home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



На шляху до Родриґеса


Золотошукач

Розплющую очі і бачу море. Не смарагдове, яким раніше бачив його в лаґуні, і не чорне, як у гирлі Тамарен. Море таке, яким я його ніколи не знав — вільне, дике, синє до запаморочення, воно повільно, хвиля за хвилею, здіймає судно у плямах піни і міниться лелітками.

Певно, вже пізно, бо сонце високо в небі. Я так міцно спав, що навіть не помітив, як корабель знявся з якоря і вийшов у відкрите море, коли почався приплив.

Учора ввечері я ходив по набережній до пізньої ночі, вдихаючи запах мастила, шафрану, гнилих фруктів, який стоїть над базаром. Слухав голоси моряків на кораблях, вигуки гравців у наперстки, відчував також запах араки, тютюну. Піднявся на палубу і ліг долі, аби не спускатися в задушливий трюм, забитий мішками з рисом. Дивився на небо крізь снасті, що сповили щогли, поклавши під голову свою валізу. Боровся зі сном до півночі, дивлячись на захмарене небо, слухаючи голоси, рипіння зовнішнього трапу і звуки гітари вдалині. Ні про кого не хотілося думати. Лише Лаура знала про мій від’їзд, але вона нічого не сказала Мем. Вона не зронила жодної сльозинки, навпаки, її очі палали незвичним вогнем. Ми скоро побачимося, сказав я. Там, на Родриґесі, ми зможемо розпочати нове життя, у нас буде великий будинок, коні, дерева. Чи вірила вона мені?

Вона не хотіла, щоб я заспокоював її. Ти їдеш, ти від’їжджаєш, можливо, назавжди. Ти мусиш дійти до кінця у своїх пошуках, до кінця світу. Ось що вона хотіла сказати, коли дивилася на мене, але тоді я не міг її зрозуміти. Зараз я пишу для неї, аби сказати їй, як цієї ночі спиться на палубі Зети, серед канатів, голосів моряків і переборів гітари, на якій безуґаву виконували одну і ту саму креольську пісню. В якусь мить голос став гучнішим, можливо, здійнявся вітер, або співак у темному порту обернувся в мій бік.

Ай-ай-ай, рушницю дай,

Бо жар-птиця відлітає,

Може, я її поцілю,

Зароблю якусь копійку,

Помандрую за моря,

Повернусь багатим я!

Я заснув слухаючи пісню. Коли почався приплив, Зета безшумно підняла вітрила, плавно рушила по чорній воді до бистріні фарватеру, а я нічого так і не відчув. Спав на палубі, поряд з капітаном Бредмером, поклавши голову на валізу.

Коли прокинувся і озирнувся, засліплений сонцем, землі вже не існувало. Пішов на корму, сперся на облавок. Напружено вдивляюся в море, довгі хвилі щезають під корпусом корабля, залишаючи за собою шлейф із леліток. Як давно чекав я цієї миті! Серце ледь не вискочить, в очах стоять сльози.

Зета повільно нахиляється, коли надходить хвиля, потім випростується. Наскільки сягає погляд, скрізь лише воно — море з глибокими проваллями між хвилями, з піною на гребенях. Я слухаю, як шурхотить вода об облавок корабля, бачу, як його ніс розсікає хвилі. А ще є вітер, він надимає вітрила і гуде серед снастей. Я добре знаю цей гул, він так само гуде серед гілок високих дерев у Букані, це шум моря, яке прибуває, яке сягає навіть тростинових плантацій. Але я вперше чую його тут, тільки його, без перешкод, вільного, від одного краю світу до іншого.

Вітрила вщерть наповнені вітром. Зета йде в бейдевінд, і білі вітрила полоще вітер, ляскаючи згори донизу. На носі три видовжені, схожі на крила морського птаха, клівери, що наче тягнуть шхуну за виднокрай. Іноді після пориву західного вітру полотно вітрила опадає, потім, починаючи знизу, надимається великим пухирем і вибухає, наче від гарматного пострілу. Морський шум оглушує мене, світло засліплює. Але синь морська — над усе, глибока і темна синь, могутня, повна леліток. Вітер кружляє і п’янить, я відчуваю солоний смак бризок, коли хвиля накриває форштевень.

Уся команда на палубі. Це індійські та коморські моряки, інших пасажирів на кораблі нема. Всі ми відчуваємо сп’яніння від першого дня в морі. Навіть Бредмер, здається, відчуває його. Він стоїть на містку біля стернового, широко розставивши ноги, аби чинити опір бортовій хитавиці. Годинами не ворушиться, не зводить очей з моря. Попри сильне бажання, я не наважуюся ставити йому запитання. Мушу чекати. Несила відірватися, можна лише споглядати море і слухати шум вітру, ні за що у світі я б не спустився у трюм. Сонце нещадно пряжить палубу і темну морську воду.

Я всідаюся подалі, на краю гіка, який вібрує. Хвилі здіймають корму корабля, потім важко опускають її. Це дорога без кінця, вона розпросторюється за нами до самого виднокраю. Більше ніде нема землі. Є лише глибока вода, просякнута світлом, і небо, де хмари здаються нерухомими прозорими димами, породженнями виднокраю.

Куди ми йдемо? Якраз про це я збирався запитати у Бредмера. Вчора він нічого не сказав, був мовчазний, ніби обмірковував щось таке, про що не хотів казати. До Мае, можливо до Аґалеґа, це залежить від вітру, сказав мені стерновий, старий чоловік з теракотовою шкірою і світлими очима, що незмигно дивляться на вас. Зараз, не змінюючись, дме стійкий зюйд-зюйд-ост, і ми тримаємо курс на північ. Сонце світить у корму Зети, здається, що його сяєво, а не вітер наповнює вітрила.

Чари нового дня тривають. Чорні матроси й індуси стоять на містку, біля фок-щогли, учепившись у снасті. Зараз Бредмер сидить у своєму кріслі позаду стернового, дивиться прямо перед себе на горизонт, ніби звідти справді має щось з’явитися. Але є лише хвилі, що котяться до нас, штовхають корпус корабля і ховаються під ним, вони схожі на звірів з піднятою головою і переливчастим гребенем. Озираючись, я бачу, як вони втікають, ледь розрізані лезом кіля, на інший край світу.

Мої думки біжать у ритмі хвиль. Мені здається, що я вже не той, яким був, що вже ніколи не стану таким, як був. Море віддаляє мене від Мем і Лаури, від Форест-Сайда, від усього того, чим я був колись.


Який сьогодні день? Здається, що я завжди жив тільки тут, на кормі Зети, дивлячись на морську гладінь за облавком, слухаючи її дихання. Мені здається, що все пережите у Форест-Сайді після нашого вигнання з Букана, у Королівському коледжі, потім у конторі W.W. West — все це було лише сном, і що варто лише розплющити очі і подивитися на море, щоб усе це щезло.

У шумі вітру і хвиль я чую, як у мене всередині якийсь голос безнастанно повторює: море, море! Голос той заглушує всі інші слова, всі думки. Вітер, що жене нас до горизонту, інколи змінює напрямок, намагаючись перекинути корабель. Я чую ляскання вітрил, завивання вітру серед снастей. Вони — ті самі слова, які впливають на мене, які віддаляють мене від берега. Земля, на якій я жив увесь цей час, де вона зараз? Вона стала зовсім маленькою, схожою на загублений пліт, а Зету тим часом вітер і світло штовхають уперед. Десь в іншому вимірі плаває та маленька земляна кулька, що заблукала серед блакитного безмежжя.

Я настільки захопився спогляданням моря і неба, кожної темної заглибини між хвилями, лез бурунів, що розступаються, так дослухаюся до шуму води під форштевнем, що не помічаю, як члени екіпажу пішли снідати. До мене підійшов Бредмер. Подивився, все ще з тим самим глузливим блиском у своїх чорних очах.

— Отже, пане? Морська хвороба зіпсувала вам апетит? — запитав він англійською.

Я одразу підвівся, аби показати йому, що я цілком здоровий.

— Ні, пане.

— Тоді ходімо снідати. — Це пролунало, як наказ.

Ми спустилися в трюм. Усередині корабля стояла задушлива спека, у важкому повітрі витали запахи кухні і товарів. Попри відчинені ілюмінатори, було темно. Нутро корабля — лише великий трюм, центральна частина якого була заставлена ящиками й упаковками з товарами, задня частина була зайнята матрацами, де прямо на підлозі спали матроси. Під переднім ілюмінатором кок-китаєць роздавав пайки рису-карі, який він зварив на старій спиртовій плитці, і наливав чай з великого олов’яного чайника.

Бредмер присів по-індійському, обпершись спиною об брус, я сів, як він. Кок дає нам по повній поливаній мисці рису і по дві кварти обпікаючого чаю.

Ми мовчки їмо. У напівтемряві я розрізняю індійських матросів, що сидять, як я, і п’ють свій чай. Бредмер їсть швидко погнутою ложкою, наче паличкою, запихаючи собі в рот рис. Рис — жирний, плаває у рибній юшці, але соус карі такий міцний, що ледве відчуваєш смак їжі. Чай обпікає губи і горло, але тамує спрагу від переперченого рису.

Коли Бредмер доїв, він підвівся і поставив миску і кварту на підлогу біля китайця. Підіймаючись східцями на місток, він вийняв з кишені дві дивні цигарки, скручені з іще зеленого, згорнутого у рурку листя тютюну. Я взяв одну з цигарок і припалив її запальничкою капітана. Ми піднялися один за одним і знову опинилися на палубі під шаленим вітром.

Після кількох хвилин, проведених у трюмі, світло мене так сильно засліплює, що очі починають сльозитися. Навпомацки, майже зігнувшись під гіком, дістаюся до свого місця на кормі, сідаю біля своєї валізи. Бредмер повернувся у своє крісло, пригвинчене до палуби, дивиться в далечінь, не розмовляючи зі стерновим, палить свою цигарку.

Запах цигарки міцний і солодкий, але мене нудить від неї. Для мене це не збігається з такою чистою блакиттю моря і неба, з шумом вітру. Я гашу цигарку на палубі, але не наважуюся викинути її в море. Не можу дозволити собі цей бруд, щоб на цій гарній, гладенькій і живій воді плавало якесь чуже для неї тіло.

Зета — це не бруд. Вона стільки часу провела в цьому морі і в інших, за Мадаґаскаром, біля Сейшел, чи на півдні аж біля Сен-Поля. Океан очистив її, зробив її схожою на великого морського птаха, що ширяє в повітрі.

Сонце в небі повільно сідає, зараз воно освітлює інші вітрила. Я бачу, як на морі з кожною годиною зростає тінь від вітрильника. Під вечір вітер видихається. Легкий бриз ледь підтримує великі вітрила, робить гладеньким море, заокруглює хвилі, примушує здригатися схожу на шкіру поверхню моря. Більша частина моряків спустилася в трюм, п’ють чай і розмовляють. Дехто спить перед нічною вахтою прямо долі.

Капітан Бредмер усе ще сидить у своєму кріслі позаду стернового. Вони майже не розмовляють, обмінюються кількома незначними словами. Вони безперервно палять цигарки з зеленого тютюну, запах якого порив вітру зрідка доносить до мене. Я відчуваю, як мені печуть очі, можливо, у мене лихоманка? Шкіра на обличчі, шия, спина горять. Спекотне сонце протягом усіх цих годин попрацювало над моїм тілом. Цілий день сонце пряжило вітрила, палубу, а також море, і я не звертав на це уваги. Воно запалювало лелітки на гребенях хвиль, малювало веселки серед бризок.

Зараз світло йде від моря, з найбільшої глибини його барв. Небо ясне, майже безбарвне, я дивлюся на блакитну гладінь моря і в порожнечу неба до запаморочення.

Про це я завжди мріяв. Мені здається, що моє життя вже давно зупинилося на носі піроги поблизу Морна, коли Дені вивчав дно, аби загарпунити рибу. Я гадав, що все це зникло, вважав забутим шум і вигляд моря, яке зачаровує своєю бездною, тепер усе це повернулося до мене, прийшло на Зеті, що лине вперед.

Сонце поволі хилиться до горизонту, освітлює гребені хвиль, відкриваючи темні провалля. Світло згасає і забарвлюється золотом, море уповільнює свій рух. Вітер більше не налітає поривами. Вітрила опускаються, повисають уздовж рей. Задуха одразу стає важкою, вологою. Люди зібралися на палубі, на носі чи сидять біля ілюмінаторів. Палять, деякі з оголеним торсом простяглися на палубі, з напівзаплющеними очима, дрімають, певно, під дією ґанджі[20]. У повітрі розлитий спокій, і море млявими хвилями ледве торкається корпуса корабля. Воно стало фіолетовим і більше не відбиває світла. Я добре чую голоси, сміх матросів, що грають у наперстки на носі корабля, і приглушену розмову стернового з капітаном Бредмером, вони зрідка, не дивлячись один на одного, обмінюються якимись словами.

Усе це дивне, схоже на сон, перерваний дуже давно, породжений мерехтінням моря, коли під безбарвною порожнечею неба пірога обходила Морн. Я думаю про місце, куди пливу, і серце починає битися швидше. Море — то пряма дорога, що веде до таємниць, до незвіданого. Золото виблискує у світлі, навколо мене, воно заховане під дзеркальною морською гладінню. Я думаю про те, що на мене чекає наприкінці подорожі, як про землю, на якій уже колись побував, але яку загубив. Корабель лине дзеркалом моєї пам’яті. Але чи зможу я зрозуміти, що прибув саме туди? Тут, на містку Зети, яка тихо рухається вперед серед розніженого світла сутінок, при згадці про майбуття у мене починає паморочитися в голові. Заплющую очі, аби не бачити сліпучого неба і непорушної величі моря.


туристи | Золотошукач | Наступного дня, на борту Зети