home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement




Неділя, в морі

Як давно я вже в морі! Місяць чи більше? Ніколи я не зникав на такий тривалий час, не бачачи Лаури і Мем. Коли я казав Лаурі слова прощання, коли вперше заговорив з нею про свою подорож до Родриґеса, вона віддала мені гроші зі своїх заощаджень, аби допомогти оплатити проїзд. Але в її очах я прочитав той похмурий спалах, вогонь гніву, які означали: можливо, ми більше ніколи не побачимося. Вона сказала «бувай», а не до побачення і не захотіла проводжати до порту. Знадобилися ці дні у морі, це світло, ці опіки сонцем і вітром, ці ночі, щоб я зрозумів. Тепер я знаю, Зета везе мене до пригод без повернення. Хто може знати свою долю? В ній записана таємниця, яка чекає на мене, яку ніхто, крім мене, не мусить відкривати. Вона має мітку на морі, на хвилях, покритих піною, на небі вдень, у непорушних обрисах сузір’їв уночі. Як її зрозуміти? Я знову думаю про корабель Арґо, наче він плив невідомим морем під супроводом зоряного змія. Він втілював власну долю, а не ті люди, які піднялися на його облавок. Хіба мали значення скарби, землі? Хіба вони не мали розпізнати свою долю — хто в бою, хто у коханні, інші у смерті? Я думаю про Арґо, і палуба Зети стає іншою, змінюється. І ці матроси — коморські, індійські, з темною шкірою, стерновий, що завжди на чатах біля стерна, з обличчям кольору вулканічної лави, на якому не кліпають очі, а капітан Бредмер з обличчям пияка і напівзаплющеними очима — хіба вони не блукають від острова до острова у пошуках долі?

Чи це сліпуче сонце на живих дзеркалах хвиль мені потьмарило розум? Мені здається, що я — поза часом, в іншому світі, такому відмінному, такому далекому від усього, що знав, що я вже ніколи не зможу повернути те, що полишив. Через це я відчуваю запаморочення, нудоту — мені страшно забувати того, ким я був, без сподівання на повернення. Кожна година, кожен день, що минає, схожий на морські хвилі, які набігають на форштевень, злегка підіймають судно, потім зникають у буруні за кораблем. Кожна хвиля віддаляє мене від часу, який я любив, від голосу Мем, від присутности Лаури.

Сьогодні вранці капітан Бредмер підійшов до мене на кормі:

— Завтра чи позавтру ми будемо на Родриґесі.

Я повторюю:

— Завтра чи позавтру?

— Завтра, якщо вітер не зміниться.

Отже, мандрівка завершується. Поза сумнівом через це все мені здається іншим.

Люди доїли запас м’яса. Щодо мене, я вдовольнявся присмаченим рисом, ця плоть викликала у мене жах. Щовечора, ось уже кілька днів, мене лихоманить. Загорнувшись у попону, я тремчу на дні трюму, незважаючи на тропічну спеку. Що вдієш, якщо тіло зраджує? У скрині я знайшов пляшечку з хініном, купленим перед від’їздом, ковтаю порошок, зібравши в роті слину.

Настала ніч, а я й не помітив. Поруч зі мною по-турецькому, спершись спиною на облавок, сидить чоловік з чорним обличчям, яке дивно освітлює каганець. Я зводжуся на лікоть і впізнаю стернового, його скляні очі. Він звертається до мене своїм співучим голосом, але я не розумію значення його слів. Чую, як він запитує мене про скарб, який я збираюся шукати на Родриґесі. Звідки він знає? Певна річ, це капітан Бредмер йому сказав. Він запитує, я мовчу, але це його не зупиняє. Він чекає, потім ставить інше запитання, ще запитання. Нарешті це йому набридає, і він повертається до Святого Брендона, де сам збирається померти. Уявляю його витягнуте серед черепахових панцерів тіло. Засинаю, заколисаний його словами.


Святий Брендон [26] | Золотошукач | Перед Родриґесом