Ранок

Я прокидаюся від тихого стукоту в двері. У вікна стукає дощ; уже початок на дев’яту, але за вікнами, здається, темрява. Кеті м’яко відчиняє двері, зазирає в кімнату.

— Рейчел? Ти як почуваєшся? — Помічає поряд з моїм ліжком пляшку, одразу ж плечі згорбилися. — Рейчел, Рейчел! — Вона наближається до ліжка, підіймає пляшку. Я надто збентежена, щоб щось сказати. — Ти збираєшся на роботу? — запитує вона. — А вчора ходила?

І, не чекаючи на мою відповідь, повертається, щоб піти, мимохідь додаючи:

— Якщо так продовжуватимеш — тебе звільнять.

Треба все їй розповісти, бо вона вже і так на мене сердиться. Слід піти за нею та зізнатися: мене звільнили ще кілька місяців тому за те, що з’явилася п’яна в дим після тригодинного обіду з клієнтом, під час якого спромоглася настільки непрофесійно та грубо поводитися, що він припинив співпрацю з нашою фірмою. Коли заплющую очі, досі пам’ятаю самий кінець цього обіду, вираз обличчя офіціантки, коли вона протягувала мені мій піджак, як, хитаючись, шкандибала конторою, а всі озиралися та дивилися на мене. З одного боку мене підтримував Мартин Майлз: «Гадаю, тобі краще піти додому, Рейчел!»

Гуркіт грому, небо роздирає блискавка. Я схоплююсь. Про що я вчора міркувала? Перевіряю свою маленьку чорну книжку — ніяких нових нотаток зі вчорашнього обіду, відомості про Камаля: вік, національність, звинувачення в домашньому насильстві. Хапаю ручку та перекреслюю останній пункт.

Унизу роблю собі каву та вмикаю телевізор. Вчора поліція влаштувала прес-конференцію, на «Скай Ньюз» демонструють кадри з цієї конференції. Там присутній детектив Ґаскілл — блідий, виснажений, стриманий. Мерзотник. Він навіть жодного разу не згадує прізвища Камаля, тільки повідомляє, що підозрюваного затримали, опитали, але відпустили, не висунувши звинувачення. Розслідування триває. Камера крупним планом показує згорбленого Скотта, який явно відчуває себе незручно під прицілом камер, обличчя викривлене мукою. Серце крається, коли його бачу. Він говорить тихо, опустивши очі. Він каже, що надії не втрачає попри все, що каже поліція, він досі вірить, що Меґан повернеться додому.

Слова виходять порожніми, нещирими, однак, не дивлячись йому в очі, я не розумію чому. Не можу впевнено сказати, чому він насправді не вірить в те, що вона повернеться: чи тому, що вся віра, яку він колись мав, розвіялася завдяки подіям кількох минулих днів, чи тому, що він достеменно знає, що додому вона ніколи вже не повернеться.

І лише тут мені спадає на думку: я ж учора йому телефонувала. Один раз? Двічі? Поспіхом кидаюся нагору за телефоном, він заплутався у скупченій білизні на ліжку. Три неприйнятих дзвінки: один він Тома, два від Скотта. Жодних повідомлень. Том телефонував учора ввечері, а перший дзвінок від Скотта пізніше, майже опівночі. Другий сьогодні вранці, лише кілька хвилин тому.

Настрій трохи поліпшується. Гарні новини. Попри всі витівки його матусі, попри всі прозорі підтексти («Щиро дякуємо вам за допомогу, а тепер йдіть геть»), Скотт воліє зі мною поговорити. Я йому потрібна. Моє серце миттєво сповнюється любов’ю до Кеті за те, що вона вилила решту вина. Мені потрібен ясний розум. Задля Скотта. Йому потрібно, щоб я мислила тверезо.

Беру душ, вдягаюся, роблю ще філіжанку кави, а потім сідаю у вітальні, тримаючи поряд маленьку чорну книжечку, й телефоную Скотту.

— Ви мали мені розповісти, — каже він, тільки-но приймає дзвінок, — хто ви є. — Тон його холодний, рівний. У животі все стискається. Йому все відомо. — Я розмовляв із детективом Райлі після того, як Камаля звільнили. Він спростовував, що в них був роман. За словами Райлі, свідок, який на це натякав, ненадійний. Алкоголічка. Можливо, з нестабільною психікою. Вона не стала називати ім’я цього свідка, проте я й сам дотямив, кого вона мала на увазі — вас.

— Але… ні, - заперечую я. — Ні. Я не… Я не пила, коли їх бачила. То було о пів на дев’яту ранку. — Ніби це щось змінює. - І вони ж знайшли докази, про це повідомляли в новинах. Вони знайшли…

— Докази виявилися недостатніми.

Зв’язок обривається.