home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Форест-Сайд


Золотошукач

Отже, я став жити поруч з Невідомим корсаром, Капером, як називав його батько. Всі ті роки я думав про нього, марив ним. Він розділяв зі мною моє життя і мою самотність. У холодній і вогкій тіні Форест-Сайда, потім у Королівському коледжі міста Курепіпе саме з ним я по-справжньому жив. Цей чоловік без обличчя і без імени був Капером, він борознив моря, зі своїм екіпажем брав у полон корсарів з португальських, англійських, голландських кораблів, потому одного дня зник безслідно, залишивши старі папери, карти острова без назви та криптограми, написані клиноподібними знаками.

Життя у Форест-Сайді вдалині від моря — це не життя. Відтоді, як нас змусили покинути Букан, ми не поверталися до моря. Більшість моїх товаришів з коледжу у вихідні сідали з родинами на потяг і їхали на декілька днів у наметові містечка біля Флік-ан-Флак чи на інший бік острова до Маебура або до Золотого Піску. Інколи вони вирушали на Оленячий острів, а потім довго розповідали про свою мандрівку, свято під пальмами, обіди, полуденки, до них приходили панночки у світлих сукнях і з парасольками. А ми, ми були бідними, ми нікуди не їздили. До речі, гадаю, Мем не захотіла б. Після того дня, коли налетів ураган, вона зненавиділа море, спеку, лихоманку. У Форест-Сайді вона одужала, хоча й почувалася знеможеною й занедбаною. Лаура весь час була біля неї, ні з ким не спілкуючись. Спочатку вона, як і я, ходила до школи, казала, що хоче здобути освіту, аби працювати, щоб не треба було одружуватися. Але через Мем вона була змушена покинути навчання. Мем сказала, що вона потрібна їй удома. Ми були такі бідні, хто їй допоможе у хатніх клопотах? Треба було ходити з Мем на базар, готувати їжу, прибирати. Лаура не заперечувала. Вона припинила ходити до школи, але стала похмурою, мовчазною, стриманою. Вона ставала веселою лише тоді, коли я приходив з коледжу, щоб провести вдома ніч із суботи на неділю і недільний день. Інколи в суботу вона виходила мені назустріч на Королівський шлях. Я впізнавав її здалеку, її високу і тоненьку фіґурку в блідо-блакитній сукні. Вона не надягала капелюшка, її довге чорне волосся було заплетене в косу, скручену вузлом на потилиці. Коли мжичило, вона приходила у великій хустці, загорнувши голову і плечі, наче індіанка.

Хай би як далеко Лаура мене помічала, вона бігла назустріч з криками: «Алі!.. Алі!» Притискалася до мене і починала говорити, розповідала про ті незначні речі, які тримала в собі цілий тиждень. Її єдиними подругами були індіанки, ще бідніші, ніж вона, вони мешкали на пагорбах Форест-Сайда, вона їм приносила трохи їжі, старого одягу або годинами розмовляла з однією з них. Можливо, через це вона стала трохи схожою на них — худенька, з довгим чорним волоссям і великою хусткою.

Щодо мене, я її ледве слухав, усі мої думки були про море і про Капера, про його подорожі і його мітки в Антонжилі, в Дієґо Суарезі, в Мономотапі, про його швидкі, як вітер, експедиції до Карнатика в Індії, аби перетяти шлях зухвалим і важким кораблям голландських, англійських і французьких компаній. Тоді я читав книжки, де йшлося про корсарів, і їхні імена і подвиги відлунювали в моїй уяві: Авері, прозваний «маленький король», він звабив і викрав доньку Великого Могола, Мартела, Тіча, майора Стеда Бонне, який став піратом «від безладу в голові», капітана Інґланда, Джона Рекхема, Робертса, Кеннеді, капітана Анстіса, Тейлора, Девіса, Олів’є Ле Вассера на прізвисько Яструб, який за допомогою Тейлора взяв у полон віце-короля Гоа і заволодів кораблем з казковою здобиччю — діамантами Голконди. Але найбільше мені подобався Міссон, пірат-філософ, який за підтримки ченця-розстриги Караччіолі заснував у Дієґо Суарез еґалітарну республіку Ліберталію, де всі люди мали жити вільно, хай би якого походження чи раси вони були.

З Лаурою я про це зовсім не говорив, тому що вона казала, ніби химери, як ті, що розорили нашу родину. Але батько інколи мріяв зі мною про море і про Невідомого Корсара, я довго міг роздивлятися папери, які мали стосунок до скарбу, він зберігав їх в оббитій залізом скриньці під столом, що слугував йому за письмовий стіл. Щоразу, як я прибував до Форест-Сайда, ввечері, замкнувшись в його довгій, холодній і вогкій кімнаті, при світлі свічки я вивчав листи, мапи, нотатки, зроблені татом, і підрахунки, які він виконав згідно з вказівками, залишеними Капером. Я ретельно переписував папери, копіював мапи, брав їх із собою у коледж, аби там над ними мріяти.

Минули роки, можливо, у ще більшій відособленості, ніж колись у Букані, тому що життя у холоді коледжу і його дортуарів було сумним і принизливим. Була близькість інших учнів, їхні запахи, стосунки з ними, їхні здебільшого непристойні жарти, їхнє смакування брудних слів і їхня одержимість питаннями статі — всього цього я доти не знав, це почалося після нашого вигнання з Букана.


Наставав сезон дощів, без шалених бур, як на березі моря, а з дрібною затяжною мжичкою, що опускалася на місто, на пагорби і тривала дні й тижні. У вільні години, закляклий від холоду, я йшов до бібліотеки Карнеґі і читав усі книжки французькою чи англійською, які міг там знайти. Подорожі і пригоди на двох пустельних островах Франсуа Леґа, Східного Нептуна д’Апре Манневіллетта, Мандрівки на Мадаґаскар, до Марокко та до Східної Індії Абата Роншона, а також Чарльза Альюма, Ґреньє, Ойє де Ґранпре, гортав газети в пошуках ілюстрацій, імен, аби підживлювати свою мрію про море.

Уночі в холоді дортуару переказував напам’ять імена мореплавців, що борознили океани, втікаючи від ескадр, в гонитві за химерами, міражами, невловним блиском золота. Завжди пригадував Авері, капітана Мартела, а також Тіча, якого називали Чорною Бородою і який відповідав на запитання, де він сховав своє золото, «що лише він та диявол знають про це, і що його візьме той, хто залишиться живим». Так розповідав Чарльз Джонсон у своїй Гісторії ангельських піратів. Капітан Вінтер і його названий син Інґланд. Ґавел Девіс, який якось зустрів корабель Яструба, обидва йшли під чорним прапором, вони вирішили укласти союз і плавати разом. Коклайн-бандит допоміг їм захопити форт у Сьєрра-Леоне. Мері Рід, переодягнена в чоловіка, і Анна Бонні, дружина Джона Рекхема. Тью, який об’єднався з Міссоном і підтримав Ліберталію, Корнеліус, Камден, Джон Плантейн, який став королем Рантабе, Джон Фалемберґ, Едварґ Джонер, Деніел Дарвін, Джуліан Гардуїн, Франсуа Ле Фрер, Вільям Отрофф, Джон Ален, Вільям Мартін, Бенжамен Меллі, Джеймс Баттер, Ґійом Плантьє, Адам Джонсон.

І всі мандрівники, що в ті часи борознили морями, які не мають кордонів, відкривали нові землі. Дюфужере, Жонше де ла Ґолетрі, Шарль Ніколя Марієт, капітан Ле Мейер, що, можливо, бачив, як повз нього пройшов піратський корабель Тейлора Касандра, маючи на облавку «скарбів, награбованих у Китаї, на п’ять чи шість мільйонів фунтів стерлінґів», згадує Чарльз Альюм. Жакоб де Бюкой був присутній під час аґонії Тейлора і, можливо, отримав його останню таємницю. Ґреньє, який першим дослідив Чаґоські острови, Сір Роберт Фаркуар, Де Ланґл, який з Лаперузом ходив до Аляски, або ще той чоловік, чиє ім’я я ношу, Л’Етанґ[18], що далекого 20 вересня 1715 року з командиром Мисливця Ґійомом Дюфреном підписав акт вступу у права власности на острів Маврикій. Ці імена я чув уночі, широко розплющивши очі в пітьмі дортуару. В голові звучать також назви кораблів — найкращі слова у світі, написані на кормі, вони залишають білу борозну на бездонному морі, назавжди вкарбовані в пам’ять моря, неба і вітру. Зодіак, Щасливий, Месник, Переможний, яким командував Яструб, потім Ґальдерланд, який він захопив, Захист Тейлора, Привид Серкоуфа, Летючий Дракон Камдена, Летючий, що висадив Пенґре на Родриґесі, Амфітрита, Велика Ластівка, якою командував корсар Ле Мем, перш ніж загинув на Фортуні. Нереїда, Видра, Сапфір, на яких у вересні 1809 року англійці Роулі прийшли до Пуент-о-Ґале, щоб захопити острів Франції. Також є назви островів, то казкові назви, які я знаю напам’ять, прості острівці, на які сходили дослідники і корсари в пошуках води і пташиних яєць, схованок углибині гаваней, лігв бандитів, де вони засновували міста, будували палаци, утворювали держави: бухта Дієґо Суареза, бухта Святого Авґустина, бухта Антонжіля на Мадаґаскарі, острів Святої Марії, Фульпойнт, мис Тентенґ. Коморські острови, Анжуан, Маєлі, Майотта. Архіпелаг Сейшельських і Амірантських островів, острів Альфонс, Кетіві, Ґеорґа, Рокепіз, Альдабра, острів Вознесіння, Космоледо, Естоу, Сен-П'єр, Провидіння, Хуана де Нова, група Чаґоських островів: Дієґо Ґарсія, Еґмонт, Небезпеки, Іґл, Три Брати, Перос-Баньос, Соломона, Леґур. Карґадос-Карахос, дивовижний острів Святого Брендона, на який не можна сходити жінкам, Рафаель, Тромелен, Піщаний, банка Сая-де-Малья, банка Назарет, Аґалеґа… Ці назви я чув у нічній пітьмі, далекі і водночас близькі, і навіть зараз, коли я їх пишу, моє серце б’ється швидше, і мені вже здається, що я побував на них.

Життя поверталося, коли ми з Лаурою зустрічалися після тижня розлуки. Вздовж заболоченої стежки, яка вела до Форест-Сайда, до Блакитної Води тяглася залізниця, не зважаючи на людей з їхніми парасольками, ми розмовляли, щоб оживити наші дні у Букані, наші пригоди серед тростини, сад, рів, шум вітру серед філао. Ми розмовляли швидко, і це інколи нагадувало сон. «А Мананава?» — запитувала Лаура. Я не міг їй відповісти, тому що мені ставало боляче, я думав про безсонні ночі, з очима, розплющеними у пітьму, про надто рівне дихання Лаури, і моє чекання приходу моря. Мананава, похмура долина, де народжується дощ, куди ми так і не наважилися піти. Думав також про вітер з моря, який повільно, наче духів з леґенди, ніс двох дуже білих фаетонів, і я чув відлуння їхнього надривного, схожого на звук торохкала, крику над долиною. Мананава, де, як казала дружина старого Кука, жили нащадки чорних марронів, що повбивали хазяїв і спалили тростинові поля. Туди втік Сенґор, там великий Сакалаву кинувся з високої скелі, аби не потрапити до білих, які його переслідували. Вона казала, що в бурю там чути стогін, який вічним плачем здіймався над Мананавою.

Ми з Лаурою йшли, пригадуючи, тримаючись за руки, наче закохані. Я повторював обіцянку, яку дав Лаурі дуже давно: ми поїдемо до Мананави.

Хіба ми могли знайти собі друзів, схожих на нас? У Форест-Сайді ніхто не знав про Мананаву.


У ті роки ми жили в злигоднях, до яких навчилися ставитися байдуже. Надто бідні, аби мати новий одяг, ми ні до кого не ходили, ні на який полуденок, на жодне свято. Ми з Лаурою навіть навчилися знаходити у тій самотності якусь насолоду. Батько заради прожитку влаштувався рахівником в одну із служб дядька Людовіка на Рампар-Стрит у Порт-Луї, а Лаура обурювалася, що людина, яка найбільше причинилася до нашого розорення і нашого від’їзду з Букана, тепер нас годує, наче жебраків.

Але ми страждали не від злиднів, а через вигнання. Пригадую ті похмурі пополудневі години у дерев’яному будинку в Форест-Сайді, холод вогких ночей, шум води, що стікає дахом. Моря для нас більше не існувало. Лише зрідка ми помічали його, коли потягом супроводжували батька до Порт-Луї, чи коли з Мем ішли в бік Марсового поля. Вдалині відкривався простір, що між дахами доків і верхів’ями дерев нестерпно блищав під сонцем. Але ми не підходили до нього. Ми з Лаурою відверталися, краще хай сліплять очі лисі схили Сиґнальної гори.


У той час Мем говорила про Європу, про Францію. Хоча вона й не мала там родини, однак казала про Париж як про прихисток. Сядемо на пароплав Британсько-Індійської Навіґації, що йде з Калькутти, і прибудемо до Марселя. Спочатку перетнемо океан, дістанемося Суеца, ми називали міста, які зможемо побачити — Момбасу, Аден, Олександрію, Афіни, Ґеную. Тоді ми сядемо на потяг до Парижа, де живе один з моїх дядьків, брат мого батька, який ніколи нам не писав і про якого ми знаємо лише те, що його звуть П’єр, він — самотній музика, в якого, за словами батька, дуже поганий характер, але який був вельми шляхетний. Це він присилав кошти на наше навчання і після батькової смерти допомагав Мем. Так вирішила Мем, ми поїдемо жити до нього, принаймні попервах, поки знайдемо житло. Лихоманка цієї подорожі зачепила навіть батька, у мріях він плекав зовсім інші плани. Щодо мене, я не міг забути Невідомого корсара і таємницю його золота. Чи було там, у Парижі, місце для корсара?

Отже, ми залишимося в тому загадковому місті, де так багато гарних речей, а також небезпек. Лаура читала серію Паризькі таємниці, роман з продовженням, де розповідалося про бандитів, викрадачів дітей, злочинців. Але ці небезпеки для неї ілюструвалися ґравюрами з газет, на яких було Марсове поле (справжнє), Колона, бульвари, мода. Довгими суботніми вечорами ми говорили про подорож, слухаючи, як дощ барабанить по блясі покрівлі і як заболоченою дорогою рухаються підводи ґанні. Лаура казала про видатні місця, які ми відвідаємо, особливо про цирк, тому що в батькових газетах вона бачила малюнки з величезним шапіто, в якому виступали тигри, леви, слони з одягненими у баядерок дівчатками на спині. Мем скеровувала нас до серйозніших речей: ми будемо вчитися, я — на факультеті права, Лаура вивчатиме музику, ми ходитимемо в музеї, можливо, відвідаємо замки французької знаті. Ми надовго затихали за браком уяви.

Але найкращим для Лаури і для мене було, коли ми говорили про день, звісно, віддалений у часі — про день повернення додому, в Букан, як ті старі шукачі пригод, які намагаються віднайти місце свого дитинства. Ми повернемося одного дня, можливо, тим самим пароплавом, який нас відвезе, ми ходитимемо вулицями міста, нічого не впізнаючи. Винаймемо кімнату в готелі десь у Порт-Луї, на Пристані у Нью-Орієнтал або у Ґарден-хоутел на Камеді-стрит. Або ще сядемо на потяг у вагоні першого класу і зупинимося у Фемілі-хоутел у Курепіпе, і ніхто не здогадається, хто ми. В журналі зареєструємося під таким прізвищем:


Урочище Букан, 1892 рік | Золотошукач | туристи