home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



туристи

Потім, верхи, поїдемо тростиновими полями на захід до П’ятнадцяти Кантонів, далі спустимося дорогою, що проходить між піками Трьох Мамель, потому дорогою на Маженту, і коли звечоріє, дістанемося до Букана, а там — нічого не змінилося. Там буде наш будинок, трохи перехняблений після урагану, з дахом, пофарбованим у небесно-блакитний колір, з ліанами, які оповили веранду. Сад трохи здичавіє, і там, над ровом, усе ще стоятиме дерево шальта добра і зла, на ньому на ніч зберуться птахи. Підемо навіть на край лісу, до входу в Мананаву, туди, де завжди починається ніч, а в небі кружлятимуть два білі, наче піна, фаетони, вони повільно летітимуть над нами, дивно, наче торохкала, скрикуючи, потім зникнуть у сутінках.

І буде море, будуть пахощі моря, принесені вітром, буде шум моря, ми схвильовано слухатимемо його забутий голос, який нам казатиме: не зникайте більше, не зникайте більше…


Але подорож до Європи так ніколи і не здійснилася, тому що одного листопадового вечора, якраз перед початком нового століття, наш батько помер від апоплексичного удару. Новину приніс серед ночі кур’єр-індієць. Мене розбудили у дортуарі Коледжу, аби відвести до незвично освітленого, як на цю годину, кабінету директора. Мені з обачністю повідомили про те, що сталося, я нічого, крім великої порожнечі, не відчув. О першій ночі мене машиною відвезли до Форест-Сайда, і коли я прибув, замість юрби, якої я боявся, побачив лише Лауру, тітку Аделаїду і бліду Мем, що заклякла на стільці перед ліжком, на якому лежав одягнений батько. Ця нагла смерть, що спіткала нас після втрати будинку, в якому ми народилися, стала для мене, як і для Лаури, чимсь незрозумілим і фатальним, що ми сприйняли як небесну кару. Мем після неї так і не оговталася.

Першим наслідком по смерті нашого батька стали ще більші злигодні, особливо для Мем. Тепер не могло бути й мови про Європу. Ми стали заручниками нашого острова, без надії на звільнення. Я почав ненавидіти це холодне дощове місто, ці дороги, забиті знедоленими, ці підводи, що безкінечно підвозили тростину до товарного потяга, і навіть те, що так доти любив — ці безкраї простори плантацій, на яких вітер здіймає хвилі. Невже одного дня я буду змушений працювати, як ґанні, вантажити снопи тростини на вози з волами, кидати їх у пащу млина, щоднини, все моє життя, без надії, без свободи? Але сталося не так, а ще гірше. Закінчилася моя стипендія у Коледжі, і я був змушений піти працювати, і це була та посада, яку мій батько займав у сірих приміщеннях W.W. West, компанії зі страхування і експорту, якою керувала могутня рука дядька Людовіка.


Тоді мені здалося, що розірвалися зв’язки, які єднали мене з Лаурою і Мем, і особливо засмучувало відчуття, що Букан і Мананава зникли для мене назавжди.

На Рампар-Стрит був зовсім інший світ. Щоранку я прибував потягом разом з іншими хлопчиками на побігеньках, китайськими й індійськими комерсантами, які приїздили у справах. З вагонів першого класу виходили статечні люди — підприємці, адвокати, одягнені у темні костюми, з ціпками і в капелюхах. До дверей W.W. West, де в напівтемряві задушливого кабінету на мене чекали реєстри і накладні, мене приносив людський потік. Там я перебував до п’ятої вечора з півгодинною перервою опівдні на обід. Мої колеги разом ходили обідати до одного китайця на Королівській вулиці, а я з міркувань ощадливости і від бажання усамітнитись вдовольнявся тим, що згризав кілька горохових тістечок перед крамницею іншого китайця, інколи дозволяючи собі розкіш — один апельсин з Мису, який ділив на чотири частини, сидячи на невисокому мурі під деревом і дивлячись, як індійські жінки повертаються з базару.

Це було животіння без подій, без несподіванок, мені часто здавалося, що все це було несправжнім, що це був сон наяву — той потяг, цифри в реєстрах, запах пороху в кабінетах, голоси службовців W.W. West, які розмовляли англійською, і ці індійські жінки, що повільно поверталися з базару з порожнім кошиком на голові безмежними вулицями, залитими сонячним світлом.

Але були кораблі. Заради них я приходив до порту, щоразу, коли міг, коли мав півгодини до відкриття контори W.W. West, або після п’ятої, коли Рампар-Стрит безлюдніла. Під час відпустки, коли молоді чоловіки попідручки зі своїми нареченими прогулювалися алеями Марсового поля, я тинявся набережними серед канатів і рибальських снастей, слухав рибалок, дивився на кораблі, які плавно коливалися на масній воді, милувався переплетінням корабельного оснащення. І вже марив від’їздом, але поки вдовольнявся тим, що читав назви кораблів на кормі. Інколи то були звичайні рибальські човни з примітивним зображенням павича, півня чи дельфіна. Потай я дивився на обличчя моряків, старих індійців, чорних, коморців у тюрбанах, що сиділи в тіні великих дерев і палили свої сиґари майже не ворушачись.

Ще сьогодні пригадую назви кораблів, які читав на кормі. Вони закарбувалися в моїй пам’яті, наче слова з пісні: Ґледіс, Есалаам, Зірка Індійського Моря, Дружба, Чарівна Троянда, Кумуда, Рупаніка, Червона Засмага, Розалі, Золотий пісок, Красуня Півдня. Для мене то були найкращі у світі слова, тому що вони говорили про море, розповідали про довгі вали хвиль у відкритому морі, про рифи, далекі архіпелаги, навіть про бурі.

Одного дня Лаура прийшла зі мною на причал. Ми довго ходили вздовж кораблів під байдужим поглядом моряків, що сиділи у затінку під деревами. Лаура першою заговорила зі мною про мою таємну мрію, запитавши: «Ти скоро відпливеш на кораблі?» Я трохи посміявся, здивований її запитанням, наче то був жарт. Але вона серйозно дивилася на мене, її гарні темні очі були сповнені смутку. «Так, так, я гадаю, що ти можеш відплисти на будь-якому з цих кораблів, аби лишень кудись майнути, як тоді з Дені на пірозі». Оскільки я не відповідав, вона раптом майже весело сказала: «Знаєш, мені б теж дуже хотілося поплисти куди-небудь на кораблі — до Індії, Китаю чи Австралії, будь-куди. Але це неможливо». — «Ти думаєш про мандрівку до Франції?» — «Зараз мені не хочеться туди їхати, — сказала Лаура. — До Індії, Китаю, але не до Франції». Вона замовкла, і ми продовжили роздивлятися кораблі, пришвартовані вздовж причалів, а я був щасливий і знав чому, я був щасливим щоразу, як бачив, коли кораблі піднімають вітрила і виходять у море.


Саме того року я познайомився з капітаном Бредмером і Зетою. Зараз мені хочеться пригадати кожну подробицю того дня, щоб оживити його, тому що то був один із найважливіших днів мого життя.

У неділю на світанку я вийшов зі старого будинку в Форест-Сайді і сів на потяг до Порт-Луї. Як зазвичай, я блукав уздовж причалів серед рибалок, які вже поверталися з моря з повними кошиками риби. Кораблі ще були мокрі від припливу, стомлені, вітрила звисали вздовж щогл, висихаючи на сонці. Мені б хотілося бути рибалкою, що прийшов з моря, чути рипіння човнів, відчувати запах моря, який ще не вивітрився. Раптом серед рибальських човнів, баркасів з трьома щоглами, за рядами пірог з вітрилами я побачив його — то був старовинний корабель з витонченим і витягнутим силуетом, шхуна з двома мов нахиленими назад щоглами і двома гарними гафельними вітрилами, які полоскав вітер. На довгому чорному трохи піднятому на носі корпусі було написано білими літерами: ЗЕТА.

Серед інших рибальських суден вона зі своїми сліпучо-білими великими вітрилами, з оснащенням, що летіло від м'aрселя до бушприта, нагадувала готового до перегонів чистокровного скакуна. Я довго стояв і милувався нею. Звідки вона прийшла? Вона знову піде у плавання і, міркував я, більше не повернеться. На містку стояв матрос, чорний коморець. Я наважився у нього запитати, звідки він прийшов, і він відповів: «З Аґалеґа». Коли я в нього запитав, кому належить судно, він назвав прізвище, яке я погано зрозумів:

«Капітанові Морська Рука». Можливо, це прізвисько нагадало мені про часи корсарів, воно одразу розбурхало мою уяву, привабило до цього корабля. Ким був той «Морська Рука?» Як його побачити? Ці запитання я хотів задати матросові, але коморець повернувся спиною і сів у крісло на кормі під вітрилами.

Того дня я багато разів приходив, аби побачити шхуну, яка стояла на причалі, хвилюючись, що з початком припливу вона піде у море. Коморський матрос усе ще сидів у кріслі в затінку вітрила, яким бавився вітер. Близько третьої пополудні обіді почався приплив, і матрос став підтягувати вітрила до реї. Потім він ретельно задраїв люки і спустився на набережну. Коли він знову мене побачив біля шхуни, то сказав: «Капітан Морська Рука зараз прийде».

Друга половина дня здалася мені дуже довгою, чекати завжди довго. Тривалий час я сидів під деревами Інтендантства, ховаючись від пекучого сонця. Мірою того як минав день, метушня моряків згасала, і невдовзі на причалі нікого не залишилося, за винятком кількох жебраків, що дрімали в тіні дерев чи збирали покидьки на ринку. Під час припливу вітер дме з моря, і вдалині, між щоглами, я побачив палаючий горизонт.

У сутінках я повернувся до Зети. Стримувана швартовами, вона ледь ворушилася від непомітного вітерцю. Звичайна дошка, перекинута на палубу як зовнішній трап, поскрипувала в ритмі коливання води.

У золотому світлі вечора, в порожньому порту, де кружляло лише кілька чайок, під лагідним вітерцем, який посвистував серед снастей, і, можливо, через довге чекання на сонці, як колись, коли я біг крізь поля, корабель зі своїми похилими щоглами перетворився на щось казкове, з реями-заручницями мережива канатів, з гострою стрілою схожого на ростр бушприта. На сяючій палубі крісло, поставлене перед колесом стерна, виглядало ще більш вражаюче. Це було не корабельне крісло, радше це було звичайне конторське крісло з точеного дерева, як ті, що я щодня бачив у W.W. West! І воно стояло на носі корабля, потемніле від бризок води, з ознаками подорожей через океани!

Бажання стало непереборним. Одним махом я перескочив дошку, яка правила за трап, і опинився на містку Зети. Дійшов до крісла, сів і став чекати перед великим колесом стерна. Мене так захопила магія корабля у тиші порту і золотому світлі призахідного сонця, що я навіть не почув, як прибув капітан. Він підійшов і з цікавістю подивився на мене, не гніваючись, з дивним виразом обличчя, глузливим і серйозним водночас, і запитав:

— Отже, пане? Коли відчалюємо?

Пригадую, як дивно він поставив мені це запитання, і те, як я враз спалахнув бо не знав, що відповісти.

Що я сказав, аби вибачитися? Пригадую лише враження, яке на мене справив вигляд капітана, його масивна статура, його такий самий потертий, як і корабель, одяг, наче шрамами, покритий невитравними слідами, його англійське обличчя з дуже червоною шкірою, важке, серйозне, з блискучими чорними очима і юнацьким глузливим блиском у погляді. Він заговорив першим, і я дізнався, що «Морська Рука»[19] був насправді капітаном Бредмером, офіцером королівської флотилії, який завершував свої самотні морські пригоди.

Гадаю, я це знав уже тоді — що піду в море на Зеті, що вона стане моїм Арґо — кораблем, який відвезе мене до омріяного місця, до Родріґеса, на безкінечні пошуки скарбу.


Форест-Сайд | Золотошукач | На шляху до Родриґеса