ВИДИВА
Боюся вас, ліси, темнющі, як собори,
Ревете, як орган, аж тріскає блакить.
У серці людському, де поселилось горе,
Відлунок вашого моління двиготить.
Ненавиджу тебе, бунтливий Океане,
В мені твій дух живе. А цей прогірклий сміх
Подоланих людей, що в душах носять рани,
Я чую в реготі важких валів твоїх.
Я міг би полюбить твоє, о Ноче, поле,
Якби не мова зір, мені така ясна, —
Шукаю всюди й скрізь порожнє, темне, голе…
Але із присмерку, немов із полотна,
На мене дивляться померлі вже істоти,
І їхніх поглядів мені не побороти.