home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement





Наступного дня, на борту Зети

Незважаючи на відразу, я був змушений провести ніч на дні трюму. Капітан Бредмер не хоче нічиєї присутности на палубі вночі. Ліг прямо долі (матраци матросів не викликають у мене довіри), скрутив у скатку ковдру, через постійну хитавицю вчепився рукою за ручку своєї скрині з багажем. Капітан Бредмер спить у закапелку між двома величезними ледве обтесаними тиковими брусами, що підтримують палубу. Він навіть повісив щось на кшталт ширми, яка дозволяє йому відокремитися від інших, але там, певно, було душно, бо на світанку я бачив, як він відсунув її перед своїм обличчям.

Ніч важка, спершу через хитавицю, а потім від тисняви. Чоловіки хроплять, кашляють, перемовляються, без кінця тиняються по трюму, підходять до ілюмінаторів, аби вдихнути свіжого повітря, чи йдуть помочитися за вітром через облавок. Здебільшого це іноземці — коморці, сомалійці, що розмовляють хрипкою мовою, чи темношкірі індійці з сумними очима з Малабара.

Якщо цієї ночі я не заснув ні на мить, то це через усіх цих людей. У задушливій пітьмі трюму, ледь освітленій блимаючим світлом каганця, під стогони корпуса, який розгойдують хвилі, мене поступово охопила безглузда і нездоланна тривога. Чи нема серед цих людей заколотників, тих славетних піратів з африканського сходу, про яких стільки писалося в газетах, які я читав з Лаурою? Можливо, вони планують повбивати нас, капітана Бредмера, мене і тих членів екіпажу, які не стали їхніми спільниками, аби захопити корабель? Можливо, вони думали, що я везу гроші і цінні речі у цій старій скрині, де лежать батькові папери? Звичайно, мені слід було відчинити її перед ними, аби вони побачили, що в скрині я тримаю лише старі папери, мапи, білизну і теодоліт. Але чи не подумали б вони тоді, що скриня має подвійне дно, де повно золота? Поки корабель тихо плив, своїм голим плечем я відчував теплий метал скрині і не заплющував очей, аби стежити за темрявою трюму. Який контраст порівняно з першою ніччю, проведеною на палубі Зети, коли корабель знявся з якоря під час мого сну і коли я раптом пробудився вранці, засліплений безмежним морем.

Куди ми пливемо? Тримаючи курс на північ із самого порту, зараз більше нема сумнівів, що ми йдемо до Аґалеґа. Саме для мешканців цього віддаленого острова капітан Бредмер везе більшу частину свого різноманітного вантажу: сувої тканин, бухти залізного дроту, барила з олією, ящики з милом, чечевицю, а ще безліч поливаних каструль і мисок, загорнених у сіті. Все буде продане китайцям, які тримають крамниці для рибалок і фермерів.

Купи цього причандалля і запах товарів мене заспокоює. Це ж не вантаж для піратів! Зета — плаваюча бакалійна крамниця, і наявність каганця раптом здається мені кумедною.

Однак я не сплю. Зараз люди позамовкали, але розпочали своє нічне життя комахи. Я чую, як гасають і зрідка з гудінням пролітають по трюму величезні таргани. Між їхньою біганиною і польотами над вухом чути надривне дзижчання комарів. Через них я теж не сплю, накривши руки і обличчя сорочкою.

Не в змозі заснути, я, своєю чергою іду до ілюмінатора, висовую голову через отвір. За облавком — чудова ніч. Знову здійнявся вітер, він напинає вітрила, що на третину обвисли. Дме холодний вітер з півдня і підганяє корабель. Після спекотної задухи трюму я здригаюся від вітру, але мені дуже приємно. Я збираюся порушити накази капітана Бредмера. З кінською попоною, яка залишилася як спогад про життя у Букані, я піднявся на місток, потім пішов на ніс. Позаду стоїть чорний стерновий і два матроси, які з ним за компанію палять ґанджу. Сідаю на краю носа під крила кліверів і дивлюся на небо й на море. Місяця нема, однак мої широко розплющені очі помічають кожну хвилю, воду кольору ночі, плями піни. Це сяйво зірок освітлює море. Ніколи я не бачив зірок такими. Навіть колись у саду в Букані, коли разом з батьком ми йшли «алеєю зірок», вони були не такі гарні. На землі небо з’їдається деревами, пагорбами, його потьмарює той непомітний туман, який, наче пара, здіймається із струмків, з полів з лугів, з криниць. Небо далеко, його бачиш наче крізь вікно. А тут, серед моря, у ночі нема кордонів.

Між мною і небом нема нічого. Я лежу на палубі, спершись головою на зачинений ілюмінатор, і пильно дивлюся на зірки, наче бачу їх уперше. Небо перекидається між двома щоглами, сузір’я обертаються, на мить зупиняються, потім падають. Я їх ще не впізнаю. Зірки тут такі яскраві, навіть найслабкіші, що здаються мені новими. Оріон ліворуч за бортом, а на сході, можливо, розташувався Скорпіон, там сяє Антарес. Ті, котрих я добре бачу, озираючись на носі корабля, так низько над обрієм, що мені лишень варто опустити погляд, аби стежити за їхнім повільним коливанням — то зірки, які утворюють Південний Хрест. Пригадую голос батька, коли він вів нас через темний сад і запитував, чи ми його впізнаємо, легкого, готового сховатися за чередою пагорбів.

Я дивлюся на цей зірчастий хрест, і це мене ще більше віддаляє, тому що він теж належить небу Букана. Я не можу відвести від нього погляду, тому що боюся втратити його назавжди.

Таким чином я заснув тієї ночі майже на світанку, дивлячись на Південний Хрест. Загорнувшись у попону від вітру, який шмагав в обличчя і рвав волосся, слухаючи його ляскання в кліверах і хрусткий шум води об форштевень.


На шляху до Родриґеса | Золотошукач | Наступного дня, в морі