2

«Де я?»

Скісне вранішнє сонце било прямо межи очі, але було таким холодним, що Віленом тіпала трясця. Гостро блищала стерня, на ній там і там ворушилося вороння, видзьобуючи втоптане в землю зерно, далі чорніла смужка лісу… а до конференції лишалося сорок чотири хвилини.

«Де я?» – знов затріщало у Віленовій голові, і він аж скривився від болю, коли почув пришелепкувату відповідь:

– У скирті. Хіба не бачиш?

Вілен Покотило важко повів очима: ніде нікого. То обізвалася ота друга голова, яка вгніздилася всередині цієї, що зверху, хоча й була більша за неї. Верхня от-от мала репнути, як зелена шкаралупа на горіхові-лузанцеві.

– Бачу, що в скирті, – з докором сказала вона. – Але ж… де я? Куди йти?

– А ти спитай у того, хто тебе сюди привів, – і собі огризнулася друга, а проте більша голова. – Чи ти забув?

– М-м-м… – Вілен від холоду зацокотів зубами. – Втекла.

– Втекла? А що їй лишалося робити? Слухати, хе-хе, твоє хропіння? Поглянь лиш на себе.

Леле, яка ганьба! Він був в одному черевикові, і ця ж таки, взута, нога була ще й у штанах, а друга – боса і гола. Страшно подумати, яка срамота.

– А що тут думати? – знов підкусила внутрішня голова. – І сліпому видно, що тільки й устиг одну ногу роззути й витягти із холоші, а далі заснув як убитий. Теж мені Дон Жуан знайшовся. П’яничка нещасний.

– Ну й біс із ним, не про те зараз мова. Головне – дістатися до райцентру.

– Як?

– Треба вийти на дорогу і зловити попутну машину.

Ну, де ж той проклятий черевик?

Вілен переступив з ноги на ногу, заточився і раптом помітив, що то він і спіткнувся об свою взувачку. Слава тобі Господи, бо вже отой в’їдливий голосочок почав нашіптувати, що його черевика могли й поцупити – жіноча помста страшна.

– Спокійно, ще не все втрачено.

На ходу обтрушуючись від соломи, Вілен Покотило відійшов од скирти у поле і роззирнувся. Усередині так палило, хоч злизуй росу на стерні. Він дістав хустинку, старанно протер очі і раптом помітив, як ген удалині, майже до обрію, повзе якась черепашка, і Віленові одразу розвиднілось, бо він здогадався, що то автобус, зовсім малюсінький звіддалік, ну, зовсім тобі черепашка, але ж автобус! – отже, там проходить дорога, і не просто дорога, а траса.

Вілен побіг. Так, мабуть, біжить до берега самотній острів’янин, котрий угледів на морському обрії вершечок вітрила. Звичайно, до автобуса він не встигав, траса була далеко, але ж ген проїхала ще машина, і ще…

– Спокійно, все буде добре. В містечку всяк покаже тобі Будинок культури. Ще маєш… тридцять сім хвилин.

Вілен Покотило добряче ухоркався, але біг і біг, наче втікав од самого себе, наче там, у скирті, зосталося усе те, про що так хотілось забути. Та ж ні, не зосталось, усе воно бігло разом із ним, усе доганяло й нагадувало про себе, і навіть черевик, якого він щойно взув, чомусь муляв і муляв.

Вілен, нарешті, зігрівся, у голові стало трохи просторіше, і щоб туди не лізли дурні думки, заходився повторювати те, що знав на зубок і що мусив виголосити через… тридцять хвилин:

«Кролівництво – галузь тваринництва, що займається розведенням кролів для одержання дієтичного м’яса, хутрових шкурок, пуху тощо. Чисельність кролів на Україні нині становить 11 мільйонів 600 тисяч голів…»

На трасі Віленові пощастило. Уже перший автомобіль, на який він замахав обома руками, добігаючи до дороги, загальмував, і Вілен майже на ходу скочив у простору кабіну КамАЗу.

– До райцентру, браток, підкинеш? – спитав Вілен Покотило, і водій байдужно знизав плечима. Він, цей водій, взагалі виявився людиною делікатною, і на відміну від охочих до розмов шоферів не доймав пасажира цікавістю, хоч, звичайно ж, і кортіло дещо поспитати: звідки ж ти, хлопче, оце мчав через поле і скільки вовків за тобою гналося? Але ні, він мовчки робив своє діло, пильнуючи за дорогою, і його пасажир також мовчав і також займався своїм: «Особлива роль у розвитку кролівництва належить школярам. За даними Харківського науково-дослідного інституту тваринництва це єдина галузь… Усе нормально. Якщо трохи й припізнюся, то не біда, начальство й мусить запізнюватися… Єдина галузь, у розвитку якої можуть брати активну участь… Усе нормально, нехай бачать, як треба виступати без шпаргалки. А то позвикали тут… на всьому готовому. Розжуй і в рот поклади. Нічого, ми ще побачимо, чхати нам на ваше районне каґебе. Шмаркачі! Тут працюєш, як кінь, а вони горілку дудлять із шльондрами».

– Ви часом не проїжджатимете коло Будинку культури? – спитав Вілен Покотило.

Водій чомусь здивовано глипнув на нього, але знов, наче йому заціпило, лишень схитнув головою.

Районне містечко Вілен упізнав одразу – спершу хати, будиночки, а ближче до центру споруди поважніші, он же, диви, і райком, бо Ленін попереду, показує на готель, де Віленові слід було спокійненько переночувати, а не пертися чорті-й-куди. Видно, приїхали.

Водій справді пригальмував, показав очима на стандартну цегляну будівлю і по-товариському, навіть з якимось приглушеним співчуттям відтрутив Віленову руку з карбованцем.

І тут настав найвідповідальніший момент. Хоча стрілка годинника перейшла за дев’яту, Вілен Покотило не збирався нікуди бігти як на пожежу, він зупинився на хіднику перед Будинком культури, глибоко набрав у груди повітря, хукнув, знов набрав, осмикався, змахнув із плеча остюка і тільки потому поважно, без поспіху зайшов до вестибюлю. Назустріч йому видибала дрібненька жіночка непевного віку, чи то вахтерка, чи прибиральниця, чи реєстраторка делегатів, і Вілен Покотило, стримуючи перегарний віддих, чемним притишеним голосом пояснив, що він приїхав з ЦеКа для участі в конференції. Жіночка збентежено заусміхалася, жваво провела Вілена до майже заповненої зали і щось забубоніла молодикові, який чергував біля дверей. Той одним оком дивився на жіночку, другим зизо, по-півнячому, цілив у Вілена, потім, незважаючи на те, що на трибуні вже хтось виступав, сміливо пішов через усю залу до президії, схилився біля головуючого, і Віленові залоскотало біля серця, коли жук підвівся за столом і забігав очима, шукаючи високого гостя. Але ж ні, то був не жук, головував на конференції чомусь не перший секретар райкому, треба таки втерти йому носа, щоб дуже не задавався, хоча, з другого боку, Віленові й не дуже кортіло бачити його самовдоволену пику. Взагалі, краще б нікого не бачити з учорашнього кишла. І раптом Вілен похолов: це ж десь отут може сидіти й… вона.

До біса! – сказав він собі. – Кого ти боїшся? Та вони тобі не годяться в підметки. Дехто в ООН гатив об трибуну черевиком, а ти його зняв у скирті й не можеш забути. Пусте! День у день працюєш, як кінь, а вони тут тільки й думають, як вирватись у каґебе. Уперед! Покажи їм, як треба виступати!

Тоді Вілен ще не знав, що тут не було ні жука, ні Жанни, взагалі не було нікого з учорашнього п’яного гурту. Ні в залі, ні в президії. Бо сталося таке, що не кладеться голови, навіть якщо у тебе цих голів не одна, а дві чи й цілих п’ять. Оце вже було не просто наслання, а кара небесна, порівняно з якою нічний Віленів провал можна вважати веселою пригодою.

А все ж починалося хоч куди! Вілена Покотила врочисто під оплески запросили до президії, відразу надали слово, і він сягнисто ступив на трибуну, жадібно, а проте невимушено ковтнув зі склянки мінеральної і, дивлячись десь понад залу, дивлячись у лише йому видиму далечінь, прорік:

– Кролівництво – галузь тваринництва, що займається розведенням кролів для одержання дієтичного м’яса, хутрових шкурок, пуху тощо. Чисельність кролів на Україні становить 11 мільйонів 600 тисяч голів.

Вілен Покотило дедалі вище здіймався у небеса і не помітив, як ошелешено дивилися на нього члени президії.

– Дуже приємно, що неабияке місце в цій галузі належить вашій Житомирській області. Дорогі овручани…

І тут уже сторопіла не лише президія, а й ті, хто сидів у залі, засовались, зарипіли стільцями, загомоніли, – і не тому, що конференція була присвячена не кролівництву, а через те, що Вілен Покотило говорив не про їхній район, не про їхню область і навіть не про їхню республіку. Виявилось, що Вілен Покотило опинився не в О-чі, а в Лельковичах, у Білорусі. Він справді потрапив таки до райцентру, де проводилася конференція, тільки, на жаль, не та і не там, де мусив виступити інструктор відділу учнівської молоді ЦК комсомолу Вілен Покотило.

То було таке натхнення, що навіть коли на трибуну поклали записку, Вілен недбало запхав її до кишені і не зміг викинути зі своєї пісні ані словечка:

– Жодна галузь тваринництва не має таких переваг як кролівництво, і якщо ми зосередимо всі зусилля…

Лише після того, як хтось із президії підійшов до трибуни, Вілен Покотило спинився, але ще довго не міг допетрати, що від нього хочуть, він навіть знов потягнувся до склянки і допив мінеральну до дна, а потім поволі– поволі, так якби ота водичка просочувалася крізь твердь, до нього по краплині стало доходити, спершу по краплині, а далі гунуло на голову як з відра, і Вілен подумав, що він збожеволів. То було на в’язах дві голови, а тепер нема жодної… жодної… жодної. Сама порожнеча. Морок. Ніч. Сліпота. Безголов’я.

Він і до Києва приїхав у тому тумані (а звістка про Віленів виступ у Білорусі, звичайно ж, випередила його, людям таке тільки дай), і коли сам Перший зацікавився Віленовою персоною і викликав його на килим, то Покотило нічого не зміг пояснити до пуття. Щось мимрив, белькотів, затинався, ну геть тобі чоловікові одібрало мову.

І тоді Перший не витримав:

– Вон! – закричав він. – Вон с апарата!

– За что? – раптом заговорив Покотило. – Да я же… Да я же работал как лошадь!

– Вот і пайдьош работать с лошадьмі. Там тєбє мєсто.

– А что жє я с німі буду дєлать? – цілком серйозно спитав Покотило. – Я ж нє умєю, я занімался кроліко…

– Что дєлать? Будєш ім яйца размінать!