home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Наступного дня, в морі

Я прокинувся на світанку, дивлюся на море, майже не ворушачись, зі свого місця на носі, біля чорного стернового. Стерновий — коморець з дуже чорним обличчям абісинця, але з зеленими променистими очима. Він єдиний, хто по-справжньому розмовляє з капітаном Бредмером, і мій статус пасажира, який заплатив за подорож, надає мені привілей розташуватися біля нього і можливість спілкуватися з ним. Він розмовляє, повільно добираючи слова, дуже чистою французькою з ледь помітним креольським акцентом. Каже, що раніше навчався в школі Святих Отців у Мороні і мав стати священиком. Одного дня він усе без якоїсь очевидної причини кинув і став моряком. Ось уже тридцять років, як він плаває, знає кожен порт від Мадаґаскару до африканського узбережжя, від Занзибара до Чаґоських островів. Він розповідає про острови, про Сейшели, про Родриґес, а також про найвіддаленіші, такі як Хуан де Нова, Фаркуар, Альдабра. Найбільше він любить острів Святого Брендона, тому що на цьому острові живуть лише черепахи і морські птахи. Вчора, відірвавшись від споглядання хвиль, що накочуються і відринають на тому самому місці, я сів поруч зі стерновим і побачив, як він розмовляє з капітаном Бредмером. Маю зазначити, що це означає розмовляти перед капітаном, бо той, як справжній англієць, міг годинами непорушно сидіти у своєму канцелярському кріслі і палити маленькі зелені цигарки, і поки стерновий говорив, він у відповідь не чув нічого іншого, крім догідливого хлюпотіння хвиль, чогось схожого на «пхум» — це мало означати, що капітан на місці. Неквапно, своїм гарно поставленим голосом стерновий розповідає про дивовижні морські пригоди, зеленим поглядом прискіпливо оглядаючи виднокрай. Цілі історії про порти, про бурі, про риболовлю, про дівчат — його оповідання без мети і без кінця, такі, як і його власне життя.

Мені подобається, коли він говорить про острів Святого Брендона, тому що він каже про нього як про рай. Він любить те місце, завжди туди повертається у думках і мріях. Він знав багато островів і портів, але тільки туди ведуть його морські дороги. «Якось я повернуся туди, щоб там померти. Там вода така блакитна і така прозора, як у найчистішому водограї. В лаґуні вона прозора, така прозора, що ви пливете по ній на своїй пірозі і не бачите її, наче ви ось-ось здійметесь вгору і полетите над глибинами. Навколо лаґуни є багато островів, гадаю, близько десяти, але я не знаю їхніх назв. Коли я вперше висадився на Святому Брендоні, мені було сімнадцять років, я ще був дитиною, яка щойно втекла із семінарії. Тоді мені здалося, що я потрапив у рай, і навіть зараз я думаю, що саме там був рай земний, коли люди ще не знали гріха. Я дав островам назви, які захотів: там був острів „підкови“, острів „обценьок“, „острів-король“, не знаю чому. Я прийшов туди на рибальському човні з Мороні. Люди прийшли туди, аби вбивати, аби грішити, наче вони хижаки. У лаґуні були всі риби, починаючи від сотворіння світу, вони повільно і без страху плавали навколо нашої піроги. А морські черепахи дивилися на нас, наче на світі не було смерти. Морські птахи кружляли тисячами… Сідали на місток корабля, на реї, аби подивитися на нас, гадаю, до нас вони ніколи не бачили людей… Тоді ми почали вбивати їх». Стерновий розповідає, його зелені очі сповнюються світла, обличчя обернене до моря, наче він усе те бачить. Я не можу стриматись і дивлюся туди, куди й він, за виднокрай, на той атол, де все чисте, наче в перші дні після створення світу. Капітан Бредмер затягується цигаркою і каже «пхум-хум», наче людина, яка дозволила, аби їй розповіли казку. Позаду нас два чорні матроси, один з яких родриґець, слухають, до пуття не розуміючи, про що йдеться. Стерновий розповідає про лаґуну, якої він більше ніколи не побачить, тільки у день своєї смерти. Розповідає, як рибалки на тих островах будували собі коралові хижі на час полювання на черепах і під час ловлі риби. Про бурю, яка повертається щороку, вона така жахлива, що всі острови зникають під водою, бо вона змітає всі ознаки земного життя. Щоразу море змиває усе, тому ці острови завжди нові. Але вода у лаґуні залишається доброю, прозорою, там живуть найкращі риби у світі і розумниці-черепахи.

Голос у стернового лагідний, коли він розповідає про острів Святого Брендона. Мені здається, що я опинився на цьому кораблі, який прямує безкраїм морем, для того, аби чути його.

Море приготувало для мене цю таємницю, цей скарб. Я маю це яскраве світло, я жадаю цієї барви морських глибин, цього неба, цього безмежного виднокраю, цих безкінечних днів і ночей. Я мушу навчатися від них, отримати ще більше знань. Стерновий розповідає про плоскогір’я Мису, про бухту Антонжіля, про арабські фелюґи, що нишпорять уздовж африканських берегів, про піратів з Сокотри чи Адена. Мені дуже подобається його мелодійний голос, його чорне обличчя, на якому сяють очі, його висока постать, що стоїть перед колесом стерна, поки він скеровує наше судно у безвість, і все змішується з шумом вітру серед вітрил, з бризками, які спалахують веселкою щоразу, як форштевень розбиває наступну хвилю.

Щодня пополудні, коли день наближається до завершення, я — на кормі корабля, дивлюся на сяючий бурун. Мені подобається ця мить, коли все спокійне, і місток порожній, крім стернового і матроса, який стежить за морем, там нікого нема. Тоді я думаю про землю, про таких далеких і самотніх Мем і Лауру у Форест-Сайді. Бачу темний погляд Лаури, коли я їй розповідаю про скарб, золоті прикраси і коштовні камінці, сховані Невідомим корсаром. Чи ж чула вона мене? Її обличчя було спокійне і замкнуте, а в глибині очей горіло дивне полум’я, якого я не розумів. Саме його я хочу зараз побачити в безмежному погляді моря. Мені потрібна Лаура, я хочу згадувати про неї щодня, тому що знаю — без неї я не зможу знайти того, що шукаю. Вона нічого не сказала, коли ми прощалися, була ані сумною, ані веселою. Але коли дивилася на мене на вокзальному пероні в Курепіпе, мені ще й зараз ввижається те полум’я в її очах. Потім вона відвернулася, пішла ще до від’їзду потяга, я бачив, як вона іде серед юрби дорогою на Форест-Сайд, де її чекає Мем, яка ще нічого не знає.

Заради Лаури я хочу пригадати кожну мить мого життя. Заради неї я опинився на цьому кораблі, що все далі й далі йде від берега. Я мушу подолати долю, яка вигнала нас з нашого будинку, яка всіх нас зруйнувала, яка вбила батька. Коли я відчалив на Зеті, мені здалося, що я щось розірвав, що зруйнував наше коло. Отож, коли я повернуся, все зміниться, все оновиться.

Так я думаю, і шаленість світла проникає в мене. Сонце торкається виднокраю, але ніч на морі не приносить тривоги. Навпаки, на цей світ на воді, єдиними живими істотами якого є ми, опускається ніжність. Небо покривається золотом і пурпуром. Море, таке темне під сонцем у зеніті, зараз спокійне і легке, воно схоже на фіолетовий дим, що змішується з хмарами на виднокраї і ховає в ньому сонце.

Я слухаю співучий голос стернового, який, певно, розмовляє сам із собою, стоячи перед стерном. Поруч із ним крісло капітана Бредмера порожнє, в цю годину він усамітнюється у своєму кубельці, аби поспати чи щось записати. У низькому світлі сутінок висока постать стернового вирізняється на тлі величних вітрил і здається неземною, як і мелодійне звучання його оповідань, які я сприймаю не розуміючи. Настає ніч, я думаю про міфологічну постать Палінура[21] чи про Тіфіса[22] на кораблі Арґо, чиї слова я не забув, коли з приходом ночі він намагається заспокоїти своїх спільників: «Титан вступив у незаплямовані хвилі, аби свідчити про годину. Тоді, серед ночі, вітер почав дужче підганяти вітрила, і впродовж тих мовчазних годин корабель ішов швидше. Мій погляд не встежить за зірками, які покидають небо, аби заховатися в морі, вже зник Оріон, а Персей стримує гнів хвиль. Але мій поводир — це той змій, що своїми кільцями сповиває сім зірок, він завжди летить і ніколи не ховається». Вголос я переказую вірші Валерія Флакка[23], які колись читав у бібліотеці батька, щоб ще на мить відчути себе на облавку корабля Арґо.


Пізніше, в тиші сутінок, члени екіпажу підіймаються на палубу. Всі вони з оголеними торсами, ледь дме теплий бриз, вони палять, балакають чи, як я, дивляться на море.

З першого дня мені кортить потрапити на Родриґес, там мета моєї подорожі, однак зараз мені не хочеться, щоб ця година закінчувалася, я хочу, щоб Зета, як Арґо, вічно пливла по спокійному морю, так близько від неба, з вітрилом, напоєним сонцем, схожа на полум’я на вже нічному виднокраї.


Наступного дня, на борту Зети | Золотошукач | Ще одна ніч у морі