ради нього (принаймні не тільки заради нього), щось дуже вже гнув кирпу жук, який, щоправда, першу чарку підняв за столичного гостя. Потім хтось виголосив слово за жука, і Вілен подумав, що в того день народження, аж ні, йшлося про щось зовсім інше, і всі знали, про що, тільки не говорили вголос. Вілена це трохи зачіпало за живе і він уже хотів образитися, аж раптом відчув на собі пекучий погляд, відчув запах півонії і лиш після того побачив темні округлі очі. Вони були темніші за ніч, через те так різко окреслювались у сутіні й дивилися на Вілена відверто чи навіть виклично. Він не витримав того погляду і врятувався тим, що тримав у руці ще не випиту чарку – вихилив її одним духом.

Тим часом застілля розворушилося, розпашіло, заговорили всі разом, уже наче й забули за Вілена, і тільки один дрібненький хлопчина із довгим носом (вони їхали сюди разом у «Ниві») підсів до Вілена та все розпитував, як там Київ і чи цвітуть ще в ньому каштани. «Я вчився у Києві, – хвалився довгоносик, – я Київ знаю як своїх п’ять пальців, – і навіщось показував Віленові розчепірену п’ятірню. – Ох же й каштани там! Ну, давай за Київ!»

Вілен поблажливо слухав довгоносика і раз-по-раз наштовхувався на темінь очей – він не витримував того погляду, що вбирав його в себе, і для хоробрості те й робив, що прикладався до чарки.

– Музику! – підвівся жук і так махнув рукою, ніби закликав усіх в атаку.

Увімкнули магнітофон, і невідомо чий голос – чи то жіночий, чи мо’ чоловічий, чи ліліпутський – завів «Бєлиє рози». І хоч Вілен недолюблював оцих плаксивих пісеньок, зараз музика стисла йому серце і чомусь так жаль зробилося того ліліпуточки, що надривав тоненький голосок.

Він знову випив з довгоносиком, а потім відчув на плечі чиюсь руку, озирнувся й побачив жука.

– Слиш, Віль, – сказав жук, – давай… шампанського. Ти на мене не сердься, сьогодні у мене вечір особенний.

– А що таке?

Жук приклав до губів палець і, відтрутивши вбік довгоносика, сів поруч Вілена. А коли вони хильнули ще й шампанського, то обняв його за плечі й зашепотів у вухо:

– А Жанночку, между прочим, я для тебе покликав. Так що не зівай. Вона вся твоя.

І підвівся, і швидко підхопив якусь реготушку, пішов до танцю.

Вілен подивився на Жанну, але цього разу вона вже не стала чекати, поки він одведе очі. Встала, підійшла до нього, сказала:

– Ви хотіли мене запросити?

І сама повела його за руку, не до гурту, де всі танцювали, а трохи осторонь, між дерев, де темніше.

– Взавтра й додому? – спитала вона.

– Так, після конференції.

– Як вам наші… паяци?

– Ви про кого?

– Про того. Що він там шепотів про мене?

– Про вас?… Нічого.

– Можна подумати. Паяц нещасний.

– Чого ви так?

– Це не я, це він. Знаєте, чо’ він так хвоста задер? Ні? Він переходить на роботу в кеґебе.

– Он воно що.

– Але хай не думає, що я йому ганчірка. Я про нього таке знаю, що як захочу, то його не прийме ні кеґебе, ні рідна жінка. Але хай живе, хрен з ним.

Вілен аж здригнувся на цьому слові, але враз йому і полегшало: якась вона стала наче своїша чи що.

– Ну зізнайся, – задихала йому в обличчя Жанна. – Хіба він тобі не казав, що зі мною… можна?

– Н-ні…

– Неправда, казав. Але ти не бійся, зі мною справді можна. Тільки не тому, що так хоче він, зрозумів? Можна, бо… Ходімо вип’ємо, я хочу з тобою випити.

Вони підсіли до столу, і Вілен налив у склянки шампанського.

– Це я буду вже зовсім п’яна, – сказала вона, і її очі стали іще темніші. – Але нічого, сьогодні я хочу напитися. З тобою… хочу. Давай, за що ми вип’ємо?

– За тебе, – сказав Вілен.

– Ні, не треба за мене. Давай за щось таке…

– Тут один пропонував за каштани.

– Які каштани?

– Київські.

– Паяц. Вони всі паяци. Бачити їх не можу. Давай просто вип’ємо. Удвох. Ні за що.

– Можна.

Вони випили, і Жанна знов подивилася йому в очі. Погляд її був гарячий, і тепло його входило у Вілена глибоко й щемко.

– Можна, – сказала вона.

– Слухай, не кажи так, бо в мене паморочиться в голові.

– Я хочу… щоб у тебе паморочилося в голові.

– Не треба.

– А я хочу, хочу…

– Жанно…

– О, то ми вже познайомилися ближче! – підійшов жук, п’яний і розгнузданий. – Усе в ажурі? Наливай.

– З тебе досить, – сказала Жанна.

– Ну, як хоч, а ми вип’ємо, – жук набулькав у три склянки. – Поїхали. А тоді заспіваємо. Ти, Віль, не переживай, спати є де. Тут у нас краще, ніж у готелі. На конференцію завеземо. Я сам завезу. Ми всі там будемо. Давай!

Вілен уже не пив, а цідив крізь зуби. Щоб не пасти задніх. І коли пішов до другого танцю, то майже стояв на місці, а йому здавалося, що вальсує. Амурські хвилі.

– Тобі погано? – спитала Жанна.

– Ти що – з тобою?

– Ходімо звідси. Не можу на них дивитися. Паяци.

– А можна?

– Можна.

– Якось би… щоб не бачили.

– Плювать я на них хотіла, – сказала Жанна. – Зараз ще й пляшку прихоплю. Тре було так відразу.

– Справді.

– Ну добре, йди до лісу і недалечко чекай. Я зараз.

Вілен якби й хотів далеко зайти, то не зміг би: тільки вийшов за паркан і ступив кілька кроків, як облягла така темінь, хоч падай. Він зупинився під деревом і тільки устиг зробити одне невеличке діло, як почув її кроки.

– Я тут, – тихо сказав Вілен.

– Де?

– Тут.

Вона вже була в його обіймах, але ще довго питала: «Де? Де? Де?» – а він казав: «Тут, тут, тут», потім Жанна ловила його руки, притискала до своїх пипкастих циць і сама вже казала: тут, тут, тут. І тут.

Вона була навіжена, ця Жанна. Казала: ходімо до лісу, а він, як дурник, перепитував: а хіба ж ми де? Ходімо на пагорб, – казала Жанна, або: ходімо в рівчачок, – і коли він, нарешті, збагнув її мову, то майже непритомнів від кожного слова.

– Ходімо до скирти, – звеліла Жанна, і тут він знов розгубився:

– До скирти? Де це?

– Дурненький, ми підемо до справжньої скирти, це тут недалечко, ось відразу кінчається ліс, а там поле і скирта. Хочеш?

– Хочу.

Вона взяла його за руку й повела як маля, а потім спинилася й навіть спитала, як у маленького:

– Ти не хочеш пісі?

– Ні.

– А я хочу, – сказала вона, відступила у темряву, і він почув шурхотіння, наче в торішньому листі кружеляла ящірка.

Жанна швидко перевела його через ліс до поля, бо в неї очі були темніші за ніч, і через те, мабуть, темрява не була їй страшною.

А там уже він і сам угледів скирту, стояла вона серед поля, мов хата, і берегла у лоні своєму тепло.

Вілен вигріб у соломі затишне кубельце, озирнувся до Жанни й побачив, як у неї в руці тьмаво зблиснула довгошия пляшка шампанського.

– А тепер можна й за любов, – сказала вона. – Тепер… можна.